І я знову в дорозі до частини, що стоїть на своєму давньому місці, себто десь біля Великих Лук. За весь цей час не дістаю жодної пошти, бо всі листи спрямовані тепер на адресу чи пак на «фельдпостнумер» бриґади.
Так само, як тому рік, вивантажуємось на станції Невель. Тут немає майже ніяких змін, як не враховувати, може, ще більших та свіжіших ям від вибухів летунських бомб. В командуванні бриґади розподіл тривав дуже коротко: по–перше, нас було менше, по–друге ж, це були переважно вояки фронтових частин цієї бриґади і кожний вертався до своєї сотні та полка.
Ще за дня я приїхав з декількома іншими до обозу нашого куреня і, розпитавшись, де находиться обоз сьомої сотні, зголошуюся в «шпіса». Бунчужний ще той самий, пізнає мене та з усмішкою запитує «Ві гетс, цвай маль ніссен?» (Як там, два рази чихнути?). Це він мене так звав, не можучи вимовити мого прізвища. Кажу що добре. В канцелярії дістаю залеглі гроші та десятиденний приділ цигарок, напитків та різних дрібничок, як от вістря до голення, креми, тощо. Також є листи з дому та від Гельмі. Цікаво перечитую листи та зараз таки відписую. Ще є доволі часу, бо до сотні, що стоїть на передовій лінії, від'їду ввечорі, коли повезуть харчі.
Під вечір збірка тих, що їдуть на передову. Після довгого маршу, бо на возах, запряжених кіньми, кухар та зброяр везуть свої скарби, переїжджаємо берегом озера та стаємо біля землянок, що викопані в склоні горба. В одній з них приміщується квартира сотенного, де й зголошуємось за чергою. Це старий знайомий, поручник Ґерстнер, що кожного з нас радо вітає. На моє прохання приділює мене до другої чоти, до мого давнього роя.
Вийшовши із землянки, чую знайомий голос. З вигуком «Руді!» біжу, як тільки на це дозволяє темінь ночі, в сторону знайомого голосу. Врешті падаємо собі в обійми. Не знаю чи хто в житті так щиро вітається, як вітались ми тоді. Не дивно: спільні переживання людей на фронті в'яжуть їх часто до смерти. Хотілося б про все довідатись, та він не має часу, бо мусить відібрати харчі та пошту для роя. Помагаю йому при тому. Узявши все приготоване для роя, вирушаємо в дорогу. Болотнистою стежкою перетинаємо горб та, перейшовши через битий шлях, йдемо ще з сотню метрів відкритим полем і врешті ми в районі, що його обороняє наш рій.
Від Руді довідуюсь, що ройовим тепер десятник Кляйн і в нього й зголошуюсь, прибувши до землянки. Зараз із першої зустрічі я відчув до нього антипатію. Це молодий, бо лиш дев'ятнадцятилітній німець з Баварії, страшенно бундючний. Видно, що й я йому не сподобався, бо визначує мені стійку зараз таки цієї ночі, разом із Рудієм. До зміни було ще майже три чверті години, тому я, розклавши свої «манелі», приготовляюсь до нічної служби. У міжчасі немале здивування викликав прихід ст. вістуна Мазура, що про нього я питав у Руді, та цей якось збував мене без відповіді. Вітаємось щиро, а я запитую його, чого така, зміна. Він лиш махнув рукою та вказав на сплячого десятника; розумію: він тепер у нас заступником ройового.
Прийшов час зміни і я разом з Рудієм змінюю стійкових при кулеметі. Тепер маємо доволі часу, тому прошу Руді, щоб він розповів мені про все докладно. Пригадує мені час, коли я, ранений в ногу, упав у яму та як мене повезли до перев'язочного пункту. Він, із своєю раною під оком, пролежав деякий час у польовому шпиталі та повернувся назад до частини. Брав участь у боях під Великими Луками, кудою проходив фронт на Різдво минулого року. Там упав у бою українець Уласевич, родом десь із Сокальщини. На цьому відтинку фронт пересунувся кількадесят кілометрів на захід. В першій чоті ще далі є мої знайомі — Сваричевський та Шагута. Є ще один українець в третій чоті — Загурський, робітник із Франції, родом, здається, з Немирівщини. За час моєї відсутности бриґада була весь час у важких боях, та потерпіла серйозні втрати. Прийшло поповнення. Це запримітив я вже й сам, бо в нашім рою, крім Руді та Мазура самі нові обличчя.
З черги я оповідаю свої останні переживання. Згадую час моєї відпустки. Про бої під Харковом.
Час нашої стійки проминув непомітно. Надворі почало розвиднюватись. На моє прохання Руді пояснює мені місцевість.
Перед нами пливе спокійним руслом ріка Ловать, за нею під лісом на узбіччях височини, тягнуться ворожі становища. Майже напроти наших становищ по другому боці річки — доволі великий горбок, де занімає становища перша чота нашої сотні. Далі ліворуч занімає становища перший курінь нашого полка. Наша чота занімає тут відтинок довжиною приблизно одного кілометра і розподілена на три опірні пункти. Третій рій направо, перший по середині, а наш рій — наліво. В першому рою є командування чоти, чотовий — булавний Лерх. Командант першої чоти, що лежить за річкою, — хорунжий Бавмгартен. Наш рій має два бойові кулеметні становища. Одне, де день і ніч стоїть стійка, та друге — поміж нашим роєм та першим, воно обсаджене лише вночі. Це те, де ми зараз знаходимося.
