Раннім ранком 1–го січня 1943 р. я зсів на головній станції у Бресляві. Довідавшись у військовій команді станції адресу Запасного коша, я після короткої їзди трамваєм опинився перед входом казарми. Це було свято, тому після зголошення на варті я був приділений на кімнату новоприбулих. Знову зголошення в старшого по кімнаті щоб дістати денний приділ харчів та ліжко. Якось на сьогодні маю спокій; що буде завтра, побачимо. Сотня, куди я прибув, це була сотня виздоровців. Тут були люди, що вийшли з лазаретів та ждали відпустки, або ті, що з відпустки поприїздили. Мішанина національностей та частин. Здебільша «бачкадойче», або «банатдойче», фляманці та ще різні менші групи.
Принагідно зустрічаю одного буковинця. Він говорить добре по–українськи; хоча зазначує, що він «молдаванин». Від нього довідуюся, що на днях від'їжджає доволі великий транспорт на східній фронт із Запасного коша, тому він побоюється, щоб цим транспортом не забрали всіх тих, що приїхали з відпусток. Тепер на сході криза: німецький фронт тріщить.
— Сталінград впав. «Іван» пре цілою парою на захід, тому то з запілля витягають свіжі частини.
— Якось то воно буде, нічого журитись. Чейже я вояк, а тепер війна й мушу бути кожної хвилини приготований на те, що вишлють в бойову лінію. Покищо маю вільний день, тому треба його використати.
Після обіду беру пропуск на місто та, поблукавши по ньому з дві години, йду до кіна. Пізно ввечорі я прийшов з міста і, повечерявши, ліг спати.
Другого дня при ранішній збірці «шпіс» (бунчужний) вичитує моє прізвище між тими, що мають ставати до звіту в командира сотні. Маю якесь прочуття, але буду вдавати, що не розумію нічого.
Вичистивши пояса, чоботи та позичивши в сусіда шолома, ставлюсь перед кімнатою сотенного до звіту. Маю трему, як артист перед своїм першим виступом в театрі: якось то воно буде, — думаю собі.
Врешті чую своє прізвище. Входжу та за всіми правилами доброго військовика зголошуюся. Ще я не докінчив початого слова, як уже посипались «громи» на мою голову. Я — слухаю та мовчу. Часами коли питають, відповідаю: «Яволь!» (Так є) або «Іх ферштеє ніхт» (не розумію).
«Згепавши» мене згори донизу, сотенний призначує мене до ешелону, що в найближчих днях виїжджає на східній фронт.
Коротке «Яволь!» і я, засалютувавши, виходжу на коридор, дякуючи Богу, що так лише на цьому скінчилось.
Після цього рапорту для мене почалася біганина по різних одягових, збройових і тому подібних складах. Спершу в одяговому складі дістаю новий військовий виряд із новим додатком — зимовим одягом. Потім у збройовому складі одержую рушницю, баґнет, протиґаз та піхотинську лопатку. З усім цим барахлом мандрую до першої сотні Запасного куреня, чи як його тоді звали І–го «ерзац–марш–батальйону».
Склад цілого куреня це — переважно новобранці. Одна лише перша сотня складалася в більшості зі «старої войни», себто виздоровців, до яких належав і я. В сотні заряджено маршове поготівля, бо кожної хвилини може надійти наказ до вимаршу на вантажну станцію, де наш транспорт мав завантажитись до поїзду. Два дні ждали ми від'їзду, майже не роздягаючись. Вже надокучили ці нічні та денні «маршові алярми», що ними мучив нас наш курінний. Тому ми з полегшею відітхнули, коли врешті після одного такого алярму сотні за сотнями вийшли на вулицю та помаршували в напрямі станції.
Десь під вечір 6–го січня 1943 р. наш транспорт вирушив в дорогу. Їдемо знайомою для мене трасою: Бресляв — Краків — Перемишль — Львів аж до — Житомира, де стоять кошем запасні фронтові частини пробойових відділів німецької армії.
У вагоні горить залізна пічка, тому доволі гаряче. Зрештою я був такий окутаний цим зимовим одностроєм, що справді годі було в ньому змерзнути. Це вже не та зима з 1941–42 р., коли більша частина німецької армії на східньому фронті була поморожена за браком відповідного одягу. Кожен з нас мав на собі, крім звичайного мундиру, ще зимові ватовані штани, повстяні чоботи як теж додаткові хутряні рукавиці, светер та вовняні скарпетки.
