Латинський Великдень, що припадав цього року на 1–ше квітня, ми провели ще на своїх давніх місцях. Ходили прерізні чутки, що нас мають роззброїти, що нас вишлють на працю при будові запасних становищ у запіллі, то знову, що маємо перейти із зброєю на сторону альянтів та, Бог зна, що ще. Фронти ламались, усе безголовно валилось. Большевицькі частини, заливши своїми полчищами Угорщину, що скапітулювала, перли що сили на Австрію. В міжчасі з'єднання альянтських літаків безперервно бомбили німецьке запілля. День повного розвалу «Третього Райху» наближався семимилевими кроками. Десь на дні моєї душі жевріла слаба надія, що, може, якраз із цим прийде й повалення червоного молоха і ми зможемо повернутись на свої рідні землі.
На два дні перед святами я з чотирьома стрільцями дістав наказ виїхати по групу вояків «Леґіону», що складався здебільша із уродженців Волині, де він і був створений.
Після кількагодинної подорожі поїздом ми добрили до Шпільфельду над річкою Муром, де довідались, що група, призначена до нашого полка вже в Марбурґу. Ще того самого дня ми вернулися до Марбурґу й уже разом з цією групою виїхали поїздом в суботу вранці. Немало мене здивувало їхнє озброєння російського типу; до того кожен з них, крім рушниці, мав ще т. зв. «фінку» — машиновий пістоль або «наган». Теж їхнє умундировання дещо дивувало мене: хоч усе було військове, все таки в декого з–під військового плаща визирав цивільний «мантель».
Позатим хлопці були, як це кажуть, — «як мур».
Повернувшися назад до сотні, застаю гарячкові готування. Говорять, що незабаром виїдемо на фронт. Ходять чутки, що вже декілька сотень із інших полків вирушили в дорогу на фронт.
Весна тут уже в повному розгарі. Дні настали теплі, усе зазеленіло.
Вночі, здається, з 5–го на 6–те квітня 1945 р. наша сотня на наказ із штабу полка вирушає в дорогу. Все зайве завантажуємо на вози, взявши з собою лише необхідне та зброю, що її, на жаль, багатьом нам бракувало. Я сам узброївся в російську коротку кавалерійську рушницю, до якої мав усього 150 набоїв; більш немає в нашій сотенній зброївні, хіба прийдеться здобувати на ворогові. Біля залізничної станції Льоренцен–ам–Бах переправляємося поромом через Драву на її північний беріг і дорогою, що в'ється понад річку із Кляґенфурту до Марбурґу, маршуемо на схід. Хоч це ніч, на дорозі помітний рух. Автомашини, вози, військовики й цивілі — все те суне в напрямі на Кляґенфурт. Це втікачі, переважно мадяри — військовики та цивільні — австрійці, румуни, хорвати і Бог зна ще хто. Часто зустрічаємо вози, навантажені домашнім устаткуванням, на яких під будами з напнятого полотна сидять жінки, діти, старці.
Спершу наш марш був важкий, як зважити, що вночі почав падати сильний дощ, однак над ранком прояснилось і помалу почало пригрівати сонце.
Десь біля полудня ми минули Марбурґ та попрямували на Ґрац. Вздовж дороги ми зустрічали маси втікачів та роззброєних мадярських вояків. Часто можна було зустріти поперевертані автомашини, вози, що лежали в придорожніх ровах. Це робота тітовських штурмовиків. В кожній зустрічній місцевості при т. зв. протитанкових заставах службу виконує останнє гітлерівське поповнення — т. зв. «фолькс штурм»; це здебільша старики понад п'ятдесятку. Це вже був розпучливий крок «Третього Райху»; сам він уже таки на очах валився. Бог зна, на що ще надіялось вище командування німецької армії, мобілізуючи оцих калік. Ось уже й останні союзники Німеччини — мадяри скапітулювали. По дорозі зустрічаємо багато мадярських військових частин без зброї. Зрештою тому два чи три тижні і в нашій Дивізії ходили чутки, що нас мають роззброїти та вислати як робочі батальйони будувати укріплення в Німеччині, то знову, що мають нас скинути з літаків у запіллі ворога, десь у Галичині, щоб ми тут продовжували партизанську боротьбу. Але… все воно були лише чутки.
Під вечір того ж дня ми прибули до Шпільфельду, де нас зустрів наш командир полка, полк. Панір. Тут ми мали півгодинну зупинку на відпочинок як теж отримували «фавстпатрони». Хлопці, не маючи іншої зброї, радо брали ті, як це вони звали, «Макогони», Також вдалось мені «зорганізувати» від «фольксштурмістів» три рушниці і ними поповнити озброєння свого роя. Зрештою в поблизькій шопі, де була примітивна вартівня «фольксштурму», було чимало мадярських рушниць та легких кулеметів, одначе брати їх було зайво через нестачу амуніції до них: німецька бо була іншого калібру. Поповнили ми також запас ручних ґранат мадярського типу; їх тут було доволі.
Після півгодинного відпочинку маршуємо далі. Цілоденний марш дошкульно відбивається на людях. Що раз то важче волочимо за собою ноги. Стомлені до краю десь після півночі ми доволіклись до села, де заквартировуємо на нічліг. Будинок сільської школи став нам за принагідну казарму. Що й казати, вісімдесятикілометровий марш впродовж несповна 24 годин це не абищо Усе вояцтво укладається покотом на скупо притрушену соломою долівку та засипляє твердим вояцьким сном. Вартову службу виконують цієї ночі стрільці, що їхали возами; це переважно погоничі, кухарі та решта «маркирантів» сотні.
