Цих сім кілометрів дороги, що їх я перебув, лежачи на підводі, не можу й досі забути, як і не можу описати цього болю, що його приходилося терпіти за кожним оберненням колеса.
Кожен камінчик, кожна вибоїна на дорозі справляли нестерпний біль, з якого я попадав в зомління, щоб притомніти за хвилину від ще більшого болю. Я спершу кричав–ревів, як дика звірина, яку ріжуть тупим ножем, поки врешті мій голос не перемінився в безнастанне хрипіння. З відчаю я кляв і проклинав все і всіх. Мені здавалося, що цілий світ зробився проти мене і я через те оце терплю. У безсилій розпуці я до крови погриз собі пальці. З моїх губ текла кров.
Як довго ми їхали, цього теж не знаю; може, це були роки. Для мене це була вічність. Я вже зовсім охляв і лише важкий безперервний стогін видирався мені з грудей. Мені було зовсім байдуже, що зі мною станеться тепер, краще вже, щоб скоріше прийшла та смерть, ніж такі терпіння. З байдужністю сприйняв я те, що підводи врешті зупинились і мене перенесли в якусь хату. Це був «гавптфербандпляц» якоїсь дивізії «Вермахту».
Тут мені склали ногу та наложили гіпс. При цій операції я не міг мліти, бо мені дали «на спання».
Я отямився аж у поїзді від монотонного стукоту коліс. Був уже день; десь біля полудня. Крізь вікно «пульману» із мого звисного ліжка бачу, як мигають телеграфні стовпи. Значить, я в лазаретному поїзді в дорозі до «гаймату». Якого? Я ж без батьківщини. Вона в пожежі війни та в неволі нового окупанта, а я в його армії… Хто ж прийме мене китицею квітів? Хто облегшить мій біль словом розради? Я чужий, чужий свому і тому, кому служу. Та хай і так воно буде. Слава Богу, що чоловік відпочине після цих терпінь і після цих злиднів кількамісячного фронтового життя. А потім? Якось то воно буде.
Аж тепер я запримітив, що лежу немов би опанцирений віз. Майже до пояса в гіпсі. Ціла права нога та стегно лівої у гіпсі, що опоясує мене довкруги бедрів. Рана на лівій нозі, нижче кістки — забандажована. Не можу ні підвестись ні повернутись, значить, переді мною довгі місяці ліжка.
Як лише можу, розглядаюся по вагоні. Поруч мене по другій стороні лежить якийсь німець: його ліва нога в гіпсі висить на прив'язаній до стелі вагона мотузці. Чудасія, — думаю собі, — але пізніш, після довгого побуту в шпиталі такі «чудасії» не були для мене ні нові ні дивні. Далі на ліжках, видко випрямлені постаті ранених. Декотрі стогнуть, декотрі зайняті читанням чи перегляданням часописів: закурюю цигарку, що її мені подав новий товариш недолі, цей з другої сторони. Своїх не маю, бо я лише в одній сорочці ще й до того немитий та й неголений.
З розмови із ним довідуюсь, що він німець із Мемеля, та що наш транспорт призначений до якогось лазарету в Естонію.
Нашу розмову перериває прихід санітарів, що розносять обід. На моє прохання дістаю пачку цигарок та сірників. Поївши та закуривши цигарку, якось рожевіше представляється мені майбутнє. Може, якраз цим разом удасться виїхати на відпустку? Може… А потім? Якось воно буде… Із цим «якось буде» засипляю.
Увечорі я напівсонний з'їв вечерю, щоб знову попасти в сон; мене вже не цікавило куди їдемо та що буде завтра.
Усі турботи залишив там, на цьому клятому фронті. Тепер відсипляю недіспані ночі. Тепер — я знесилений, каліка, хочу мати спокій і я його маю. Ніхто мене не чіпає, ніхто мені не наказує, я нічим не зобов'язний. Може, так і краще?
Уже пізнім ранком збудили мене поснідати, також сказали, що нас тут будуть вивантажувати, бо ми прибули на місце. Цікаво, що воно буде?
За яку годину почалося вивантажування нашого транспорту. По черзі випорожнювали вагони, прийшла черга і на мій вагон. На мене накинули покривало та перенесли на носилки. За хвилину мене «вивіндували» на автомашину. Навіть не було часу розглянутись, де я. Та чи не однаково, де?