Вмощуюсь вигідно на землі. Місця доволі, бо вагон великий, а нас всього тринадцять. Наш транспорт уже в повному русі. Надворі показалися перші зорі, і, побачивши крізь напіввідкриті двері вагону зірки, мені аж тепер пригадалося, що для мене цей вечір — святковий. Чейже сьогодні Святвечір! Святково накритий стіл. В куті дідух, яркими вогнями горить ялинка. Ніздрі любуються запахом святкових страв. Кожен з нас якийсь урочистий. Нетерпеливо ждемо, аж мати засвітить дві свічі на столі. Врешті ярким полум'ям запалахкотіли свічки на столі… Спільна молитва і кожен з нас без гамору займає своє місце. Лиш одне місце остається порожнє: це батькове, його немає, помер. З очами повних сліз ділиться із нами наша мати просфорою. А потім десь згубився цей, поважний настрій: почались коляди та забави на «дідуху»… Це було колись! А тепер? А сьогодні?
Сьогодні при святвечірньому столі напевно вже не одне місце порожнє, їх є більше. Батько, брат і я, це ми відсутні на тім великім святі. Вже цей поважний настрій не зміниться на веселий, він триватиме вже цілий вечір, а то й цілі Різдвяні свята. Не час тепер на радість, навіть у такий великий вечір. Та, Боже милий, чи я один? Чи лише моя рідня в цей вечір проллє гіркі сльози за близькими? Трудно, «кріпіться та ждіть…»
Краще не згадувати про те, що для мене болюче, треба вже врешті стати нечутливим на всі такі болючі спомини. Бо до чого воно мене доведе? Треба просто «погрубошкіріти».
Ще довго в ніч я передумував свою «постанову», аж врешті знеможений сном заснув.
Вранці, коли я пробудився, ми стояли на вузловій станції Журавиця біля Перемишля. Наш транспорт тут довго не стояв і ми рушили далі на схід. Надворі був легкий мороз, тому двері вагону були відкриті. Я заздалегідь сів у дверях вагону щоб не проґавити хвилини, коли переїжджатимемо через Львів. Поснідавши маршовим харчем, що його кожний з нас дістав перед від'їздом, сідаю на зарезервоване місце. Чейже цей краєвид такий рідний для мене, це ж моя батьківщина.
Десь біля полудня переїжджаємо через Львів. З тугою в очах дивлюся на знайомі мури будівель міста. Ще так недавно я проходив біля них… Всього шість день тому… Як хотілося б зіскочити та побігти знайомими вулицями до своїх рідних та сказати: «Я з вами сьогодні в це велике свято!..» Поїзд скоро проїхав через головну станцію Клепарів — Підзамче та покотився на схід. — Очі мимоволі давлять контури рідного міста, що зникають в далині. Чи колись знову залопотить синьо–жовтий прапор на львівському ратуші, як це було 1941 р., та чи доживу до цієї хвилини?..
Вірю, що так, вірю свято.
Я ще раз глянув на Захід, де в далі маячів Святий Юр та із сумом в душі перейшов углиб вагону.
Під вечір минаємо «збручанський кордон», щоб на ніч затриматись в Волочиськах. Вранці ми вирушили далі через Проскурів, Шепетівку, до Бердичева, де поїзд затримався на ніч знову.
Через ніч ми стояли на станції, а вранці вирушили в напрямі Житомира, куди прибули досить скоро. Тут ми вивантажились із вагонів та, склавши свій баґаж на вантажні машини, що вже ожидали нас, вирушили пішки до постою коша. Кіш приміщувався в військових казармах при шосі Житомир — Бердичів у т. зв. «Бердичевських казармах».
Таки добре потомлені дорогою ми десь біля полудня вже на місці. Із автомашин відбираємо свій баґаж та вже чотами занімаємо призначені кімнати. Наша перша сотня приміщується в одному з двоповерхових будинків, яких тут декілька. Залі просторі, в одній міститься дві повні чоти. Ліжка двоповерхові. В кімнаті довгі столи та лавки.
До самого вечора порядкуємо кімнати та застелюємо ліжка, чистимо зброю. Обід, як на перший день, був «можливий», як теж і приділ щоденних харчів більший, ніж у «гайматі».
Проминув уже тиждень, як я тут у Житомирі. Наша сотня повнить вартову службу, тому ми звільнені від вправ. Інші сотні день–у–день вправляють у терені або на площі вправ. Дістаю пошту: листи від брата, від друзів, ну, і від Гельмі. Відписую коротко, бо нічого цікавого в цих сірих буднях казармного життя не знайдеш. У вільних хвилинах читаю часописи.
Якось не ведеться німцям на сході. Ціла шоста німецька армія пропала під Сталінградом. Можна почути нарікання на італійців та мадярів, що тримали фронт на південь від Вороніжа. Це на їхньому відтинку прорвались большевицькі війська та замкнули німців у цей сталінградський «котел», до того за такий короткий час большевики зуміли не те що замкнути сам котел, але й просунутись сотні кілометрів на захід і тепер уже загрожують Харкову. Десь з кінцем січня та з початком лютого до нашого коша в Житомирі прибув транспорт опанцирених стрілецьких возів як теж кільканадцять легких повзів «М ІV». По сотні розійшлася чутка, що готовлять бойову групу, яка в найближчих днях відійде на фронт як окрема пробойова частина.