Якраз над річкою світало, коли ми отямились, що час нам «додому», бо пізніш треба буде цілий день пересидіти тут. Із нашого становища не було добігового рова, лише визначена стежка через міноване поле. Хильцем, тримаючи віддаль один від одного, ми прибігли до нашої землянки. Так після кількамісячної перерви я почав знову фронтову службу у моїй частині.
Минуло два повних тижні у цьому одноманітному житті фронтовика. Вночі стійка, вдень спання та чищення зброї. Часто, як прийде черга — бігання за поштою та харчами до штабу сотні та денна стійка. Зрештою — нудьга, переривана раптовим та коротким артилерійським обстрілом.
Наближались Великодні свята, що припадали на день моїх народин, себто на 28–е квітня. Я заздалегідь уже щадив свій приділ горілки та вина, приготовляючись зустріти свій день народин хоч дещо торжественніше. Про те я не говорив нічого ні Рудієві ні Мазурові: хотів зробити несподіванку.
Якось на страсному тижні, мабуть, це було з понеділка на вівторок, йду на нічну стійку разом з Рудієм. Цієї ночі стійка припадає нам у становище, що знаходиться поміж двома роями нашої чоти. Вдень я майже не спав, тому на стійку йшов майже сонний. Те саме Руді, що зрештою «ніколи не може виспатись». Десь біля дванадцятої вночі змінюємо стійку, що тут на службі від шостої вечора. Нам припадає відбути цих решту шість годин нічної служби. Ми ділимось часом, себто Руді має дещо заснути тепер, а я пізніш, над ранком.
Присівши на амуніційній скринці, Руді попадає в глибокий сон. Час–до–часу мушу йому легко заткати носа, бо страшенно хропить. Я, «витріщивши» очі, що хочуть прошити нічну темряву, та настороживши вуха, стою на стійці, обпершись об стінку становища. Кулемет готовий кожної хвилини до стрілу. Як на лихо, довкруги зловіща тишина. Здається, що чую биття серця у себе в грудях. Ніч темна «хоч око виколи» — нічого не видно. Лише впереді, здається, що не дуже далеко, видніє ясніша смуга — це річка, що віддалена всього п'ятьдесят метрів. Перед очима проскакують якісь чорні цятки, то знову виростає чорна пляма, а очі так печуть, ніби їх хто вогнем палить… Так хочеться спати, що сам не знаю, коли б проснувся. До цього так тихо–тихо… Хоч би хто навмисне вистрелив або кинув де ручну ґранату, а то здається, що всі стійкові поснули. Ця тишина тривожить мене ще більш, коли це продовжується. Уже минуло дві години. Руді таки добре розіспався. Час минає мляво. Дивлюсь що хвилини на мій годинник, та ця третя година, коли маю збудити Рудія, якось, як на злість наближається помалу. Хоч би зійшов місяць, може б веселіше було, бо хоч трішки видніше. А то й зірок не видно… Видко, що хмари окутали небо та цієї ночі ясніше вже не буде. Треба «взяти себе в руки», а то може статися яка несподіванка. І так якось довго «Іван» не рухався на цьому відтинку.
Закурюю папіроску, закривши передше голову плащпалаткою та присівши в рові. Час–до–часу підношусь та напружую зір в сторону річки. Під час однієї такої провірки щось мигнуло на ясній смузі впереді. Це мене стривожило… Напружую зір, щоб хоч трішки пробити цю темінь ночі. Якось відрухово беру ракетницю… Чейже нічого не станеться, я ж на стійці… Примикаю очі, щоб блиск вистрілу не осліпив їх, та стріляю вгору. Блиск — і вогняна куля скоро збивається вгору, щоб за декілька секунд розсипатись сотнями іскор, що освічують терен. В моменті мого вистрілу почувся сильний крик кілька десяти людей на протилежному березі річки. Безперервне «Гу–р–р–р–а!» струснуло спокій та тишину темної ночі, блискавичним рухом кладу приклад кулемета до правого плеча та натискаю на спусковий язичок… Голосне «та–та–та–та!» покотилось здовж річки, наче б хотіло заглушити це дике та зловіще «Гу–р–р–р–а!», що сколотив спокій ночі. Зривається збуджений стрілами Руді. Кричу, щоб вистрелив ракету, — умовлений знак, що «ворог наступає». За хвилину темряву ночі прорізіує вистрілена Рудієм ракета й розсипається червоно–зеленими іскрами. Цілий відтинок заалярмований: «Ворог наступає!» — подає знак вистрелена ракета. Стріляю довгими чергами від права до ліва та навпаки. Приціл — дещо вище ясної смуги, що видніє переді мною. «Розбудився» опірний пункт, якого обороняє перша чота, а на який і наступає ворог. Сильні детонації впереді наших становищ свідчать про те, що наша артилерія «сипле» загороджувальний вогонь. Обізвались і ґранатомети, але й ворожа артилерія не дрімає. Тепер уже ракета за ракетою розтинають темінь ночі, роблячи з неї день.
Спокійна темна березнева ніч перемінилася в справжнє пекло. На горбку довкруги опірного пункту першої чоти — найбільша напруга цього нічного бою: звідти чути глухі вибухи ручних ґранат та короткі черги з машинових пістоль. Видно, що там іде вже рукопашний бій.