Декілька хвилин їзди санітарною автомашиною і я прибув до шпиталю. На носилках внесли до лазні, де мене обмили: обмили мене до половини, бо вся долішня частина тіла в гіпсі. Голову та підпахви натерли якоюсь рідиною неприємного запаху. Це на непроханих гостей — на воші. Надівши на мене чисту сорочку та перев'язавши рану на лівій нозі, внесли до якоїсь кімнати.
Тут є вже чотирьох, я — п'ятий. Ліжка застелені сніжно–білими накривалами. Кімната простора, з великими вікнами, що виходять в город.
Обслуга шпиталю, як і мої чотири друзі недолі, говорять незрозумілою для мене мовою.
— Цікаво, де я? Звертаюся до раненого, що поруч мене, і від нього довідуюся, що я — в естонському шпиталі в місті Ревалі (Талліні). Говоримо ламаною німецькою мовою, бо ні я ні він не говоримо по–німецьки добре. З розмови довідуюся, що він естонець та що був у тій самій бриґаді, що й я, в десятому полку, в третій сотні. Решта ж це естонці з естонської бриґади, що стоїть десь біля Калуги на східньому фронті. Мій співрозмовець ранений в руку: вона в нього в гіпсі. Перестріл та пошкоджена кістка.
Нашу розмову перервав прихід обслуги, що принесла обід.
На третю заповіджено «візиту» дижурного лікаря. При «візиті» трапився комічний інцидент: лікар не міг відчитати мого прізвища, виписаного на т. зв. «фібер–карті». Спершу він думав що я є «руссе», однак за допомогою естонця, що говорив по–німецьки, я вияснив йому, що я українець. Це його зацікавило і я, на його прохання, мусів розповісти коротко цілу «історію». До моєї лекції прислухались всі присутні; з їх облич я бачив, що їх це цікавило. При згадці про наші Визвольні змагання в 1917–1921 рр. зав'язалась поміж нами доволі жвава дискусія.
Побажавши мені якнайскорішого видужання, він пішов далі переглядати ранених.
Не знаю, — можливо, що моя національність, а з тим і доля моєї нації, що її вони добре зрозуміли, бо так само як і ми, терпіли від одного ворога, — зробила те, що впродовж цього півтора місяця, що його я пролежав у цьому шпиталі, чувся я як дома. Не пишу того, щоб когось вихваляти, однак хто знає цей добровільний і такий невільничий обов'язок, що його сповнювала під час цієї війни по всіх шпиталях у світі санітарна обслуга, лікарі та медсестри, той мене вповні зрозуміє.
Це люди, що пішли нести допомогу та порятунок страждущим. Недіспані ночі, зойки і те дрібничкове негодування ранених не одного вивели б із рівноваги. А все–таки — які перемучені не були ці люди, вони на кожний заклик, на кожний стогін раненого з'являлися і з увагою на обличчі, виконували до подробиць побажання ранених.
Декілька разів мені приходилось червонітись, коли я мусів полагоджувати свої фізіологічні потреби, але я ніколи не зустрічався з будь–яким негодуванням зі сторони обслуги. Чи це був санітар чи медсестра, вони однаково сповняли свій обов'язок совісно. Тут у шпиталі, як і там на фронті, йшла боротьба — з тією різницею, що там на передовій ішла боротьба за повне знищення ворога, за нанесення йому якнайбільших втрат. А тут — за збереження життя тим людям, що їх привозили немічних, безсильних із бойових ліній. Тут ішла боротьба зі смертю, за збереження людського життя.
Після візити, на моє прохання, дістаю папір та олівець і пишу листа додому. Пишу просто, щоб непотрібно не тривожити матері. Можливо, що незабаром дістану відпустку, тоді вже сам розкажу про все в подробицях. На згадку про відпустку щось стиснуло біля серця. Хотілося б уже зараз таки їхати туди, до рідного міста, до своїх найближчих… Вони ждуть, нетерпеливляться і напевно прочувають щось лихе. Хотілося б якнайскоріш повідомити їх, що все в порядку, що це війна, що без таких «дрібничок», як от моє поранення, на ній не обійдеться. Хвала Богу, що я живий, може, якраз ще буду потрібний моєму народові. Цікаво, як приймуть мене дома? Здається, що вже так давно–давно там не був, а оце всього неповних три роки. Радію та хвилююся своїми думками про дім, про відпустку. Що буде пізніше, про це й не думаю. Мої всі думки зосереджені на цьому найближчому «майбутньому».
