Десь біля 6–ої вранці, 8–го травня до мене прибіг вістовий з сотенного штабу, та дав наказ від сотенного, щоб я негайно зарядив збірку цілої чоти та явився разом із нею в Марієндорфі, де збиралася наша сотня.
За декілька хвилин моя чота маршувала в сторону Марієндорфу, куди ми й прибули на час: ціла сотня вже була готова до відмаршу. З наказу сотенного позбуваємося зайвих речей, як от шоломів, протиґазів, польових лопаток. Все скидаємо в викопаний діл та на швидку руку закопуємо. Ціла моя чота дістає ровери й залишається як задня охорона сотні. Ще під час наших готувань обі чоти нашої сотні — перша й третя вирушають форсованим маршем в напрямку на Ґнас, де вже жде наш обоз. Моя чота ще залишається закопувати ями, повні зайвого баґажу сотні. Після скінченої роботи виїжджаємо й ми.
Фронт віджив наново. Б'є з усіх гармат «Іван», що «пронюхав письмо носом» і шле нам свої останні подарунки. Частими сальвами відповідає йому наша артилерія, що визбувається свого запасу амуніції.
Я із своєю чотою проїжджаю пропри опустілий Курцдорф. Далі їдемо дорогою на Ґнас, куди прибуваємо десь біля полудня. Тут жде нас обід, що його споживаємо в продовж кількох хвилин. Нема часу, чейже ми остання частина, що ще тут залишилась. Усі обозні вози призначені на перевіз стрільців першої й третьої чот. Моя друга чота їде на роверах. Напрямок нашого маршу це Ґрац. Перед нами важка переправа через річку Мур.
Після майже одногодинної їзди здоганяємо перші колони нашої піхоти у відвороті. Обабіч дороги повно розкиданого військового майна. Наплечники, шоломи, протиґази, амуніція, ґранати — все те лежить скиртами в придорожніх ровах.
Десь під вечір на колони відступаючої дивізії налетіли большевицькі штурмовики та почали обстріл з бортової зброї. Зчинилася паніка, все кинулось рятувати життя. Дехто отямився та почав обстрілювати з кулеметів пікуючі літаки. В цій паніці попсувався мені ровер й я остався зданий на силу своїх ніг. Щастя, що ще міг наздігнати вози своєї сотні й прилучився до неї. Як виявилось пізніше, то більшій частині нашої чоти вдалося виїхати на чоло колони; ті й продістались до Зальцбурґу, де були інтерновані американцями. Зі мною залишився дес. Петрик та декілька стрільців, яким, як і мені, попсувалися ровери; тепер ми були здані на ласку першої й третьої чот, що зробили нам місце на і так переповнених возах.
Пізно вночі ми переїхали через міст на Мурі біля Ферніц. Проїхавши ще декілька кілометрів, ми затрималися на, відпочинок у якійсь місцевині. Вранці «шпіс» розділив останні харчі, що ще були в запасі сотенної кухні й ми вирушили в дальшу дорогу. Напрямок змінено, бо Ґрац був уже в большевицьких руках; то ж тепер їдемо в сторону Фойтесберґу.
Дорогою, що нею ми проїжджали, безнастанно мчали автомашини всіх родів зброї. Були тут і частини хорватських «усташів», сербських «четніків», мадярів та добровольчих козацьких відділів. Часто можна було зустріти вози, наповнені вщерть цивільними втікачами.
Сонце уже хилилось до заходу, коли наш відділ, чи то власне залишки сотні, разом з іншими німецькими відділами прибули до Фойтесберґу.
Доми тут були прибрані австрійськими та каринтсьхими національними прапорами: червоно–біло–червоними та зелено–білими. Вулиці забиті різного роду возами та людьми. Ми скрутили на вузьку вуличку, що вела до місцевости Пак; вона й була нашим наступним напрямком. Шоса вела через високі гори, часто понад 1500 метрів над поземом моря. Тут ми затримались на деякий час, бо годі було проскочити в колони, що їхали шосою. Нараз колоною пронісся розпучливий крик.