Стріляю пристрасно із свого кулемета, змінюючи ленту за лентою. Уже два рази міняв я цівку, що розпеклась до білого. В міжчасі прибігає наш ройовий, йому здає звіт вістун Руді. Із ройовим прибіг стрілець, що приніс запасні скриньки амуніції. Тепер уже падають стрільна впоблизу нашого становища. Видно, що ворог починає «нащупувати» нас. Бій затягується аж до ранку. Надворі починало сіріти, а з тим ущухав і бій. Цілий горбок, де була перша чота, оповитий димом та мрякою, що піднімається з річки. Від вістового, що біг помимо із першої чоти до команди другої чоти, довідуємося, що ворожий наступ відбито. Двох убитих та трьох ранених — це фінал сьогоднішньої ночі. Так пройшла ще одна ніч, яких буває багато на такому довгому східньому фронті. Одна лише різниця, що за такими ночами чоловік ніколи не жалкує, ба навіть почувається щасливим, що остався в живих.
І знову дні поплили своїм одноманітним руслом. Тепер я був вповні зайнятий готуванням до Великодніх свят та до моїх народин. Я хотів зробити несподіванку своїм приятелям, та вийшло інакше.
Якось в навечір'я дня моїх народин черговим від принесення харчів був ст. вістун Мазур. Я мав ніч вільну, бо мені припадала стійка на день, тому я залишився у землянці, ждучи вечері та пошти. Після деякого часу приходить ст. вістун Мазур, обвантажений клунками, та ще з другим стрільцем, що був йому призначений як допомога. Скинувши всі клунки на причу, що була нам за стіл, він щось пошепки поговорив із ройовим. По хвилині вони приходять до мене та, крикнувши тричі «Гох!», складають мені народинові побажання. Мене це мило заскочило і я подякував їм. Такою несподіванкою був для мене подарунок від мого сотенного, що післав мені пляшку лікеру із побажаннями. Що ж, не було ради, я мусів уже відкрити свій «шпихлір» та попросити всіх до «столу». Харчі ми теж дістали святкові: чейже завтра Великдень. Можливо, що найбільшою радістю був для мене скромний пакуночок від моєї матері та брата, що вислали мені великодню «паску» та варені «писанки». Розпаковуючи його, дві гарячі сльози покотилися мені по обличчі. Яку тугу за ними — моїми рідними — відчув я тоді… І радісні оклики моїх друзів і їхні побажання зробили своє. Може, ще більше додала радости та безжурности горілка що її я тоді собі не пожалів. Зрештою, з наказу сотенного я звільнений від будь–якої служби на сьогоднішню ніч. Чого журитись, чим переніматись? Фронт не знає сантиментів, бо так чи так прийде хвилина й людини не стане. Чого сумувати, коли життя таке коротке? Навіть не прочитував листів, що їх таки доволі отримав. Відкладаю читати їх на завтрішній день.
Цілу ніч ми провели на п'яниченні та співах. Аж по телефону із сотні прийшов наказ, щоб ми вели себе тихіше.
Десь уже над ранком кожний з нас із важкою головою заснув на причі.
Я спав майже цілий день. Десь під вечір пробудився: від випитого алькоголю боліла голова. Жадібно ковтаю аспірину, щоб хоч трохи настало це «ломання» у висках.
Після якогось часу я вже «здоров» та цікаво переглядаю пошту: від брата доволі товстий лист. Цікаво, що пише? Нетерпеливо роздираю конверту. Звідти висовуються вирізки українських «Львівських Вістей» та «Краківських Вістей». На них товстими літерами надруковані відозви «До української молоді». З биттям серця прочитую. Так, це твориться українське військо! Спочатку лише дивізія, можливо потім створять корпус, армію? Радість і захоплення огортають мене. Ділюся цією радісною для мене новиною з моїми приятелями Чи розуміють вони мене? Чи зрозуміли тоді? Де знаю? Можливо, що вони прийняли це з холодною вирахованістю вояка на фронті, що в новій частині, яку творять в запіллі вбачає тільки один крок до його власної близької зміни і передових становищ. Можливо, що для них ця справа була байдужа, однак для мене була це подія справді радісна і я сам зголосився змінити на сьогоднішній вечір чергового по варті, надіючись, що зустріну декого з–поміж українців і з ними поділюсь цією радісною вісткою. Тимчасом я ще раз і ще раз прочитую ці відозви, немов би хотів вивчити їх напам'ять. Для мене тоді було байдуже, хто, чого, з яких причин — творив цю бойову частину. Не дошукувався я теж розв'язки, чи воно правильно творити в тому часі військо з українців. Для мене це було байдуже, я радів лише тим, що твориться бойова одиниця, яка в майбутньому стане ядром української армії. Не лише ми одиниці, — хоча нас, може, й тисячі, — розкинуті по всьому східньому фронті, боремося проти наших відвічних ворогів. Це мене кріпило і я постановив якнайскоріш просити про перенесення до цієї української дивізії.