Закінчивши листа та повечерявши, втомлений засипляю. І знову поплили дні в монотонному шпитальному житті.
Вранці та по–обіді «візита». Вільного часу доволі. Перечитую та переглядаю німецькі ілюстровані часописи. Часами цю одноманітність шпитального життя переривав прихід естонських дівчат та жінок, що приходили відвідувати ранених. Це були вибрані дні в тижні, що їх нетерпеливо ждали мої друзі. Вони мали кого ожидати. До них приходили рідні та, знайомі, а я тут все–таки був чужинець.
При одній такій візиті до мого сусіда, що лежав рядом зі мною, прийшла його наречена з сестрою. На той час я починав переглядати, не знаю, котрий вже раз, ілюстровані журнали. Цим разом моє маскування не вдалось, і я був запрошений моїм сусідом — прізвища його не затямив — до розмови. Розмова велась в німецькій мові, що нею сестра нареченої мого сусіда добре володіла. На перший раз розмова якось не клеїлась. Переходили ми з теми на тему. Можливо, що вона й зацікавилась мною, а, може, лише з чемности просиділа цей час відвідин. Однак і я спершу ставився байдуже, тому й наша розмова не була такою кольористою. Справді, що ж могло тут цікавити? Я чужинець, в чужій країні, далекий від того, щоб — як це кажуть — залицятись. Ще до того знав дуже добре, що мій побут тут з кожним днем коротшає, то ж — пощо тих сліз, зітхань і тому подібних театральних жестів, що їх приносить розставання. Однак не вдалось мені оминути цього.
Не сталось воно при перших зустрічах, але коли ці відвідини повторювались докладно в означені дні візит — вже й я, як і інші мої ранені сусіди, нетерпеливо ждав дня візит. Як спершу було важко нам обоїм підшукати тему до розмови, так тепер час відвідин видавався нам дуже коротеньким, ну а з цим приходилося й важко розставатись.
Звалася — Гельмі Нінсалю, народжена була в портовому містечку Гаамсалю, проживала в своєї сестри, таки в Ревалі. Мала дев'ятнадцять років. Чи була «пристійна?» Цього не вмію сказати, бо на жіночій красі справді не визнаюсь. Але мала в собі якийсь чар, що притягав прислухатись її щебетанню. Можливо, що я почувався в її присутності щасливо та з увагою слухав її слів тому, що провівши ці два роки в довкіллі, де панувала лише «дриг» — дисципліна, себто у війську, в таборі і на фронті, я був спрагнений цього співчутливого слова і ніжности. Можливо, тому я з нетерпеливістю ждав її приходу та якось з болем у серці переживав її відхід. Можливо, не знаю.
Зчасом я, діставши від неї німецько–естонський словник, почав учитися цієї мови, не призадумуючися навіть, чи вона мені потрібна. Та якось воно так вийшло, а час робив своє, і я не зчувся, як ми собі почали «тикати». А трапилося це зовсім припадково.
Одного дня, не знаю уже після котрої «візити» Гельмі, — її я тоді звав ще «фройляйн», — мій сусід, що познайомив мене з нею, запитав жартом, чи я не схочу, щоб він навчив мене декількох речень по–естонськи; про їх зміст довідаюся від Гельмі. Я без надуми погодився, застерігаючись лише, щоб це не були якісь вульґарні вуличні слова.
Ціле рано він «втовкав» у мою нівроку «тугу» голову оцих два речення: «Ма армастат сінд» та «сундлє мінд». При тому мої співмешканці сміялись досхочу, хоч я це брав на конто моєї кепської вимови слів; як виявилось згодом, то справді було чого сміятись. Але це потім. Тепер я був вповні зайнятий своїм навчанням, до того ж, не маючи тоді словника, не міг провірити значення цих речень: я вповні поклався на довір'я для мого приятеля–сусіда.
Після полудня під час «візити», коли прийшла Гельмі, я з гордістю заявив, що сьогодні навчився два речення по–естонськи, тільки біда в тому, що не знаю їх значення. Вона погодилася, щоб я повторив, то, може, і пояснить їх мені, і я, стараючись якнайвиразніше вимовляти кожне слово, кажу:
— Ма армастат сінд (Я люблю тебе).
На ці слова Гельмі зарум'янилась та з якоюсь недовірливою усмішкою питає мене по–німецьки:
— Віркліх (Справді)?