Другого дня вранці збірка, перегляд та знову відпочинок аж до наступного ранку, коли прийшов наказ до маршу. Біля полудня осягаємо місцевість Штраден, де й маємо півгодинну передишку. Місцевість напів опущена цивільним населенням, що виїхало далі на захід. Тут уже «пахне» фронтом. Ще декілька кілометрів маршу і ми займаємо за селом Меркендорф становища в другій лінії. Під час вмаршовування нашої сотні в село нас привітали большевицькі ґранатомети, однак обійшлось без втрат. Село вповні залишене цивільним населенням.
На відправі в сотенного довідуємось про положення. Праворуч від нас в густому лісі, що покриває височину, займають становища перший і другий курені 31–го полка. Прямо впереді частини 30–го полка, а зовсім на ліво біля Фельдбаху–Ґляйхенберґу — 29–ий полк. Лівий сусід нашої дивізії це Дивізія СС «Вікінґ», правий — німецька кавалерійська дивізія. Ще кілька днів тому, терен, де зараз ми, був у большевицьких руках, однак бравурними наступами 29–го і 30–го полків відкинуто большевицькі частини далеко на схід, займаючи місцевість Штраден, Фельдбах та височини «Штраднер Коґель» та замок у Ґляйхенберґу.
Після відправи чоти зайняли визначені становища, де й окопались. Ніч пройшла доволі спокійно. Над ранком ціла сотня повернулась до села, що лежить при дорозі Штраден–Меркендорф, де й примістився штаб 31–го полка. З наказу сотенного ціла сотня приготовлялась до перегляду, що його мав зробити полковий, полк. Панір. Приготовлюю свій рій до цієї небуденної у фронтовій смузі «паради», що мала відбутися в післяполудневих годинах…
На декілька хвилин перед «парадою» прийшов наказ, від командування полка: 14–а сотня приготовитись до наступу. За хвилину вже й сам сотенний вголос подає команду:
— Сотня, приготовитися до наступу!
Для мене це прозвучало досить ясно… однак, чим дозброїти решту роя? Ну, але що ж зробити — наказ наказом. Скоро переглядаю свій рій: вісьмох мають рушниці, один — легкий кулемет. Тим, що не мають ручної зброї, кажу брати побільше ручних ґранат та «фавстпатрони» й амуніцію. За хвилину знову команда, тим разом — уже до відмаршу. Чота за чотою розтягуються довгими рядами обабіч дороги, прямуючи в сторону Меркендорфу. В цім напрямку чути доволі густу та хаотичну стрілянину. Густо вибухають ручні ґранати. В штабі полка, біля якого проходимо, гарячкове напруження. Чейже в цю сторону, де тепер чути густу стрілянину, пішов перед декількома годинами на перегляд передових становищ сам командир полка, полк. Панір. Дорогою в сторону Штрадену тікають обозні вози сотень, що стояли в лісі за Меркендорфом. Зустрічаємо перших поранених, що або на возах або пішки прямують у нашу сторону. «Роззброюю» декотрих поранених та після хвилини уже цілий мій рій має зброю. Ще декілька хвилин маршу й ми вже в селі Меркендорф. Тут повно втікачів із сотень, що займали становища в лісі.
Ад'ютант полка перегруповує втікачів та з допомогою нашої сотні організує протинаступ. Наша сотня як цілість являється ядром наступу. Наша чота, себто друга, під командуванням хор. Бучка займає середину, ліворуч перша чота під командуванням хор. Букачівськового, праворуч третя чота під командуванням ст. десятника Ґенсьоровського. Наш сотенний пор. Кельнер — на правому крилі разом а ад'ютантом полка, що веде розбитків із сотень другого куреня 30–го полка.
Сотня розгортається в розстрільну і ми скорим маршем входимо в ліс. Тут, зустрічаємо рештки вояків з розпорошених частин; їх включаємо до сотні. Від них довідуємось про напрямок, в якому ворог. Переходимо ще кілька десят кроків густим лісом та виходимо на якусь поляну. З протилежного боку почулися густі постріли. Це ворог. Скоро перебігаємо це відкрите місце та залягаємо на протилежній стороні. Без наказу починаємо пражити з рушниць в гущавину, що перед нами. По хвилинній перестрілці підводимося й прямуємо далі. Ліс дедалі то вищий, тому й поле зорення стає краще. Мов кіт підкрадаюсь від дерева до дерева, просуваючись все вперед. Біля мене — мої три «гуцулики» — Максим'юк, Бенюк та Палійчук. Хоча цим двом першим вже близько «сороківки», одначе вони могли б засоромити тепер молодших. Нараз впереді праворуч бачу, як якісь большевики тягнуть «максима». Стріляю з своєї рушниці, обпершися об якесь дерево, не звертаючи ніраз уваги, що напроти мене чигає небезпека: якийсь большевик, втікаючи, прицілився до мене із своєї десятизарядки на віддалі яких 30 кроків.
Падає мій стріл; чую крик: «Десятник!» Падає ще один постріл і ще один… Куля з навіженим сичінням пролітає майже біля моїх очей… Обертаюся, звідки почув крик… Позаду мене націленою вперед рушницею, з цівки якої ще димиться, стоїть стрілець Палійчук. Гляджу в напрямку, куди звернена його рушниця, й я зрозумів усе. Палійчук врятував положення, а тим самим і мені життя. З вдячністю я кивнув головою своєму рятівникові й рушаємо далі. Все це тривало секунди.