Перечитавши ще раз ці часописні вирізки, я взявся читати листа від брата та від друзів. Від Гелі не маю вже від довшого часу жодної вістки. Брат у своєму листі пише якось неясно. Не знаю, але читаючи його листа, здавалося мені, що він не так то дуже захоплюється творенням цієї Дивізії. Це мене дещо вразило і я постановив до нього написати, щоб мені вияснив, що це значить. Час до 9 вечора пройшов мені на писанні листів. Ввечорі беру порожні «каністри» та йду по харчі. Біля штабу сотні застаю вже декого, що жде харчів. Між ними я зустрів Сваричевського й йому даю вирізки з часописів та більш–менш інформую про те, що мені написав брат. Із слів Свариченського відчуваю, що він моєї думки. — Можливо, що не буде труднощів із перенесенням до Дивізії, чейже ми вже «стара война». Розмовляючи, ми й не зчулись, як прийшли підводи з харчами. Забравши приділені харчі, відходимо до своїх роїв.
Знову поплили дні в одноманітності позиційної війни. Тут ми хоч мали спокій від усяких нічних стеж у передпілля та від праці при будові укріплень. Тут усе було готове, тому свобідного часу було доволі. Відтинок був назагал спокійний, як не враховувати того, що кожного дня «Іван» якої пів години встрілювався в наші становища. Але це вже була така фронтова симфонія, що без неї ми вояки «сумували», як часами було занадто тихо. Уже якось чоловік привик до цього. Здавалось, що так воно має бути.
Надворі почалася весна. Земля будилася з зимового сну та вкрилась свіжо–зеленим килимом. Під вечір над річкою розносилося рахкання жаб. Вдень, збившись високо вгору, щебетав жайворонок. Часто попадаю в задуму, дивлячись на цю радість у природі. Довкруги все рветься до нового життя, все проснулось після зими. Все раділо. А ми люди, вкопані, мов кроти, в землю, причаїлись із смертоносним знаряддям в руках і ждемо, щоб у відповідну хвилину кинутись на себе, мов дикі звірі, та сконати в обіймах завзятої борні. Чому це жорстоке завзяття, ця взаємна ненависть у людей? Але — відколи світ світом ця ненависть, ця ворожнеча в людей залишиться, мабуть, невід'ємною частиною життя, бо воно це — боротьба за існування. Часами й смішно було мені від цього філософування. Тому, коли я попадав у таку задуму, зараз шукав товариства, щоб у гурті співтоваришів позбутись цих настирливих думок.
Пройшло ще два тижні і нас в половині травня змінює інша частина. Відходимо на довший відпочинок до якогось села в запіллі.
Нове місце нашого постою, де примістилась наша сотня, це було декілька селянських хат, де ще жили люди: здебільша, старші віком та діти. В хатах примістилась команда сотні та кухня і інші «уряди». Тут урядував у своїй канцелярії «шпіс», що мав тепер чимало праці, бо дехто виїздив на відпустку.
Усі три чоти примістились у т. зв. «фіненцельтах», себто круглих форнірних будах. На кожен рій припадала одна. Перші дні пройшли нам на впорядковуванні мундирів та зброї. Кожен ходив до відвошивлення. Та це тривало не довго, і тоді прийшли різні «апелі»: то перегляд зброї, то мундиру, то знову виряду, ну, а з цим, як звичайно, для нещасливців — карні муштри. Я та ще двох стрільців пішли на перевишкіл до піонірського куреня нашої бриґади, як вогнеметники. Не дуже то всміхався мені цей перевишкіл, а з тим і служба вогнеметника. Та — наказ наказом і я, зібравши свої манатки, пішов.
Десятиденний вишкіл таки добре залив сала за шкіру, тому я радісно привітав наказ повертатися в свої частини. День–у–день бігання, повзання із цією банькою на плечах, так томило, що я лютий повертався на обід на те, щоб після годинної перерви продовжувати те саме. Були дні, коли на лекціях, як і інші, просто від перевтоми спав. Те, чого вчили в казармах цілими місяцями, тут хотіли втовкти людині впродовж цих декількох днів. Та, врешті і це, за мною.
Повернувшися до сотні, я залишився вже при почоті чотового де була створена вогнеметна ланка. Те саме в першій та другій чотах. Нас трьох, що були на перевишколі, дістаємо із сотенного збройового складу вогнемети та запасні баньки з олією й охоронні одяги. Моїм ланковим був старший вістун Шварц, берлінець. Другий стрілець, «амуніційний», був якийсь німець із Темешвару в Румунії. По сотні ходять чутки, що ми призначені для спеціяльних завдань і звідси всі ці приготування. Та мені було байдуже. Я був задоволений, що нас усіх вогнеметників не чіпають, коли сотня має польові вправи. За цей час ми мали лекції, що їх вів десятник із піонірського куреня. Що буде завтра — байдуже; добре, що сьогодні спокій. Десь там грюкотіло та гуло, як на весні громи, але це було там, далеко. Тут був спокій, хоч, може, не надовго, та — воно війна. Турбуватися на війні тим, що буде завтра, то краще про те не згадувати.
Червень добігав кінця. Тут щойно розцвітає весна, то ж і життя видається гарне, прегарне. Просто до безтями хочеться жити…
В одному з перших днів липня в самий обід у сотні алярм. Виїжджаємо. Куди, годі передбачити. Обоз і канцелярія мають залишитись, як зрештою і всі наші речі. Значить, йдемо на передову.
В частині метушня, розділювання наказів. Автомашини виїжджають на дорогу.