Не знаючи значення цього речення, а бачучи, що попереднє речення її не обидило, я ще раз «рискую», та вже по–німецьки говорю «Я» (так!), одночасно ж палю як із кулемета друге вивчене речення:
— Сундлє мінд (Поцілуй мене).
На ці слова вона розсміялась та із сміхом питає:
— Віфіль маль (Скільки разів)?
Це питання мене збентежило, бо справді не знаю, до чого цей запит? Невже я сказав щось погане? Але ні! Якби це було щось погане, вона напевно образилася б, тому відповідаю:
— Цен маль… (десять разів). — Після моєї відповіді сміється уже не тільки вона, сміються майже всі в кімнаті. Всі присутні «шварґотять» незрозумілі для мене слова й сміються до розпуки. Ця їхня веселість трохи збентежила мене. Та, може, ще більш збентежило мене те, що сталося в цю мить. Гельмі, нахилившись наді мною і притримуючи мої руки, цілує мене в уста та за кожним поцілунком відчислює «Раз, два, три…». Дочисливши до десяти, каже:
— На сьогодні — досить.
Під час того я був такий спантеличений, що не був в силі тут як–небудь «боронитись». Отямившись, яку дурницю я встрелив, почав перепрошувати її, виравдуючись незнанням мови. Вона це «зрозуміла» та прийняла цей малий інцидент за жарт, кажучи, що принесе мені словник, що й визволить мене від подібних комедій.
І я справді прийняв це за вдалий жарт, хоч, правду кажучи, був з нього задоволений. Але Гельмі прийняла це серйозніше, — як це виявилось при моєму від'їзді: сталося те, чого я хотів оминути, та не вдалось.
Як я передбачував, мій від'їзд з цього справді гостинного шпиталю не обійшовся без сліз і зітхань
Було це десь в половині листопада. Мене призначили до транспорту, що відходив вглиб Німеччини. День перед моїм від'їздом була Гельмі й просила, щоб я час–до–часу написав про себе. Були при цьому і глибокі зітхання і сльози, які направду приводять мене до люті.
Знову повторилася уся процедура з перетранспортуванням до санітарного поїзду.
Увесь час, коли мене перевозили із шпиталю до поїзду, як теж ждучи від'їзду, я бувало не думав про ніщо. Та коли поїзд рушив, тоді під ритмічний стукіт коліс я пригадав собі спокійні дні, перебуті в шпиталі.
— Гельмі, чи побачу ще тебе? Чи судила нам доля ще колись в житті зустрітись? Що ж, не в нашій силі обернути це колесо долі…
Такі й подібні думки снувалися мені в голові під час цієї подорожі, та що далі я від цієї країни їхав, то недосяжнішою ставала для мене та, що про неї мушу забути. Подорож тривала не цілих два дні. Вночі прибули ми до Варшави в Польщі. Тут нас розвантажили на станції Варшава–Схід і я дістався до одного з лазаретів при вул. Сєніцькій.
На другий день після прибуття з мене зняли гіпс і я вже почав ходити на «милицях». Спочатку воно мені не дуже то «йшло», однак з часом привик, що ранку ходив на масажі. Рана на лівій нозі загоїлась, тому я був приготований, що мене кожного дня можуть звільнити зі шпиталю.
Від начальника шпиталю, «штабного лікаря», я довідався, що можу дістати двадцять один день виздоровної відпустки. Знаючи, що мої папери з бриґади є напевно в Запасному Коші в Бресляві, та враховуючи те, що після звільнення зі шпіталю я мусів би в першу чергу поїхати туди, а тоді напевно не дістану відпустки, я рішився їхати на відпустку з Варшави.
Я нетерпеливо ждав хвилини, коли мене покличуть до канцелярії шпиталю по відпусткові папері та звільнення. Додому вже не пишу. Хочу їм зробити радісну несподіванку. До Гельмі з чемности пишу короткі листи. Перебувши у Варшаві два тижні, в перших днях грудня 1942 р. від'їжджаю на тритижневу відпустку до рідного Львова. Полагодивши за день усі формальності, жду поїзду на головній станції в Варшаві. Поїзд відходить біля одинадцятої вночі. Опановує мене, як звичайно в таких випадках, — «райзефібер» — нетерплячка. Щоб не проґавити поїзду сідаю на лавці перону. Час–до–часу споглядаю на годинник: мені здається, що хвилини так помалу «лізуть»…
Врешті, після тригодинного очікування сідаю в вагон далекобіжного поїзду — «де–цуґу». Аж відітхнув, коли сів у кутку одного з переділів вагону, примістивши вигідно болючу ще ногу та накинувши на себе плаща, я приготовився до цілонічної подорожі. Чи засну, це ще питання. Чи ж така близька зустріч із своїми найближчими, найдорожчими рідними дасть людині спокійно думати про сон…? Щиро кажу, що серце з радости рвалося на саму лише згадку, що за декілька годин я побачу їх знову. Буду з ними говорити, буду щасливий, що я знову поміж ними.