— Іван фон гінтен! Руссіше панцер ін Фойтсберґ! («Іван» за нами! Російські танки в Фойтсберґу!).
Все, що жило, рушило наосліп в сторону шосе та, видершися на неї, скаженим темпом мчало під гору в напрямі на Пак. Легкі вози з кінським запрягом скоро пробігали повз вщерть навантажені автомашини, для яких стрімка шоса була неабиякою перешкодою. В одну мить шоса перемінилася в довгу, неможливу проїхати смугу звалки. Порозкидувані скрині з цигарками, консервами, вином, горілкою, повні бочки пального, мішки з мукою, з сіллю, наплечники, «тоболи» з новісенькими уніформами, коцами, взуттям, — все те лежало всуміш із поперевертаними автомашинами, гарматами, повзами, возами.
Якось щасливо вдалося мені та ще декільком стрільцям видертись із цієї суматохи і ми форсовним маршем видерлись на гору. Що вище, то шоса ставала вільніша від цього порозкидуваного «барахла». По дорозі «організуємо» якийсь віз та, склавши на нього свою «мізерію», пнемося щораз вище. По дорозі не забуваємо й за те, щоб наш віз не був порожній, тому в першу чергу обладовуємо його різного роду харчами, що їх визбируємо з полишених автомашин або просто з дороги.
Під вечір зустрічаємо перші англійські повзи, біля яких при вогнищі гріються англійські вояки. Хоч це травень, але на цій висоті під вечір холодно. Біля дороги декілька забудовань і тут зустрічаємо нашого сотенного та залишки нашої сотні.
Короткий відпочинок і ми вирушаємо в дальшу дорогу. Марш тривав безперервно цілу ніч та аж над ранком ми добились до місцевості Пак. Тут короткий відпочинок і ми знову в дорозі. Теперішній наш напрям це Вольфсберґ; та, проїхавши кільканадцять кілометрів, змінюємо напрям на Юденбурґ, де можлива переправа через річку Мур. Це вже вдруге маємо переправлятися через цю річку. Від зустрічних стрільців із Запасного полка, що вертався з–під Вольфсберґу довідуємось, що там уже тітовські партизани, отже лишається одинока дорога на Юденбурґ, та кудою спрямовано нас.
Не доїжджаючи до Юденбурґа, на розлогих полях обабіч дороги зустрічаємо розташовані військові відділи. Тут довідуємось, що в Юденбурґу є вже большевицька застава, яка через міст на Мурі пропускає лише частини «Вермахту», а частини з нашої дивізії та з відділів РОА й козачих бере в полон. Затримуємось тут на два дні і в міжчасі довідуємось про певніший шлях, щоб оминути большевицьких рук. І справді, нам вдається довідатись, що біля місцевости Обдах є стежка, що йде почерез верх на висоті понад 2300 метрів, кудою зрештою уже перейшло багато наших та німецьких частин.
З усіх старшин, підстаршин та стрілецтва з нашої сотні залишилась лише горстка. Решта розбрелася, хто куди. Із старшин–українців лишився хор. Букачівський, що й організує групу охочих переходити цією гірською стежкою. Кожен з охочих «організує» собі коня, а їх було доволі на поблизьких пасовищах, та узброюється в щонайкращу зброю; її теж було скрізь подостатком. Із собою беремо один віз та муніційну двоколку. Пристаю й я до цього відділу, «зорганізувавши» для себе передше якусь шкапу. Під вечір ми розпрощались із своїм сотенним, пор. Кельнером, що з сльозами прощав кожного зокрема. Справді, це була зворушлива картина, бо хоча він був німець, та в першу чергу це був вояк, під мундиром якого укривалася людина. Він залишався з декотрими німцями і чекав переправи через Юденбурґ. Попрощавшись, ми виїхали в дорогу. Уже добре стемніло, як ми задержалися на якомусь подвір'ї, де, й заночували.