З наказу команданта чоти надіваю охоронний однострій вогнеметника й наповнюю збірники вогнепальною рідиною, і моторошно якось при цьому їсть свідомість, що одна куля в збірник, яка спричинить вилив олії, може перемінити людину у живий смолоскип… Над вечір усі три наші чоти виїжджають. Вже добре стемніло, коли опинюємося в якомусь селі. По хатах повно війська. Цивільне населення відтягнено на тили. Висідаємо й уже піхотою подаємось далі. Десь впоблизу стукотить кулемет і час–до–часу темінь ночі прорізують черги світляних куль, вибухи ракет. Це вже фронт близько. Та й слава Богу, що вже близько, бо ремені від огнемета таки добре всмокталися у рамена і час довжиться нестерпно. Витираю рукавом піт, що струмками зливає з чола, і ще раз переконуюся, що цей клятий охоронний комбінезон рішуче не для прогулянок.
Нарешті наказ зупинитись. Таки добре перетомлені лягаємо. До мене підходить Руді, що тепер в почоті чотового як кулеметник, і вдвійку тихо ведемо розмову.
Не пройшло й півгодини відпочинку, як чую, що мене кличе чотовий. Встаю, він у товаристві підстаршини з якоїсь іншої частини. Пояснює мені положення:
— …Минулої ночі тут наступали большевики та взяли декілька землянок. Завдання нашої сотні — їх відбити з допомогою місцевої залоги. Положення важке, бо ворог міцно всадовився, а вночі, без сумніву, отримає ще й підкріплення. Саме тому треба його заздалегідь зі становищ вибити… Для нас завдання легке тим, що маємо в розпорядженні людей, які обізнані з системою добігових ровів і знають кожний їх закрут.
Незнайомий підстаршина веде мене й двох стрільців–охоронників одним із багатьох ровів аж до рову, що пробігає рівнобіжно до лінії бойових становищ. Тут наш «проводир» ще раз пояснює нам положення.
— …У наступному рові, рівнобіжно до нашого, загнізджений уже ворог; сполучувальний рів — нічий. Віддаль всього 20 метрів. Вдень тут обкидувались взаємно ґранатами. Ось сліди від них…
Дедалі довідуємось, що нас вогнеметників на цьому відтинку довжиною яких 150 метрів, аж шістьох сидить у чотирьох наших землянках, що були найдалі висунені вперед. Наступ має початись точно в 1–ій годині.
Скінчивши, підстаршина відходить на деякий час, а я та ще декількох стрільців залишаємось. Тепер година 12,35. Ще 25 мінут, а потім… Мушки пробігають поза шкірою — серце в вичікуванні чогось страшного починає бити молотом… А хвилини йдуть. Ось, ще тільки 5 мінут.
Тихо підходить підстаршина, питає, чи все готове. Притакую.
— Ще трохи часу, — стверджує, поглянувши на годинника.
Роблю останні приготування: справджую трубку вогнемета, надіваю рукавиці. Все готове.
— Вперед!.. Піднімаюсь і, вважаючи, щоб не наробити гамору, хильцем просуваюсь в напрямку землянки; за мною підстаршина і решта вояків. Оце й перший закрут. Виставляю голову — нікого нема. Ще один закрут і ще, і врешті — ворог. Мабуть сплять. Натискаю на спуск, і палаюча рідина півлуком летить вперед. Підстаршина використовує момент, щоб випалити цілу чергу з машинового пістоля. Підриваюсь і знову біжу, перескакую перших убитих. Щосили, у сторону землянки… Знову поперечний рів, що водночас править і за вхід. Приклякаю за рогом і тисну за спуск. Раз, другий, третій. Нічну темряву протинають струї вогню, заносить спаленим; довкруги вибухи, стріли, тріскіт, прокльони й зойки. Спокійна липнева ніч в одній хвилині перемінюється в пекло… Ще раз натискаю язичок, та вогнева змія не показується більше. Забракло олії… і знову поза шкірою пройшла дрож… Коло серця щось заболіло… Мій охоронник кидає в напрямку ворожого становища в'язку ґранат і за декілька секунд повітрям сколихує страшний вибух. Припадаю цілим тілом до землі й трачу притомність…
Очунююся під дотиком чиєїсь руки. Розплющую очі. Наді мною, нахилившись, стоїть знайомий підстаршина.
— Ви ранені? — питає, побачивши, що я прочуняв. Не можу видобути з себе голосу, бо в горлі сухо–сухо. Йому заперечливо киваю головою, його обличчя освітлює відблиск пожару землянки, і я на ньому виразно бачу турботу. Відпинає від боку свою польову фляшку і, бачучи, що не можу ворухнутись, прикладає її мені до вуст. Напившись вдовіль, питаю, як справи.
— Все в порядку, — відповідає, — ворог знищений у всіх чотирьох землянках. Наші зайняли свої старі бойові становища. Вранці треба сподіватись нового наступу ворога.
Закурюю від нього цигарку й підводжусь. Якось соромно стає від цієї пригоди з зомлінням. Та що вдієш; серце й нерви не витримали напруження… Минувши декілька закрутів у ровах, де лежали ворожі вояки, входимо до землянки. Тут тимчасово перев'язочний пункт. Ранених уже нема, бо їх відіслано до тилу. Знайомий санітар впорскує мені якийсь укол, та каже лишитись тут. Я почуваю таку втому, що його слова повітав з радістю та, скинувши із себе вогнемета, під грюкіт розривів стрілен надворі — засипляю.