Як це все раптово сталось! Здається, що воно так недавно, але насправді вже три роки тому. З якимсь радісним хвилюванням прийняв я ті перші бомби, що впали були в вересневих днях 1939 року на моє місто. Надійшли дні, коли ми мали скласти свій іспит зрілости. Чи здамо його? Ось я! Чим можу похвалитись за ці роки? Може, тим, що став простим наймитом у чужинця…? Тим, що за ложку страви проливає кров? Чи за цей час не зазнав я пониження від тих, за кого проливаю кров? Чи не вони пришили мені тавро «фаненфлюхтіга» та засудили за те лише, що я, як і багато інших, подібних мені, відмовився проливати свою кров за зовсім чужу справу? Чи після закінчення цієї війни жде мене щось краще? Хоч і служу наймитом в цій армії, але однаково — як не «шляхціц» чи якийсь там «ґражданін–товаріщ», то напевно оцей із «герренфольку» не завагається бити мене в лице, як це робили попередні «покровителі». А я? Чейже я від ранньої молодости мріяв стати вояком, вояком в своїй українській армії. І враз — заблисла надія. Мої мрії сповнилися. Я став вояком, таким, як собі уявляв у молодечих мріях, та це… Це тривало так коротко… і замість моїх мрій, прийшла жорстока дійсність — я став наймитом. Ах! Чи варт над цим думати? Чи не краще погодитись із словами колишнього підстаршини УСС–ів, що був із нами на перевишколі і зчаста казав:
— Хлопці, повірте мені, не падайте духом, кріпіться, прийде час, і ви всі будете потрібні нашій справі, де б ви не були.
Тому кожного разу, коли в душу закрадалася зневіра, я згадував його слова. Жалко, що я лише раз опісля мав змогу його бачити. Можливо, що він пережив цю війну, а може…?
Та пощо ті такі непривітні думки? Чейже їду на відпустку. Може, дома над цим подумаю. Там рідня, може зустріну своїх друзів, а тоді — все ж, «що десять голов, то не одна…»
Тимчасом поїзд мчить по сталевих рейках, ковтаючи кілометр за кілометром. Щораз ближче мого рідного Львова. Я не сплю, нетерпеливо заглядаю в вікно.
Надворі помалу починає сіріти. Ось передостання зупинка. В поїзді починається рух, як, звичайно перед прибуттям до мети. Збираю свої «манелі» і та посуваюсь ближче виходу щоб першим вискочити на перон. Знову огортає мене гарячка нетерпеливости. Щоб скоротити час прилипаю обличчям до шибки вагону та оглядаю знайомий краєвид. Скільки разів ходив я тудою на літні недільні прогульки! Це було. Було колись…
Все ближче поїзд під'їжджає до мети. З грюкотом проїжджає схрещення рейок на товарній станції Клепарів. Це вже передмістя Львова.
Ще кількасот метрів і кінець. Поїзд звільнює бігу й оповитий парою стає. Крики, прокльони, накликування, свистки — все те змішується в один великий гамір. Знайомими сходами збігаю вниз, не звертаючи ні трохи уваги на біль в нозі. Тільки б скоріше додому. Там напевно ще сплять…
Переходжу військову «рампу» і я вже на двірцевій площі. Переїхавши декілька зупинок трамваєм, виходжу на свою вулицю, що ближче хати, все більше приспішую ходи. Вулиця пуста: це ж тільки починається ранок. Хотілося б уже, уже бути в хаті.
З биттям серця увіходжу до знайомого дому. Вийшовши на перший поверх, стукаю в двері. Після якоїсь хвилини чую знайомий голос брата:
— Хто це…?