Для мене цих декілька кілометрів їзди на коні було справжньою мукою я впав знесилений на солому в стайні, де ми зготовили собі нічліг, та твердо заснув. Вранці ми вирушили далі. Тепер дорогу змінила досить вузька стежка, так, що на ній наш віз ледве міг поміститися; вона ставала щораз то стрімкіша. Біля полудня ми в'їхали в сосновий ліс, де стояли довгі військові дерев'яні бараки та різні забудованя. Це був якийсь вишкільний військовий табір для гірських частин. Тут ми задержалися на короткий обідний відпочинок. Упорядкувавши свій виряд та напоївши коней, ми вирушили в дальшу дорогу. Терен ставав щораз трудніший для переходу: одне каміння та пустеля. Де–не–де росли карлуваті деревця. Ліворуч піднімалася величезна скала, у підніжжя якої виблискувало дзеркало великого озера. Напроти нас — пасмо стрімких гір, що їх маємо перейти. Праворуч величезне провалля, покрите внизу густим лісом; позаду нас пройдений шлях, що тонув у зелені лісів. Хоча це травень, але тут товстим шаром лежав сніг; у ньому грузнули коні і наші два візки.
Натрапляємо на сліди від кінських копит, возів та людських ніг. Видко, що тудою вже проходили. Розвантаживши вози та коні, беремо цей стрімкий беріг «приступом». Взявши свого коня за уздечку, тягну його під стрімку гору. Люди та коні важко дишучи, здобувають узбіччя гори сантиметр за сантиметром. Ще декілька зусиль, ще декілька прокльонів і я та мій кінь — на горі. Довкруги простелилася незабутня чарівна картина засніжених гір. Останні промені західнього сонця своїм червонозолотим блиском надають цій картині своєрідньої краси. Дивлюсь із німим захопленням на цю дику гірську природу. Здавалося б, що чоловік десь на прогульці в рідних Карпатах, якби не цей однострій та свідомість непевности про завтрішній день.
Ген, далеко праворуч у червоних променях сонця майоріють будинки Юденбурґу. Вужем в'ється від нього дорога в сторону Обдаху, що його ми залишили позаду нас. До Обдаху вона повна валок возів та людей, далі ж в напрямі Юденбурґу — світить пусткою. Ліворуч в долині притулився до підніжжя гори Ноєштадт; туди й ми саме прямуємо. Витягши вози та весь вантаж, що його залишили на долі, просуваємося склоном гори в сторону лісу, куди ведуть сліди наших попередників. Вже добре стемніло, як ми зупинились на нічліг в якихось хатах перед нашою ціллю. Населення неввічливе. Вранці переїжджаємо через самий Ноєштадт, де вже розташувалися англійські танкові частини. Тепер прямуємо на Мурав: туди спрямували нас англійці.
Погода напричуд гарна. Весна в повному розгарі, хоч іще вчора ввечорі на верхах гір, що їх оставляємо позад себе, ми по коліна грузли в сипкому снігу. Сьогодні неділя. Населення вперше від шістьох років святкує її в мирних обставинах. Чи справді мирних? Якось не видко ентузіязму на обличчях, переважно жіночих. Не так сподівались, як сталося… З тривогою в очах споглядають на нових хазяїв — англійців та на цей хаос і безладдя, що постали всюди по війні.
На обід ми затрималися в місцевості Тойфельсбах. В поблизькій кузні хлопці підкували коней та справляли воза, що під час нашого маршу горами дещо попсувся. Під час обіду підійшли до нас три цивільні з червоними пов'язками на лівому рукаві й зажадали, щоб ми перед ними склали зброю. На відповідь хор. Букачівського, що зброю складемо лише реґулярним частинам англійської армії, один з–поміж них — з вигляду «рябий Ванька» — ламаною німецькою мовою сказав:
— Біс ду мер кайн офіцір унд Кріґ іст шон форбай… Не випадало нічого іншого, як заїхати йому в пику, однак, стримуючи всю лють, я сказав таки по–українськи, що, коли не відійдуть, то почну стріляти. «Ванька», бачучи, що нічого не вскурає, обернувся та, воркотячи щось під носом, пішов собі геть.