Проходячи біля вбитого большевика, бачу, що стріл був цільний — той навіть не мав часу «зіпнути». Куля пробила щоку біля вуха та вийшла другою стороною. Не знати, хто він; може, українець? Та чи це наша вина, що ми станули один проти одного в чужих одностроях?
Пройшовши ще кількадесят кроків, натрапляємо на якісь стрілецькі становища. Як виявилось, це були становища, залишені стрільцями другого куреня 30–го полка. Не знаю, хто їх тут вибрав. Серед лісу, довкруги кущі, поле зорення — це декілька кроків довкруги. Недаром большевики так легко «висадили» таку численну залогу з цих становищ. Декілька трупів наших вояків та порозкиданий виряд і зброя свідчать про несподіваний наступ та панічний відступ наших частин. Зупиняємось на деякий час у цих становищах; їх обсаджують рештки залоги. Після довгої передишки та розвідання терену роєм третьої чоти вирушаємо далі здовж наших становищ направо. Місцевість лисиста та стрімко підноситься вгору. Сонце вже зайшло, в лісі заліг сумерк, все далі темнішає. Настає темна ніч. Бачимо тільки на декілька кроків перед себе. Нараз впереді чути декілька пострілів, якась метушня сколихує лавою стрілецтва. Почувся чийсь крик:
— Не стріляй, це свої!
У відповідь падає ще декілька пострілів і згори почали котитися маленькі вогники. Інстиктовно відчувши небезпеку, кричу: «Долів!» та падаю сам під якийсь товстий конар дерева. По секундах повітрям сколихує декілька раптових вибухів. Чийсь крик, стогін, хтось перебігає поруч мене, чути команду сотенного до відступу. Зібравши свій рій, відходжу чим скоріш від небезпечного місця.
Пройшовши ще деякий час лісом, виходимо на якусь велику лісову галявину, де горить кілька забудовань. Обережно, оминаючи освічені загравою місця, переходимо на другу сторону поляни, де поміж деревами стоїть декілька хат. Тут примістився штаб одного з куренів 30–го полка. Сотенний та оба хорунжі пішли на відправу до команди куреня, а ми тимчасом відпочиваємо. Виявилось, що в нас є трьох легкоранених: ст. дес. Кіндер та двох стрільців. Усі вони після перев'язок в курінному перев'язочному пункті остаються при сотні.
Втомлене маршем та пережиттям останніх годин стрілецтво, прилігши на землі, засипляє. Замикаються очі, голова клониться до низу, чоловік тулиться, до сирої, вогкої землі й на хвилю залягає тишина.
Десь після півночі приходить наказ вирушити назад на свої «вихідні» становища, себто до села Меркендорф. Після короткого маршу ми прибули туди ще до світанку та скоро почали розбудовувати свої залишені становища. Наша чота знову займає середину відтинка, на право — третя чота, на ліво, біля дороги Меркендорф–Ґляйхенберґ — перша чота із своїми гарматами, що їх вночі підвезли наші погоничі із обозу; сам обоз примістився в селі К. біля штабу полка. Також привезли нам гарячу страву та сухий харч. Розставляю свій рій так, щоб поблизу себе було все по двох стрільців. Відтинок доволі довгий та на відкритому терені. Позаду мого роя займає становище батерія піхотних гармат. Добре й це, хоч трохи буде гриміти на випадок якоїсь несподіванки.
Мій заступник, ст. вістун Грам'як десь пропав, він правду кажучи, це моя «Ахіллева п'ята»; його ніяк не можна навчити, що він як мій заступник завжди мусить триматися роя. Принайменше він цим не переймався і все за чимось «лазив», а бачучи, що я нерадо дивився на такі його «шпертрупи», він завжди старався прийти з «не порожніми руками». Коли вертався і бачив, що я з люті аж трясуся, все наставляв плящину «вогнистої рідини». Таку «оказію» годі було тоді пропустити. Це не були минулі роки, ні теж це не була чисто німецька дивізія, де б догоджували фронтовикам так, як це було в частинах, де я служив передше.
Десь аж над ранком повернувся мій заступник, ст. вістун Грам'як, несучи чималу плящину самогону. Щоб направити в рою настрій висилаю разом із Грам'яком стр. Палійчука, щоб щонебудь «зорганізували». Вони попрямували до цивільних хат, звідки все цивільне населення вивтікало, залишивши все на ласку долі. Що ж, це право війни, що його ніяка команда, ніяка кара не в силі скасувати. Це ж не плюндровання, не грабіж; так чи так це все знаходиться в прифронтовій смузі, скоріше чи пізніше стане жертвою вогню. А вояк, він шукав того, що, може, йому бракувало в цім одноманітнім прохарчуванні, яке, поправді, не було тоді аж надто достатнє. Такі дрібнички як курка або плящина якоїсь овочевої настійки чи щось інше до їди — це ще не був злочин, за який можна було аж карати. Але й такі випадки траплялись в нашій Дивізії і то під кінець війни; вояк, наражуючи своє життя, видобував з передпілля якусь курку чи глечик смальцю і зате мусів ставати до карного звіту.
Ранок застав нас уже добре вкопаними в терені та сяк–так приготованими на цілоденний побут у землянках. Був наказ не виходити вдень із становищ, щоб не зрадити нашої присутности в терені. В стороні Фельдбаху–Ґляйханберґу безперервно клекотіло. Там ворог намагався усіма силами викинути залогу замку, що його боронила одна з сотень 29–го полка.