Збудив мене аж гамір у землянці та все більший грюкіт надворі. Підводжусь: у землянці декілька ранених. Ними занімається санітар. Стрілянина та вибухи кріпшають. Знадвору доходить знайоме виття пікуючих ворожих літаків.
Значить, справді ворожий наступ. Спішно скидаю цей осоружний комбінезон та, відібравши від раненого вояка рушницю й пояс із набійницями, вибігаю прожогом із землянки. Майже на порозі землянки зустрічаю чотового, що власне йшов по мене. Уже вдвійку, біжимо ровами.
Це вже ранок. Тому можна побачити наслідки нашої нічної виправи. Місцями по два–три вбиті лежать на купі… Нема часу на спрятування: бо ж знову новий наступ. Тут нема сантиментів: це ж уже не живі істоти, це щось непотрібне, що лише заважає в переході.
Якось неприємно стає на душі: чейже це ж люди; та рука міцніше охоплює рушницю і я, ступаючи по тілах убитих, біжу ровом на вказане чотовим кулеметне становище. При важкому кулеметі, прилипнувши правим оком до прицільного приладу, стріляє вістун Руді. Не вітаючись, стаю поруч нього та подаю нову скриньку амуніції. Дрижачими від схвилювання руками він закладає нову ленту. Притримую ленти та при цьому можу розглянутися в місцевості.
Наше становище — на склоні гори, кудою й проходять наші становища, себто ми на її правому боці. Правіше від нас видніє чимале озеро; ним проходить лінія фронту. Перед нашими становищами у три ряди дротяні засіки. Вони в деяких місцях попереривані: це наслідки попередніх атак ворога. Те, що діється на фронті та на лівому склоні гори, для нас невидне. Ген, впереді, як лиш оком можна доглянути, ворожі лави в наступі. Справді, якесь безумство гнати людей просто на заріз. Біжать довгими лавами, а цих лав годі перелічити. Перед нами виростають справжні водограї вогню, землі, заліза і, може, подекуди й людських тіл, розірваних на шматки… Гураґанний вогонь з усієї нашої й ворожої важкої зброї дедалі кріпшає.
Ворожі стрільна падають густо кругом наших становищ, промощуючи шлях своїй піхоті, що наступає. Здається, що власне наше узгір'я головна мета їхнього наступу.
— Ну, — думаю собі, — гаряче буде сьогодні.
Ще раз змінюємо ленту в кулеметі та приготовляємось до рукопашного бою. В добігових ровах, причаївшись, сидить наша піхота: це резерва.
Оба витягаємо скриньки з ручними ґранатами та, відкрутивши безпечникові кришки, кладемо рядом біля кулемета. Тепер наш кулемет «спочиває», бо ворог підійшов на т. зв. «мертве поле».
Ровом пробігає чотовий та дає наказ усім стрільцям з резерви зайняти становища.
Нараз сильний зрив, що сколихує повітрям, свідчить, що ворог напоровся на міноване поле, що перед нашими становищами ще яких сто метрів. Дощем посипалась на нас земля. Підриваємось і знову наш кулемет сіє дощем смертоносних куль.
Із чорного диму раз–по–раз виростають постаті, що, попавши під кулеметний обстріл, падають на землю в комічних позах… Та стриму їм немає… Щораз ближче, ближче… у симфонію гармат та кулеметів вмішується ще сухий тріскіт рушниць та брязкіт машинових пістолів… Руки машинально заряджують рушницю, стріляють і знову заряджують, немов би хотіли цю залізно–вогневу заслону перед нами зробити ще густішою. Та час на ґранати, і руки прожогом ловлять одну за одною та вправним рухом викидають туди, до переду… Відламок секунди і повітрям стрясають нові вибухи, нові зойки й крики ранених. Машинальними рухами, раз–по–раз, щоб якнайбільше, щоб якнайскоріше викинути цей такий, здавалося б, непотрібний запас заліза… Як у великому млині: грюкіт, тріскіт і рвучкі накликування. Хто, де й чого кричить, цього не розбереш… Лиця спітнілі. Очі набухли кров'ю, палають завзяттям, ненавистю…
Ще декілька ґранат летить із моїх рук та й їхній гук вибуху губиться у цьому пеклі.
Голосний крик сотенного, що пробігає ровом, знерухомлює кожного:
— Стримати вогонь! — несеться ровом його крик.
Перестаємо вже кидати ґранати та, приготовивши ручну зброю, ждемо наказу до протинаступу.
Помалу мрячний дим розходиться в повітрі та відслонює нам жахливу картину… Ціле передпілля — зоране гарматними стрільнами, скрізь густо лежать вбиті та ранені Ген, далеко відступають недобитки ворога: по них ще б'є наша артилерія. Яких п'ятьдесят метрів перед нашим кулеметним становищем чуємо стогони та доволі голосний крик:
— Пан, нє стрєляй, здайомса!
Порадившись із Рудієм, кричу в сторону голосу:
— Йди сюда! — та приготовлюю кулемета до стрілу. Помалу підносяться із землі три постаті, що з високо піднесеними вгору руками підходять до нашого становища. На них подерті однострої та на голові сталеві шоломи. Покищо облич не можна розпізнати.
Ждемо схвильовано їхнього приходу… — у міжчасі прибігає до нашого становища сотенний та наш чотовий.