Ми вже не чекали далі, але чимскоріш виїхали в сторону Мурав, куди прибули опівночі. На ярко освітленій площі стояли англійські панцирні вози. Біля одного дому, де, здається, примістився англійський штаб, нас задержано і ми, тут склали зброю. Англійці не могли вийти з дива, що такий невеличкий відділ, а стільки автоматичної зброї в нього. Не знали, що наш брат все те придбав під час втечі з фронтової лінії після капітуляції, коли німецький вояк визбувався від усього, залишаючи з собою свій традиційний «бротбойтель» (хлібник).
Склавши тут усю зброю, вирушаємо далі в дорогу, бо годі було знайти якусь квартиру в цім переповненім англійськими частинами місті. Не знайшовши нічого, заночовуємо таки тут при дорозі і вранці — знову в дорогу. Тепер обеззброєні виглядаємо, як якась банда. Теперішній наш напрямок це місцевість Тамсвеґ, куди прибуваємо десь біля полудня. По полях довкруги розташовані військові частини. Це німці, що вже під охороною англійських вояків. Тут зустрічаємо декого з–поміж німців з нашої дивізії, що попали в окремий табір для есесівців.
Ще мала затримка нашого відділу і нас спрямовують до Шпітталю. По дорозі зустрічаємо повно козачих добровольчих частин, що, як і ми, спрямовані до збірного пункту в Шпітталі. Вони йдуть цілими валками, з таборами, часто — з жінками й дітьми. Дорога пнеться догори та доходить до висоти 2000 метрів. Пізно вночі досягаємо височини. Тут нас зустріла порядна злива. Промоклі до нитки вже пізно вночі ми прибули до Реннсвеґу, де знову повторилася історія з минулої ночі. Перетомлені засипляємо, де хто може, таки просто надворі. Вранці, поснідавши рештками нашого харчу, вирушаємо в дальшу дорогу. Тепер наша ціль це місцевість Шпітталь, де повинні б збиратися розпорошені під час відступу частини нашої дивізії. Десь біля полудня ми приїхали на передмістя Шпітталю. Не маючи жодних харчових припасів, ми не спішились до табору, бо ж Бог його знає, чи дадуть нам що їсти, а перспектива голодному сидіти за дротами нам аж ніяк не всміхалася. За цей короткий час ми мали змогу бачити, як уже голодували в збірному таборі біля Тамсберґу. Ми розтаборилися в пристойній віддалі від головної шоси, щоб не бути нараженим на неприємну візиту англійців. Тоді ми стали розглядатися, де б то можна було проміняти на харчі наших коней. Вони нам вже не були потрібні. І якось, на наше щастя, трапилася якась багата дідичка, що була згідна купити від нас три коні, що їх вибрала собі з нашого «стада», але з умовою, що ми маємо відвести ці коні на вказане місце як теж привезти собі ту картоплю, що за неї були «куплені» коні.
Не роздумуючи довго, ми вибралися за харчем разом з нашим «купцем» — дідичкою, що їхала в порядному фаетоні.
На возі, що його ми взяли з собою, щоб привезти обміняну картоплю, їхав хор. Букачівський, віст. Бойко Василь та стр. Диба із Стрия. Я долучився до цієї групи, їдучи на своїй шкапі — з думкою — може, якраз вдасться мені де цю «баварську кобилу» пустити за буханець хліба. Продані коні ми прив'язали до драбини воза. За якої пів години ми прибули на місце. Промінявши коні та завантаживши на віз картоплю, якісь крупи та дещо хліба, вертаємось назад. Я ніяк своєї шкапи проміняти не міг, тому й вертаюсь назад верхи. Десь на половині дороги я мусів поправити своє примітивне сідло з коців, тому й відбився, від своїх, хоча на дорозі, що нею ми їхали, було видко досить далеко. Поправивши «сідло», я рушив здоганяти своїх. Проїхавши кількасот метрів, доїжджаю до перших хат якогось села, кудою ми проїжджали передше. Раптом з одного двору вискакує трьох озброєних чоловіків. Мундири на них напів англійські, напів німецькі, а на них пишаються вилинялі дві латинські літери «СУ» («Совєт Юнієн»). Це большевицькі полонені, — мигнуло мені в думці, — але вже не було часу на якусь акцію. Я навіть і не зчувся, як злетів немов мішок з коня. Матюки на переміну з уривчастими німецькими словами, приголомшили мене дорешти. Я без жодної зброї, навіть пояса не маю на собі. Але ці «доблесні герої» всю лють вилили на моїх нараменниках, обриваючи їх з кусками матерії однострою.