Постоявши два дні на цих становищах, під вечір другого дня наша чота під проводом сотенного та нашого чотового дістає завдання нав'язати сполуку поміж межовими куренями 30–го й 31–го полків, їх розділює глибокий яр у лісі. Провідником нам вістовий 30–го полка, що має нас довести до останніх стійок своєї частини.
Ніч зоряна. Все таки ми, ступивши на лісову стежку, мусимо вважати, щоб не розбити собі носа об якийсь стовбур дерева. Крок за кроком підсуваємося вперед, стараючись бути обережними та не робити гамору. Після майже годинного маршу зупиняємось при становищах якогось роя; як виявилось, це був останній опірний пункт 30–го полка.
Від сотенного дістаю наказ, щоб посуватись далі направо від цього становища в глибину лісу, аж доки він не дасть команди зупинитись. Себто маємо замкнути таким чином вхід до яру, що розділює оба курені. Йду попереду роя, за мною стр. Палійчук та кулеметник Кузнецов. Що два кроки за ними ступають стрільці мого роя. За ними тим самим порядком входять в гущину лісу оба рої нашої чоти. Сотенний та чотовий залишаються при останній стійці 30–го.
Обережно просуваємося в густому лісі. Стараюсь триматися по змозі одного напрямку. Пройшовши яких 200 метрів, зупиняюсь та вибираю, як лише на це дозволяє темінь ночі, становище для кулемета. Це мені вдається і біля якогось вітром поваленого дерева виставляю стійку з, кулеметом. Цілий рій та наступні рої чоти зупиняються і займають становища. Чуйність на всі боки.
Ніч, Богу дякувати, пройшла назагал спокійно; десь там ліворуч і праворуч час–до–часу падали поодинокі рушничні постріли. Почало вже світати, як до мене підійшли сотенний та чотовий. З сотенним — почот у складі ст. дес. Кіндера та двох вістових: стр. Довгого та Лущака. Йдемо на сполуку із куренем 31–го полка, що займає становища правіше від нас.
Кількадесят кроків далі терен починає підноситися стрімко вгору. З–поза дерева на горі визирають якісь постаті. Хто це? Ворог чи наші? На мент зупиняємось, та наше вагання перериває команда сотенного «Вперед!» і ми обережно пнемося під гору.
Раптом з гори падає голосне: «Хто там?»
Значить, таки наші. Сотенний відгукується і ми вже сміливо виходимо на гору. Вийшовши, бачимо, що довкруги покопані становища, де залягає вояцтво. Це було ліве крило першого куреня 31–го полка, що його обороняла 2–га сотня сотника Залеського. Наша чота, виконавши завдання, приміщується тимчасом на короткий відпочинок при дорозі, що в'ється здовж хребта височини. Сотенний та чотовий пішли зв'язатися з сотенним 2–ої сотні, сот. Залеським. Разом з ними пішов і сотенний почот. Чоту перейняв під своє командування юнак Якимів, що являвся заступником чотового. Я із своїм роєм примістився таки на лісовій доріжці, що в цьому місці мала вигляд глибокого яру із стрімкими берегами. Добре, хоч трішки непевне, сховище на випадок несподіваного ворожого обстрілу. Позаду мого роя за дорогою прилягли два рої нашої чоти. Перед нами в долині простяглись становища частин першого куреня 31–го полка.
Може, пройшло з пів години від того, як відійшли від нас сотенний та чотовий, і впереді почулась спершу рідка, а далі щораз то сильніша рушнична та кулеметна стрілянина. Частіше почулися вибухи ручних ґранат. Почулися випали з ґранатометів: б'є «Іван»… В думках стараюсь числити відпали, однак не дорахував і до вісьмох, як зловіщий шум та клекіт вгорі перервав мої міркування. Інстинктовно прилягаю до землі, та в цій самій секунді, десь близько позаду рвуться ґранати. За першими полетіли наступні. Грюкіт розривів понісся по лісі, наповнюючи його тривожним клекотом. Дивлюсь на годинник. Це вже восьма ранку; якось не видко ні сотенного ні чотового. Що ж, треба якось порозумітись із заступником чотового, що напевно прийде до мого роя, якщо б грозила небезпека. Покищо проходжуюсь здовж розташування мого роя та стараюсь вплинути своїм спокоєм на непривиклих ще до цієї «музичної симфонії» стрільців. Це мені в деякій мірі вдається, хоч сам не знаю, що буде в дальшому. Чейже не будемо тут лежати під цим обстрілом. До мене прибігає з декількома стрільцями десятник Закревський. Питаюсь, де решта його роя та рій десятника Ґереґи. Він, махнувши рукою, сказав, що відійшли назад, а десятник Ґереґа та юнак Якимів таки дослівно втекли при перших пострілах, залишаючи людей без повідомлення. І справді, за деякий час на дорогу, де лежав мій рій, прибувають декілька стрільців з роя дес. Ґереґи, що підтверджують слова дес. Закревського. Таким чином мій рій налічував уже біля 20–ти людей, що зібралися біля мене. Сам дес. Закревський з двома чи трьома стрільцями свого роя відійшли «шукати» сотенного, хоча його обов'язок був затриматись на місці, де його залишив сотенний. І справді, за деякий час до нас прибув ст. дес. Кіндер та вістовий, стр. Довгий, одначе ні один ні другий не могли нічого конкретного сказати. Словом, положення стало неясне. До цього ще ворожий вогонь перемінився в справжній гураґан. Раз–по–раз довкруги нас розриваються ворожі ґранати. Ліс наповнився їдким димом та ревом розриваних ґранат.
