Чи міг я, чи могли ми всі «дивізійники» думати про те, що для більшости зпоміж нас побут у цих таборах продовжиться на роки? Ні, говорено про скоре звільнення, про перевезення до Канади. Чейже в перших днях, тижнях, а то й місяцях ходили чутки чи то по–таборовому «паролі», що нова війна «от–от». Пізніше, коли полон чи то інтернування продовжувалося в нескінченість, а про війну — нічичирк, знову пішли паролі про еґзотичні країни Південної Америки, що, мовляв, згідні прийняти нас компактною масою на поселення. Арґентіна, Парагвай, Бразілія — довший час не сходили таборовикам з уст.
А час ішов в одноманітності таборового життя. Прийшли зміни і в моєму таборовому животінні: спершу я був разом з чималою групкою «дивізійників» у таборі Ч. 14 біля Чезенатіко, звідки після декількох тижнів нас пепевели до збірного табору Української дивізії біля Беллярії. Тут я побув знову декілька тижнів, аж прийшла т. зв. «репатріяційна комісія» большевицьких старшин. Загал вояцтва поставився до неї неґативно а то й вороже. Не помогли ні просьби ні обіцянки про «помилування» «батьком Сталіном» за наші вчинки.
Після однієї такої «комісії» прийшли репресії на наш табор: відділено майже всіх вищих старшин, що їх перевезено до т. зв. «Інтернаціонального табору». Вивезено декотрих стрільців та підстаршин, між ними й мене, та приміщено теж у цьому «інтернаціональному» таборі. Справді, це був один «Вавилон». Були там представники всіх европейських країн: альбанці, болгари, естонці, латиші, литовці, поляки, еспанці, грузини, туркестанці, калмики, хорвати, серби, словінці, чехи, мадяри, румуни, італійці, росіяни, українці та, Бог один знає, ще хто.
Тут знову провірки й комісії. Чоловік спершу переймався кожною дрібничкою, вірив кожній пущеній у таборі сплетні, одначе зчасом, коли побут довжився у безконечність, коли голод, осінні дощі та невигоди таборового життя доповнювали цю чашу горя, чоловік став байдужим на все. Перед очима в довгих безсонних ночах стояв завжди, як це казали по–таборовому, — «хліб, як жорна». Їсти, наповнити порожній шлунок, ось це була проблема, що непокоїла людину. Давали ж їсти, говорено, «надто мало, щоб жити, надто багато, щоб подохнути…»
Прийшла італійська осінь. День–у–день дощі, зливи. Люди ходили, спали, їли — в болоті. Жодних бараків, жодних порядних наметів. Хто мав яку плащпалатку, то ще яко–тако ховався перед дощем, хоча спав дослівно в воді. При кінці листопада 1945 р. наш табір, себто «інтернаціональний», перевезено до Ріміні. На великому летунському майдані біля Ріміні примістився зимовий табір воєннополонених колишньої німецької армії. Біля пів мільйона вояків з різних національностей здебільша німців, примістилось на розлогому майдані. Наш табір був позначений як «Ч. 3». Табір «Число 1» був для вояків Української дивізії. Між прешим і третім — табір Ч. 2, де примістилися німці. Ген, на окраїнах цих таборів, були табори Ч. 4 та Ч. 5; це були спеціяльні табори для членів парашутних та есесівських частин німецької армії.
Побут у цім таборі для мене затягнувся аж до квітня 1946 р., коли разом із групою старшин Української дивізії я повернувся назад до табору Ч. 1, де були інтерновані українці, що служили в німецькій армії; серед них більшість і були вояки 1–ої Української дивізії.
Не буду розписуватись про події та життя вояків у цьому таборі. Для мене, як і для всіх нас, цей час був найважчою пробою. Непевність завтрішньото дня, тавро «коляборантів», «квіслінґів», «зрадників» і Бог зна ще які епітети, що ними щедро обдаровували нас не тільки недруги, але таки й «свої», — все те ще більш нас пригноблювало. Декому надокучувало це сидження за дротяною огорожею і він «вибирав волю». Були це переважно ті, що мали когось із, рідних чи знайомих у Німеччині. Загал же вояцтва ждав розв'язки нашого питання англійськими властями.
Минув ще один рік, настав 1947–ий. Після різних комісій, «відвідин» і тому подібних цирково–театральних оглядин нашого табору представниками англійських властей і наших таки суспільно–громадських установ з–за океану почалася підготова до виїзду.
Їдемо. Куди, це байдуже — добре, що врешті їдемо, що врешті «наша справа рішилась», що починаємо цей другий наш «етап» (скільки ж їх ще буде?).
Виїздив транспорт за транспортом у малих кількаденних перервах.
Я виїхав переодстаннім транспортом наприкінці травня.
Поїздом ми переїхали до Венеції, де й сіли на корабель.
Одинацятиденна подорож здовж цілого Адріятику, Середземного моря, здовж африканського побережжя, через Ґібральтарський просмик і врешті Атлянтиком на англійські води; це справді, якби не свідомість, про невеселе положення, була б чудова дорога.
На беріг ми висіли у Ліверпулі, звідки вже поїздом приїхали до табору для воєннополонених в Шіффельді.
Ще повний рік прийшлося носити тавровану уніформу з латкою на спині та на лівому коліні штанів. Ще повний рік цієї непевности та болючих запитів, що їх я собі ставив:
— За що? Чому? Як довго ще?
20–го вересня 1948 р. мене з групою вояків дивізії звільнили з полону та перевели на працю в англійському промислі.
Пройшло ще чотири місяці, щоб врешті я міг «офіційно» отримати посвідчення про звільнення з полону з датою 15. 2. 1949 р.
Три повних роки неволі, і за що?..
Англія, 1950 р.