Ось і наші полонені. Помалу один за одним вскакують до рова. Та що це? Невже правда? Перед нами — жінки. Скинули з голови залізні шоломи і їхнє коротко підстрижене волосся надає їм вигляду молодих хлопчаків.
З коротких зізнань полонених довідуюсь, що це наступали ленінґрадські жіночі батальйони. Після декількох питань, що їх поставив наш сотенний — перекладачем у розмові з ними був я — їх під ескортою відводять до командування відтинка.
Гураґанний вогонь важкої зброї, що вершка йшов був підчас ворожої атаки, тепер звільна почав вщухати. Ще била сальвами важка артилерія. Зрідка десь впала черга з кулемета або окремі постріли з рушниці. З передпілля вітер розвіяв дими; при настаючій тишині почулися голосні стогони та зойки поранених… Хто їм міг допомогти тепер? Час–до–часу можна було побачити, як деякі постаті ворушились — це ранені, що ще в своїх силах повзли дозаду. Часами, може, це були судорожні рухи вмираючої людини.
Якось байдуже дивляться людські очі на ці терпіння. Не хочеться вірити, що спричинником цих терпінь можу бути й я. Чейже і я стріляв, кидав ґранати та перед хвилиною, готов був руками, зубами — гризти, душити… А тепер? Якось ніяково людина себе почуває після цього напруження нервів та цієї гарячки боротьби.
Аж тепер, коли ми опинились у запасних землянках, «розв'язались язики». Кожний навипередки розповідав про недавній бій та про пережите в ньому. Не обійшлось, як завжди в таких випадках, без хвальб та переборщень. Напевне тому декілька годин кожен «тряс штанами», а тепер «герой». Та що ж, вже така людська вдача. Можливо, що після такого напруження нервів людина шукає нагоди, щоб їх заспокоїти, щоб відпружитись, і тому й починає говорити про речі, про дії, коли насправді її огортав страх, як про щось героїчне, як про щось подиву гідне
За час мого фронтового життя я мав нагоду бачити багато людей, що були справді відважні, та — траплялися хвилини, коли вони ставали останніми боягузами. Бо коли людські нерви не в силі витримати такого перенапруження, тоді людину опановує панічний страх і тоді вона або гине в панічному страсі і стає боягузом або довершує таких вчинків, про які за нормальних обставин і не подумала б, тоді вона стає героєм, відважним.
Мої «філософічні» міркування перервав Руді, що приніс гарячу вечерю.
Я майже другий день не їв уже теплої страви, тому прихапцем їм цей «айнтопф» (популярна німецька страва в роді зупи, в якій — як це казали — «ложка дуба, стоїть»).
Повечерявши, лягаємо, де хто може, і за хвилину по землянці несеться хропіння втомлених людей. Забуто про все та не думано ні про що. Одне бажання — спати і тільки б з цього сну ніхто не збудив.
На цьому становищі проминув тиждень. Наша сотня весь час була тут у резерві. Весь час зійшов нам на впорядкуванні знищених недавнім боєм землянок та становищ і різнородних ровів. Ночами часто виходили ми на передпілля закладувати нові міни та направляти понищені дротяні засіки.
За весь час не було поважних боїв. Якось по останньому «прочуханцеві», що його «Іван» дістав, він не пробував більш наступати. Може, «зализував» рани після останнього бою, а, може, й підготовляв наступний. Одне добре було, що маємо хоч трохи спокою. За весь цей час ми не мали від сотенного обозу жодної пошти.
Теперішні наші становища це була укріплена височина, довжиною в два кілометри, шириною яких п'ятьсот метрів. На ній були обсерваційні артилерійські пункти. Ті, що ходили на ці обсерваційні пункти, говорили, що крізь стереотрубу можна було бачити місто Невель, віддалене від нас яких 60 кілометрів. Тому й не диво, що «Іван» так завзявся здобути цю висоту. Як пізніш виявилось, через втрату німцями цієї височини лінія фронту пересунулась аж за Невель.
Десь з початком другого тижня нашу сотню змінили, і ми після томливої нічної подорожі опинились над ранком знову на своєму давньому місці постою.
Знову почались «відвошивлювання», чищення зброї та мундиру. Говорено знову про перенесення нашої бриґади в Східню Прусію чи ще далі на довгий відпочинок та поповнення. Остання наша виправа коштувала сотні кільканадцятьох раненими та трьох убитими. Під час нашого відпочику до нас прибув командир бриґади, який відзначив декількох із сотні за останні заслуги «Залізними хрестами» — першої й другої кляси.
Я також дістав «відзначення»: «за відвагу та холоднокровність у бою» мене звільнено від фронтової карної служби, а з цим і від усіх інших обмежень щодо відпусток, підвищень і відзначень.
Добре і це. Хоч у деякій мірі мене зрівняно із рештою вояцтва. Можливо, що перший дістану фронтову відпустку.
Минув липень 1943 року. Наприкінці місяця наша бриґада виїжджає в невідомому напрямку. Ходять чутки, що справді йдемо на довший відпочинок в глибоке запілля.
Сотня завантажується на поїзд на станції Ісотша. Проїхавши за нецілий день декілька станційних зупинок, затримуємось на цілу ніч на станції Вітебськ. Простоявши ту ніч, досвітком другого дня виїжджаємо далі. Минувши Оршу, Борисів, наш транспорт вивантажується на малій станції — назви не пригадую — між Борисовом та Мєнськом. Тут мета нашої подорожі.