Нараз — що це? Так, пізнаю, це «Іван» почав обстріл із своїх «катюш». З диким виттям, що аж до глибини душі пронизує людину, вистрілює ця потвора своїх 48 стрілен нараз і вони з іще дикішим скавулінням летять в нашу сторону. В одній секунді смуга лісу перед нами заміняється в один котел вогню, розривів диму та скаженого грюкоту. Далекого засягу свого діяння вони не мають, одначе стільки стрілен впродовж кількох секунд від'ємно діє на психіку вояка, ще до того непривиклого до артилерійського обстрілу.
Страшно мені стало, не так за себе, як за тих кільканадцять людських істот, що, притулившись до землі, ждуть у непевності мого наказу. Пишу мого, бо справді нікого з підстаршин більш не було. Ст. дес. Кіндер, що недавно прийшов, був також кудись «зник». Скажу відступити дещо назад, — буде біда; розбіжаться, настане паніка. Збираю всю силу волі та нахильцем проходжуюсь здовж мого роя. Криком та лайкою здержую декотрих, що звертаються до мене із словами: «Десятнику, я відійду назад на сторону…» й хочуть таким чином відійти з роя. Знаю, що якщо б пустив одного, розбіжаться всі, тому й не завагався від погрози, що коли хтось рушиться відійти, буду стріляти. На моє щастя, прибіг ст. дес. Кіндер і дає наказ зайняти опущені становища.
Ну, хвалити Бога, що є хтось, хто несе відповідальність за цю горстку людей. Від нього довідуюсь, що частини, які займали верх гори, уже відійшли, тому ми мусимо зайняти більш–менш цілий відтинок і його маємо боронити аж до приходу сотенного. Рій веде ст. дес. Кіндер, я залишаюсь позаду, щоб «обезпечувати» на випадок, якби так котрийсь дістав «заяче серце»…
Займаємо визначену Кіндером лінію становищ, спрямовану в сторону сподіваного ворожого наступу. Не знаю, що далі робити. Те саме з Кіндером, що врешті рішається сам іти на зв'язок із сотенним. Остаюсь далі сам; правда, положення тепер дещо покращало, себто вже не знаходимось під ворожим обстрілом. Десь там ліворуч ще далі клекотить; так само в стороні Мекрендорфу чути густу рушничну та артилерійську стрілянину.
Час–до–часу впереді нас відізветься черга з т. зв. «штурмґевера»: це частини кавалерійської дивізії, що підтримують нас важкою зброєю, брак якої дошкульно відчуває наша Дивізія.
Я й не зчувся, коли і заснув під деревом. Не диво, недіспана ніч та нервозність останніх годин зробили своє. Збудив мене один з поміж стрільців мого роя, вказуючи при цьому на груду вояків при конях:
— Зголосіться до «гавптмана», бо він питає, хто старший над нами.
Поправивши на собі виряд, підходжу до цієї групи вояків з якоїсь частини кавалерійської дивізії, а помітивши серед них старшину зголошуюсь. Він запитав мене, чи я знаю, що всі частини нашої дивізії вже опустили гору. Кажу, що ні, бо про це чую оце від нього, а мій сотенний не дав мені жодних інструкцій. На ці слова, він каже:
— Я як старший ступенем даю Вам наказ зараз опустити гору, бо большевицькі частини вже зайняли село Меркендорф та просуваються долиною в сторону Штрадену. При цьому він пояснив, що його частина це останній відділ, який ще знаходиться на цій горі. Це переважно телефоністи з обсерваційних артилерійських пунктів. І, як на підтвердження його слів, бачу декількох вояків, що в скорому темпі звивають телефонну лінію.
Відповівши коротким «Яволь!», бігом повертаюсь до свого роя. Зробивши збірку, коротко вияснюю наше положення, а з цим даю наказ до відвороту. Рій веде мій заступник, ст. віст. Грам'як, що за провідника має вістового з нашої сотні, стр. Довгого. Він краще обізнаний з тереном та знає дорогу до штабу нашого полка. Сам залишаюсь позаду колони, взявши з собою двох кулеметників.
Скорим маршем сходимо з гори лісовою доріжкою. Попри нас швидко проїжджають кавалеристи, що їх ми зустрічали на горі. Без пригод виходимо з лісу та дорогою прямуємо до місця розташування штабу 31–го полка. Перед лісом уже зайняли становища «фюзильєри» нашої дивізії та рештки сотень першого куреня.
В штабі полка вже не зустрічаю майже нікого, за вийнятком ад'ютанта, що з декількома стрільцями з штабової сотні евакуює штаб. Зголошуюсь у нього та прошу про дальші накази. Від нього дістаю наказ евакуювати залишений «шпісом» 14–ої сотні обоз, що недалеко штабу.
Приходжу на місце постою нашого обозу; перед нами — жалюгідний образ. Всі стрілецькі наплечники, що переховувались при обозі, увесь запасний виряд та амуніція 14–ої сотні, валяються на подвір'ї господарства, де стояв обозі. Теж навантажений віз із харчовими продуктами нашої сотні стояв під шопою, а коні від нього напевно послужили нашому «шпісові» для скорого «плянового» відвороту.