Відповідаю:
— Я! — та нетерпеливо стукаю ще раз. Двері раптово відчиняються і брат з радісним окликом «Стах, Стах!» кидається мені в обійми. Входимо в хату. На радісний вигук мого брата збудилася мама та братова дружина. Усі раді, не брак і сліз: може, це також з радости? Як я себе приготовляв до цієї зустрічі, однак тепер розгубився просто — «забув язика в роті». Не можу прийти до слова…
Хотілося б все зразу розказати. Виявити свою радість — висказати свою журбу, жалі. А мати моя, наче розуміла мене, бо тримаючи мене в обіймах, крізь сльози шептала:
— Якось воно буде, сину, не турбуйся…
Якось так солодко робиться від цих ніжних слів Після першого зворушення прийшло відчуття втоми після нічної подорожі і я випрошуюся спати. Лягаю на своїм знайомім ліжку й засипляю. Правду каже приповідка: всюди добре, а дома найкраще. Це я відчув тоді, коли вже зовсім під вечір збудився зі сну. В кімнаті за столом сиділа моя мати, заправляючи білизну. З кухні доходив приємний запах вареної вечері. Там поралась братова. Брата ще не було дома, він працював у міському театрі. Десь незабаром має прийти.
Ліниво з насолодою простягаюся у ліжку. Не хочеться вставати. Мати на мій рух насторожилась, а потім усміхнено, ніжно спитала:
— Ну, як там спалось?
— Нічого, добре, — відповідаю та запитую, що нового, та як живеться. Чейже хочу знати все, про що в листах з дому не міг довідатися.
І вона почала розказуввати. Все те для неї таке знайоме, бо вже другу війну переживає на своєму віці. Та — воно колись було інакше. Десь на фронтах бились, зате хоча в запіллі було тихо, а тепер? Всюди однаково. Брак харчів, важко що–небудь роздобути. До цього арешти, Бог зна, за що. Терор різних «вольносьцьових» організацій, що винищують в місті українців. Самоволя різних «щуцманів» та «фольксдойчів» на залізниці. Все це журить її, не все може зрозуміти.
— Але що ж? Мусимо з тим погодитися, бо видно така є воля Божа… — вона кінчить своє оповідання. По лиці спливають гарячі сльози.
Чи цього ждав я, їдучи додому?.. Десь ділись перші вияви радости щоб знову зробити місце щоденним клопотам та журі про найближчий день, як прожити в великому місті.
Пізно ввечері прийшов мій брат; ми з ним ще довго розмовляли. Слухав моїх оповідань про пережиті мною останні роки. Цікавило його все те, — однак він мав свої клопоти, бо на його плечах рідня. Втомившись слухати моїх оповідань, він побажав мені доброї ночі й пішов спати.
Я ще довго не міг заснути, перегортаючи в думках все, що почув, чого довідався. Що мені робити, як поступити, щоб не пошкодити моїм рідним? Виходу, здається, нема; треба скоритись словам «кріпіться і ждіть слушної хвилини!» Ще раз за такий короткий час я прийшов до висновку, що головою муру не розіб'єш…
Ніч та пізня пора зробили своє і я заснув. Другого дня моєї відпустки я пішов зголоситися в командуванні міста, в т. зв. «ортскомандатурі». Тут дістав я потрібні документи та харчові картки. Також продовжили мені відпустку, а мій від'їзд до Запасного коша назначили в навечір'я Нового Року.
Тепер дні пробігали дуже швидко. Відвідини знайомих, кіно, театр, деколи ресторан, — все те виповнювало дні моєї відпустки. Я й не зчувся, як моя відпустка добігала до кінця і вже завтра треба було від'їжджати.
Останній день моєї відпустки я провів дома, серед рідні. Хвилини мого від'їзду наближалися дуже скоро. Зібравши свій скромний військовий баґаж, я розпрощався з ріднею. Не обійшлося без плачів та прохань «уважати на себе». З болем душі виходив я з дому Щось тиснуло під горло, сльози, що їх я стримував, плили мені тепер по обличчі безупину.
Задля пізньої пори я не хотів, щоб мене хтось відпроваджував: воно краще для мене, і тим більше — для них.
З важкими думками я сідав у поїзд: що мене жде? Чи вернуся, чи ще колись побачу їх. Ось, за кілька хвилин мине цей 1942–ий рік, — настане новий, що доброго, що нового принесе він мені? За старим роком я не жалкував, бо чого ж я в ньому зазнав? Одні терпіння, болі та злидні й наруги і — це все. І так у поїзді зустрів я 1943–ій рік. Поїзд, прорізуючи темряву ночі, мчав на захід, а в ньому я — назустріч незнаному майбутньому, новим невідомим переживанням і, може, й смерті…