В поблизьких селищах розміщується на постій вся наша бриґада.
Проходить декілька днів на впорядковуванні окремих сотень, куренів. Дістаємо нові мундири та бракуючий виряд. Приходить поповнення в людях так, що сотні знову мають повний стан. Сама ж бриґада дістає транспорт нових автомашин.
Після декількох днів постою бриґада переїжджає далі на північ в район Опочки, Ідриці, Ново–Сокольників, де робить сторожеву службу здовж залізничного шляху. В довколишніх лісах повно большевицьких партизан, що ночами нападають на шляхи німецького постачання.
Зрештою, чи лише на цьому відтинку велась партизанська боротьба? Здовж цілого фронту, в лісах Білорусі, України йшли бої з німцями. На Білорусі та на Україні вели боротьбу національні партизанські відділи, — тут, у корінній Московії боролися большевицькі «отряди». Половина 1943 року позначилась збільшеною активністю цих партизанських армій. Горіли села, рвались залізничні рейки, вилітали в повітря транспорти амуніції, зброї, пального, одягу, харчів. Часто й транспорти з людьми, себто з німецьким військом.
Німецька воєнна машина почала псуватись. Програна під Сталінградом битва та втрата цілої німецької 6–ої армії далася добре відчути на цілому східньому фронті. Скорочувано, звужувано східній фронт, що й так уже відступав. «Латано» діри в ньому різними «добровольчими» відділами. Творено нові із народів, окупованих в 1941 р. німцями. Уже з давнішого на північному відтинку фронту під Ленінградом та над річкою Лугою бились з'єднання естонських та лотишських бриґад. Стягано німецькі з'єднання з інших фронтів, з Франції, з Юґославії, а на їх місце висилано інші «добровольчі» загони, складені переважно з воєннополонених червоноармійців. Кинуто новий клич «боротьба за нову Европу!», в який ледве чи хто–небудь із народів, поневолених попередньо большевиками, а тепер німцями, міг повірити. Мене часто вражали слова хвальби та мрій на майбутнє в декого із т. зв. «бачка–дойче», що сподівались після переможного закінчення цієї війни, ніби їх поселять на багатому українському чорноземі. Можливо, що декотрий з них мріяв стати в нас колись «ляндратом» чи ще якимсь посіпакою.
І мимоволі мене тішили програші та невдачі німців в Африці та в Італії. Там також не йшло німцям «по пляну».
Невдача та провал фронту «африканського корпусу» маршала Роммеля в Африці, перехід італійських з'єднань під проводом Бадолія на сторону альянтів та врешті десант англійських і американських частин в Італії, — все те тривожило німців, а в нас зате збуджувало надію на краще завтра, надію на цей слушний — «відповідний» момент.
Часто ми говорили на ту тему із Сваричевським та Шагутою. Вони оба сподівались незадовго виїхати на відпустку, тому в розмові вони згадували, що вже не повернуться до своїх частин, підуть «в ліс». Зрештою вони не мали чого втрачати. З останніх листів Шагута довідався, що всю його рідню в Грубешівщині вимордувала польська банда. На відпустку їде до свого брата в друге село. Знову Сваричевський брав відпустку до своєї дівчини — десь біля Скалату, бо його рідню ще в 1940 р. вивезли большевики.
Справді, десь в половині серпня вони оба виїхали на відпустку, щоб уже більш не повернутись до бриґади.
Якось прикро я почувався після їхнього від'їзду. Тепер у сотні я лишився одинокий українець, бо Загурський, поранений в недавньому бою, від'їхав до «гаймат–лазарету». В тривозі та в якійсь непевності ждав я недалеких четвертих роковин цієї світової різні.
Дістаю декілька листів здому і з них довідуюся не дуже то відрадних вісток: терор польських боївок та нові переслідування, арешти, розстріли німцями невинного населення. Після довгої перерви дістаю несподівано листа від Гелі, що тепер служить при «люфтваффе» (летунських частинах) в однім із міст східньої Німеччини.
Дні за днями проходили тепер якось мляво на одноманітній вартовій та стежній службі при залізничному шляху. Тепер, як ніколи передше, шукав я товариства в розмовах із Рудієм та Мазуром. Перший, як і завжди, своїми веселими дотепами вмів розвіяти всяку журбу та внести хоч дещо радости в наше будь–що–будь злиденне животіння. Другий натомість більше сам шукав розваги в розмовах з кимсь ближчим, бо дістав вістку про смерть своїх двох братів. Старший згинув десь під Сталінградом, а про молодшого недавно також дістав вістку, що впав «фюр фюрер унд фатерлянд» (за вождя й батьківщину) десь на полях Греції. Остався він сам один і його дома ще ждали стурбовані батьки. З якимсь песимізмом він ставився до цих усіх подій та військового життя. Ні в якому разі не висловлював своїх поглядів на майбутнє. Усе йому було байдуже, усе бачив у чорних барвах. Можливо, що й прочував свою недалеку смерть. Тому то часто запивався до безтями, що зрештою робило тоді багато з–поміж нас. Цієї отрути таки справді не жаліли. Майже кожного дня ми одержували по пляшці якогось алькогольного напитку. Можливо, що в хвилинах такого пригнобленого настрою це й помагає. Можливо.