Та на медитування не було часу, бо ж перед нами відкритий шлях до Штрадену, що й так уже під обстрілом ворожої артилерії та ґранатометів. Стрільці на мій наказ скоро роздобувають по поблизьких хазяйствах вози та коні. Не обійшлося при цьому без драстичних моментів, де арґументом на спротив мусів бути пістоль. Німецький «бавер» не міг чи радше не хотів зрозуміти, що, не зважаючи на кінцеву фазу війни, все–таки вояк не перебирає в засобах. Однак скінчилось лише на страху та на лайці в польсько–російсько–німецькому жарґоні. Сяк–так запрягаємо вози і з гомінким «вйоканням» та «гейтанням» рушаємо в дорогу. В моменті нашого вимаршу мов з–під землі появляється юнак Якимів. Шануючи засади військової дисципліни, зголошую йому свій відділ та питаюсь про дальші накази. Якось байдуже та з резиґнацією в голосі він відловів:
— Як знаєте, так і робіть… Я йду шукати командира сотні. Після цих слів він відійшов в напрямі колишнього постою штабу полка.
Одначе, як я пізніше запримітив, то він у безпечній віддалі волікся за нашою валкою.
Без несподіванок з боку ворожої артилерії вдалося нам прибути до Штраден. Це було вже після полудня. Несподівано на вулиці міста зустрічаємо сотенного, пор. Кельнера та нашого чотового, хор. Бучка. З ними стрільці решти нашої другої чоти, між ними і дес. Закревський і ст. дес. Кіндер. Десь появився і геройський «шпіс», дес. Пфайфер та його обозний штаб разом із кухнею. Складаю звіт сотенному про перебіг дій мого роя. Поки що ждемо наказів, що надійдуть із штабу полка. За цей час стрільці впорядковують свій виряд та відпочивають після нічних трудів і майже цілоденного напруження; «шпіс» приготовив порядний «айнтопф», що був заслуженою винагородою за труд другій чоті. До вечора в нашій чоті появилось декількох стрільців з першої і третьої чот, що тримали т. зв. «другу лінію» біля села Меркендорф. Оповідають неймовірні речі. Перша чота вповні розбита, те саме третя. Їх напали большевики ззаду так, що їм приходилось продиратись крізь ворожий перстень. Хоча, як пізніш виявилось, воно не було аж так надто страшно, однак були втрати. Під вечір наша чота, скріплена двома іншими, зайняла становища на окраїнах Штрадену обабіч дороги, що веде в сторону Меркендорфу. Ще перед відходом на визначені становища сталась прикра подія, що зробила немиле враження на присутніх тоді вояків 14–ої сотні. Під час нашого відпочинку прибули до нашої сотні ославлені «герої» — дес. Ґ. та юнак Я. Були на звіті в командира сотні, що при відході чоти на становища здеґрадував обох цих підстаршин до ступеня стрільців, а їхню справу передав на розслідження в штаб полка. Ця кара була надто лагідна, взявши під увагу права командира сотні у фронтовій лінії; за таку наявну дезерцію з фронтової лінії, а ще до того підстаршин, чекало тільки одне — куля. Можливо, що не хотів брати на свою совість тих двох осібняків, що припадково стали підстаршинами, а, можливо, що цим хотів дати їм нагоду рятувати своє життя. І з тієї нагоди вони вповні скористали, втікаючи ще цієї ж ночі з сотні, мабуть, на большевицьку сторону.
Ніч пройшла на копанні стрілецьких становищ, що до них вранці нам на зміну прийшли частини з німецької дивізії «СС–Райхсфюрер».
Наша чота та ввесь врятований обоз 14–ої сотні ще того самого дня перейшли до села Курцдорф, що лежить поміж Штраденом та Ґляйхенберґом. Тут долучили до нас рештки двох чот сотні. Пишу рештки, бо насправді наша сотня, себто перша чота мала одного убитого ст. віст. Гандзюка та двох важко ранених стріліьців, що їх відставлено до польового лазарету. В другій чоті були поранені сам чотовий ст. дес. Ґенсьоровський та ст. віст. Малишкевич. Пропалих без вістки було кільканадцятьох, однак вони після деякого часу повертались назад до сотні.
В Курцдорфі перебули ми два дні, а потім перейшли на квартири до поблизької курортної місцевости Марієндорфу, віддаленої яких два кілометри.
Під час перемаршу нашої сотні з Курцдорфу до Маєрдорфу в цій останній місцевості зробив перегляд нашої частини головнокомандуючий Української Національної Армії, генерал Шандрук. Він як начальник усіх українських з'єднань при німецькій армії прибув тоді на інспекцію нашої дивізії, що від декількох днів уже стала зватися «Перша Українська Дивізія Української Національної Армії».
Пригадую собі цей зворушливий момент, коли покрите дорожним пилом вояцтво виструнчилось на зеленій галявині під лісом, ждучи прибуття дорогого нам гостя. На перегляд прибув теж командир 31–го полка, майор Віттенмаєр, що перейняв командування над полком після вибуття з нього колишнього командира, полк. Паніра, що був поранений в ногу під час відступу наших частин із лінії «Штраднер–Ґляйхенберґер Коґель», а з ним декількох старшин–німців полка.
Після короткого очікування появилась на закруті дороги легкова автомашина із генеральським прапорчиком.
Короткі слова команди, що прозвучали різько, нагадуючи казармні рекрутські дні, і понад стоп'ятьдесят людських істот перетворюються в автомат, що порушується лише на різькі звуки команди.
Звіт склав командир сотні пор. Кельнер, що й асистує при перегляді сотні ген. Шандруком. З ним декількох штабових старшин із штабу дивізії.