— Ду! Ду! Ферштест — пайдьом в штаб! — ламаною німецькою та російською мовами звертається один зпоміж них та при тому з усієї сили вдарив мене в лице.
Ось і попав! — думаю собі, але вдаю німця, знаючи добре, що коли б довідались, що я українець, то це для мене був би кінець. Похитую головою, що годжусь. Мого коня забрав один з них та вже верхи роз'їжджає по вулиці. Вулицею саме проходили два узброєні англійці, що хоча й бачили, як рябий москалище ще декілька разів вдарив мене в лице, от лише злобно посміхнулися, щось поміж собою «прошварґотіли» й пішли далі. Пройшли ми ще добрий шмат дороги, поки впереді не появилось роздоріжжя. Не знаю, кудою мене попровадять: коли б праворуч, то, може, віддали б мене в англійську польову жандармерію і ми пішли б до Шпітталя; коли ж на ліво, то Бог один знає, що мене жде. У міжчасі я помітив, що вони всі троє, як це кажуть у Львові, — п'яні «в шток». Коли б хоч вечір, або коли б мати хоч пістоль, то постріляв би їх. А вони, хоча вже таки добре п'яні, то щораз потягають добрі ковтки самогону з чималої пляшки; її несе мій конвоїр.
Раптом позаду нас появляється автомашина. Мій конвоїр затримав її та скочив на східці. Це була військова лімузина, якою їхали старшини штабів. В лімузині сиділи чотирьох чоловіків і дві жінки в цивільному. Не знаю, про що була мова з моїм конвоїром; мене більш цікавило те, що два інші «корешки» — один на коні, а другий піший, — опинилися по другій стороні автомашини. Дорога тут була вузька, а позаду мене простягався густий та високий виноградник. Користаючи з такої догідної ситуації, я щосили кинувся в гущавину виноградника та зиґзаґом почав бігти вперед. Позаду мене почулись скорі черги з машинового пістоля, що його мав один з моїх конвоїрів. Десь поблизу прогуркотів мотор. Інстинктовно відчуваючи небезпеку, я старався чим скоріше видістатися на дорогу, що вела до Шпітталя. Пробігши ще кусень по винограднику, я почав правцювати в сторону, звідки чув гул проїжджаючої автомашини. Після кільканадцяти кроків переді мною забіліла дорога. Не виходячи із виноградника, я підсунувся далі вперед, не спускаючи очей з дороги.
Раптом впереді затуркотів віз; я присів у густому винограднику, ховаючись, щоб ніхто небажаний мене не помітив. Яка ж була моя радість, коли на возі я побачив своїх знайомих, що з ними їздив був по харчі. Вибігаю їм назустріч і ми вже разом вертаємося до нашого «табору». По дорозі ми зустріли вбитого чоловіка: в ньому я впізнав недавнього мого конвоїра, що мене з такою насолодою бив по лиці. Що ж, собаці собача смерть; видно, що один з пасажирів цієї лімузини «шльопнув» йому тут, коли після моєї втечі вона рушила з місця, а цей «корешок» причепився був до неї.
Ще того самого вечора, вже не рискую якимись новими інцидентами, заїжджаємо на місце, де збирались частини нашої дивізії. Тут кожний з нас зустрічає своїх знайомих зустрічаємо й декого з нашої сотні.