В короткій промові ген. Шандрук з'ясував нам теперішнє положення та постанову про створення Української Національної Армії, в якої склад входять і наша дивізія. В кінцевих своїх словах він сказав:
— Вірю, що збережете вояцьку дисципліну та із зброєю в руках повернемось на Свою Українську Землю…
Гучне «Слава Україні!», що луною відбилося в поблизькому лісі, йшло справді з наших сердець. Ми вірили, вірили, що, може, цим разом вдасться вибороти незалежність своїй країні. Зрештою, — там, на рідних землях — наша Повстанська Армія, а кінець війни ще не перерішував нашої програної. Це не був патос. Взагалі патос звучить фальшиво в нормальних обставинах. Однак там патос був інший, природний, що виникав якось «сам із себе». Був і в смерті тих людей, що гинули в чужому однострої на чужій землі, був він і в воєнному спустошенні кругом, кудою проходили ці люди, був і в словах ген. Шандрука.
Для мене ця подія була чи не найбільш радісною за час мого довгорічного воякування. Врешті я став вояком української армії. Врешті з гордістю зможу носити свою національну емблему та, коли й не пощастить, легше буде вмирати.
Після перегляду ми відійшли на свої заздалегідь «шпісом» приготовані квартири. Два дні пройшло на переорганізуванні сотні, що тепер становила полкову резерву. До нашої чоти приділили на місце вибулого ройового, дес. Ґереґи, — дес. Петрику, родом з Львова, що дотепер був канцеляристом у нашій сотні. Фронт устабілізувався і бої набрали оборонного характеру. Штаб сотні примістився в будинку біля церкви, при якій з часом постав малий військовий цвинтар. Поховано там, здається, 12 українських вояків та двох німців, що впали в боях за час перебування наших частин на цьому відтинку. Обоз та штаб полка примістився в місцевості Ґнас.
З часом перша чота зайняла бойові становища біля Марієндорфу, докладніше — на горбках поміж Ґляйхенберґ–Бадом та самим Марієндорфом. Третя чота охороняла саме село, в якому, крім нашої сотні, квартирували ще частини піонірської сотні та мали свої становища піхотні гармати. Наша друга чота щовечора ходила на передову лінію біля села Курцдорфу як запасна частина на охорону штабу куреня нашого полка.
Моя «Ахіллова п'ята» — ст. вістун Грам'як мав тепер добре поле до попасу. «Лазив» цілими днями по опущених господарствах, вишукуючи часто найнезамітніші сховки, де довколишні «Бавори» поховали горілку, «мост», смалець, шинки, та, Бог зна, що ще. Ночами знову без мого відома ходив на передпілля, де в залишених господарствах остався ще скот; тому рідко траплявся день, коли мій рій не мав вареної курки або не ділився б із другими якимсь полотем свіжого свинячого м'ясива. Під час однієї такої нічної виправи Грам'яка зловили таки наші стрільці і вранці на квартирі нашої чоти була вже польова жандамерія. Скінчилось лише на звіті в командира сотні, до якого я був представлений службовим підстаршиною жандамерії — німцем, що й переводив обшук на квартирі нашої чоти. Усю справу якось вміло «затушкував» наш сотенний пор. Кельнер.
І тут знову я був свідком драстичних заходів проти дезерції з рядів Дивізії. Десь у кінцевих днях квітня 1945 року двох стрільців з передової лінії намагалися перейти фронтову лінію на большевицьку сторону, однак були переловлені передніми стійками дивізії «Райхсфюрер». Відбувся суд, ну, а з тим присуд та його виконання. Обох їх повісили на залізничному мості біля села Курцдорф. І наша чота, проходячи біля цього мосту кожного вечора й ранку, була змушена кожного разу оглядати цю неприємну картину. Однак після декількох днів нашу чоту перевезли кудиінди та з тим скінчилося минання попри повішених.
Зрештою тепер події котилися скорим темпом; не те що дні, але години й мінути приносили нові зміни в цій кінцевій фазі світової борні. Ходили прерізні чутки, «паролі». Одна з таких настирливо вже довший час кружляла поміж вояцтвом дивізії, а саме — про скорий перехід цілої дивізії на сторону альянтів, що все ближче підходили до запілля нашого фронту і були вже десь в околицях Кляґенфурту. Німецький персонал дивізії якось стримано ставився до нас. Часами траплялися випадки і явного ворожого наставлення та безмежної люті. Пригадую собі один такий.
Коли нашу чоту переведено на постійно до Курцдорфу, під час одного перегляду денних стійок чотовим хор. Бучком вибухла поблизу ґраната й він поранений відійшов на перев'язочний пункт, де й залишився до капітуляції. На командира нашої чоти сотенний призначив мене. Якось викликаний вранці до штабу сотні вертаюся біля полудня назад до своєї чоти. Недалеко Курцдорфу при дорозі займав вогневе становище із своєю протипанцирною гарматою дес. Серафим, таки з нашої сотні. Обслуга гармати, користаючи з погідного дня, пороздягалась до пояса та «опалювалася» до сонця. Недалеко паслись попутані коні, що на них уважав стр. Старух. Десь здалека на дорозі показалася обозна валка, що їхала в мою сторону. Потонувши у своїх думках, я й не запримітив, що діялось переді мною. Не доходячи до становища протипанцирної гармати, я почув впереді чийсь крик та німецькі прокльони. Прокинувшись із задуми, бачу, як якийсь ст. десятник–німець як виявилось, провідник обозної валки, наїжджає конем за втікаючим стр. Старухом та б'є його нагайкою по голих плечах. В мені скипіла уся кров і я з криком «Ду ферфлюхтер гунд!» біжу в сторону цього садиста. Коли я заступив йому дорогу, він здивовано та люто запитав мене, що я сказав. Без відповіді на його питання блискавичним рухом виймаю з кобура пістоль (із зломаним ударником!), побачивши, що ця скотина недвозначно підносить руку з нагайкою до удару. Не знаю, як у цій хвилині виглядав я, одначе те чорне мале залізо в моїх руках подіяло охолоджуюче на розлючене обличчя німця. Він, прибираючи маску будь–що–будь вищого ступенем, наказує мені вступитися з дороги.