Місце таборування частин нашої дивізії це велика лука при дорозі, що веде до Вілляху.
По другій стороні дороги помістились довжелезні дерев'яні бараки, обгороджені високим парканом з колючого дроту. Це табор воєннополонених, де тепер примістились добровільні репатріянти на «родіну». Величезні червоні прапори повівають на кожному бараці. Дівчата, жінки, хлопці, чоловіки, — все те живе разом у цих завошивлених шопах. В нашу сторону сиплеться безліч прокльонів і «матюків». Не краще висловлюються й жінки. Можливо, що цим хочуть заглушити свою совість або виробити собі ласку в сталінських опричників, що вже стали сновигатись по цьому таборі.
Тут я перебув, як і інші з нашої сотні, два дні. Дістали ми тут по пачці сухарів та по консерві, що їх скинув нам англійський літак.
На третій день нас по тридцять люда завантажено на автомашини й ми їдемо, як уже пішла чутка, у збірний табір Української дивізії в Італію.
В першій турі виїхав я та ще декількох стрільців і підстаршин з нашої сотні. З цікавістю оглядаю гірський краєвид, кудою переїжджаємо. За Вілляхом в'їжджаємо в глибокий яр, кудою веде шоса до австрійсько–італійського кордону. На недоступних скелях побудовані бетонові споруди для кулеметних гнізд та гарматних становищ. Воно свідчить, що десь вже недалеко кордон. І справді, ще декілька кілометрів і проїжджаємо місцевість, що вже по італійському боці.
По дорозі зустрічаємо колони військових автомашин; на них їдуть вояки жидівської дивізії. В нашу сторону посипався град каміння…
Проїхавши ще кількадесят кілометрів, десь біля полудня в'їжджаємо в місто Удіне. Тут знову «привітало» нас населення диким вереском. Потягаючи долонями значучи по своїх шиях, показувало нам, як це нас вішатимуть. Чого ж можна було сподіватися від них, коли ще не так давно разом з німцями горлали про переможний кінець війни, однак, побачивши безвихідне становище, не завагалися повісити свого «вождя» і з південним темпераментом кинулися в обійми большевицької пропаґанди. Справді, годі повірити цьому.
По містах, містечках і селах, кудою мені прийшлося проїжджати, я бачив, який хаос та нелад панував у політичному житті Італії: червоні комуністичні прапори заливали повністю всі місцевості; де–не–де можна було зустріти італійські прапори, що їх годі було помітити серед цієї червоної повені. З яскравочервоними хустинами на шиї та в еґзотичних ширококрисих капелюхах походжали по місті «від п'ят до зубів» озброєні большевицькі гуртки; це — італійські партизани.
В Удіне ми перебули одну ніч, а на другий день вранці виїхали до Венеції. Тут у колишніх військових казармах ми перебули два дні і вранці третього дня виїхали далі на південь.
Ходили чутки, що нас мають вивезти аж до Африки. Не знаю, як кому, але мені було тоді зовсім байдуже, що станеться зо мною. Чейже я втратив усе, чого ж можна було ще надіятись тепер, коли людина віддалена тисячі кілометрів від своєї батьківщини? Безперервна їзда околицями, знищеними воєнною хуртовиною, доповнює мені образ уже пережитих в минулих роках страхіть війни.
Надворі темніє. Наші автомашини, рефлекторами, прорізуючи темінь ночі, мчать шаленим темпом на південь. Здалека на чорному оксамиті неба показуються ясніші пасма, що все більшають та яскравішають. Це, як потім ми довідалися чи то й на власній шкурі відчули — й були освітлені рефлакторами величезні табори воєннополонених в околицях Белярії–Ріміні.
Ще кільканадцять кілометрів і наші автомашини в'їжджають за дротяну огорожу. Крик, лайка в незнаній мені мові, штовханці та злобні насмішки, — все те до решти потопило в мені іскру надії на краще завтра; я став зовсім байдужий на те, яке те «завтра» буде. Так я попав у полон.