Не знаю, чим це скінчилося б, коли б на допомогу мені не прийшов був хорунжий–українець, що, йдучи дорогою, здалека був свідком цілого випадку. Скінчилося це звітом у командира куреня нашого полка, що й був недалеко місця цієї події. Списано було свідчення стр. Старуха, мої та цього хорунжого. Та цей садист мав таки щастя, бо незабаром прийшла капітуляція і відворот нашої дивізії на захід.
Дні проходили на вичікуванні неспокійних фронтових ночей та на слуханні в наших «радистів» авдицій, надаваних англійцями в німецькій мові. На 28–ме квітня припадали мої народини і з цього приводу підвищили мені ступінь з десятника на ст. десятника, з днем офіційної номінації на перше травня 1945 р.
Десь в половині квітня приділено до нашої дивізії німецьких вояків із летунського наземного персоналу. Це були переважно старшини й підстаршини без жодного піхотинського вишколу та без зброї. Сподівалися дістати її в нашій дивізії, однак до самої капітуляції рідко хто з–поміж них був приділений до фронтових частин. Скоро розв'язано питання телефоністів і радистів: вони перейняли такі ж функції по сотнях і куренях. До нашої сотні цих із «люфтваффе» було приділено щось із сорок люда і вони творили окрему чоту та весь час були при штабі сотні. Також прислано на сотню по кількадесят тризубів так, що стало для всіх підстаршин, старшин та декотрим стрільцям. Сам наш сотенний, пор. Кельнер почепив собі поверх німецького орла — тризуба.
Наближалися наші Великодні свята. З якоюсь апатією приготовлялося стрілецтво до цього радісного та справді «великого дня». Для нас ще не настав справжній Великдень. Кожний був зайнятий своїми думками, що завжди приходять при очікуванні цих кількох радісних днів у році. Що як, для нас це ще одні свята, проведені далеко від своїх рідних, від своєї країни. Чи хто сподівався тоді, що ще не один Великдень святкуватимемо поза межами рідної землі в далеких, незнаних нам країнах. Може, декому з нас не судилося більше святкувати його в своїй батьківщині… Та — думки, спогади такі бліді під теперішню пору, де ми кожної хвилини наражені на небезпеку, де кожної хвилини може прийти наказ до останнього бою. Замість великодніх дзвонів, гуку великодніх пострілів під церквою у наших вухах гуде від безперервної мелодії фронту. Повітря пронизують ворожі стрільна. Два рази вдень вистрілює свою порцію хор. Гаврилюк із своїх трьох ґранатометів; їх становища під горбом біля Курцдорфу. Це відповідь на ворожий безугавний обстріл. В нас дошкульний брак не лиш зброї, але й амуніції до гармат та ґранатометів. Артилерійський полк дістав наказ, що лиш на спеціяльний дозвіл із штабу дивізії може відкрити вогонь. Тому навіть при місцевих ворожих вломах у нашу лінію треба було обходитись без артилерійської підтримки. Правда, на відтинку нашої дивізії ворог не проявляв великої активности, за вийнятком замку в Ґляйхенберґу, де аж до останніх годин перебування дивізії на фронті безперервно «кипіло».
У Великодню суботу командир нашої сотні пор. Кельнер провів відправу з чотовими. Від першої чоти присутнім був хор. Букачівський, від другої я, від третьої ст. дес. Ґенсьоровський, що недавно повернувся з лазарету. Ми склали звіти сотенному, після яких почалася нарада, темою якої й була постава нашої дивізії на випадок замирення. Із штабу дивізії прийшли інструкції, що в найближчих днях дивізія відв'яжеться від ворога та скорим маршем має йти на захід назустріч англійським частинам, що надходять із заходу. Тут ми довідались, що Гітлер убитий під час вуличних боїв у Берліні ще 1–го травня 1945 року. Командування над німецькими збройними силами перейняв адмірал Деніц.
Побажавши нам веселих та щасливих свят як теж передавши через нас привіт з нагоди свят стрільцям, сотенний закінчив відправу й ми повернулися на свої квартири. Я, вернувшись до своєї чоти, в подробицях розказав про все, чого довідався від сотенного, і, як міг помітити, це викликало пригнобливе враження на всіх присутніх вояків. Нелегко кожному із нас приходилось зрозуміти це слово «капітуляція». Бо справді, чого ж капітулювати, коли на наших землях ворог, коли там наші брати, батьки, близькі, рідні кривавляться в боротьбі з нашим відвічним ворогом, а ми, що взяли з ворожих рук зброю на те, щоб вибороти свойому народові волю, маємо тепер разом із ним «капітулювати»? Та що ж вдіяти, безглуздям було б думати тоді інакше, треба було коритися наказам, може, якраз — хоча в інших обставинах, але з тим самим одним бажанням — повернемося на свої рідні землі. Треба погодитися з долею, що постелила перед нами шлях, невідомий, повний небезпек і понижень.
Великодні свята пройшли напричуд спокійно, хоча стрілецтво переживало їх у напруженні, у вичікуванні чогось незвичайного, що наближувалось до нас семимилевими кроками.