І справді: за декілька днів від приходу цього транспорту заряджено в нашій сотні маршове поготівля. Ранком при збірці вичитано прізвища, серед яких було й моє. Вибрано майже тільки тих, що вже деякий час були у фронтовій лінії. Це переведено в цілому запасному коші.
Таким чином постала Бойова група «Е» (кампфґрупе «Е») в силі чотирьох повних сотень, куди були включені й легкі повзи з обслугою. Кожна сотня дістала окреслене число опанцирених стрілецьких возів як теж декілька легких зенітних та протитанкових гармат. Мене приділено до другої сотні в піонірську групу. Наш ройовий — це десятник Шварц, старий вояк та один з–поміж тих щасливців, що їм вдалося вирватись з–під Сталінграду на відпустку. Уже не було часу вертатись, бо його частина була розбита, рештки ж попали в полон. Його заступником старший вістун Ціммерман, старий піонір. Мене приділено до цієї групи як кулеметника. На наш рій складаються: один підстаршина та десятьох стрільців, шофер та його помічник. Дістаємо один опанцирений стрілецький віз: це відкритий віз, по бокам опанцирений, при чому опанцирена й шоферська кабіна. Передні колеса ґумові, задні подвійні на гусеницях. Кожен з нас має вбратися в чисту білизну та зимовий одяг. Із собою можна взяти лише необхідні речі, себто: одну пару білизни та прибори до миття й голення. Все інше здаємо до маґазину. Із зброївні дістаємо зброю й амуніцію. Заряджено гостре маршове поготівля. День проходить на приготуванні до вимаршу.
Пізно ввечорі на наказ із штабу наша бойова група виїжджає. Довгий ряд опанцирених возів розтягнувся по шосі що йде в напрямі станції в Житомирі, де маємо вантажитись на поїзди. Ніч морозна, місячна. На білому тлі піль виразно видніють чорні пункти возів, що серед грюкоту гусениць проїжджають по замерзлій дорозі на Житомир. По короткій їзді зупиняємось на вантажній станції. Тут ждемо доволі довго, бо ешелони для нас ще не наспіли. Десь аж над ранком наша сотня завантажується. Люди та автомашини, все те, на відкритих вагонах. Завантаживши авта та важку зброю, ждемо на другі сотні. Ціла бойова група — три транспорти — має їхати разом. На нашому вагоні стоять два авта; між ними будуємо примітивне шатро, частина людей буде приміщуватися в автах, частина ж тут у цьому шатрі.
На станції повно військових транспортів, що відходять на Схід. На Захід котяться валки лазаретних поїздів та поїздів, навантажених добром з України. Збіжжя — це багатство нашого чорнозему. Тепер німці, дібравшись до цього «шпихліру Европи», тисячами тонн вивозять наше «золото» до зголоднілого «гаймату».
Десь біля полудня наші транспорти вирушають в дорогу: через Бердичів — Козятин — Хвастів прямуємо до столиці України — Києва. На мій превеликий жаль, я не міг бачити цього такого дорогого для кожного українця міста, бо ми проїжджали вночі. Через міст на Дніпрі переїхали ми на Лівобережжя.
Увесь час подорожі я не спав, бо хотілося бачити свою батьківщину. Для мене це було цікаве, бо скільки ж я разів натрапляв на згадки про ці міста й місцевості України, читаючи спомини чи повісті з часів наших Визвольних змагань 1918–1920 років! Хвастів, Київ, Дарниця, Гребінка (ми тут зупинялися вранці) це міста, де брали участь в боях відділи української армії, Січові Стрільці. Яка іронія долі… Чогось власне тоді, коли проїздив через ці місцевості, мимоволі пригадав собі прочитані спогади учасників цих відділів. Їх популярно звали «ес–есами» а на вилогах вони носили трикутник з двома літерами «СС». Та… вони були воїни за Українську Державу. Вони боролись і гинули, знаючи за що. А за що боровся я тепер? За що ношу цей осоружний однострій?.. І жаль та сором огорнув мене, що я посмів порівнювати себе до них. Вони герої, лицарі, а я? Нікчемний наймит у чужій ворожій армії. Десь там на дні душі тліла іскорка надії, що, може, якраз прийде ця велика хвилина і я зможу змити цю ганьбу своєю кров'ю. Покищо я мусів «кріпитись та ждати»; одиноким оправданням у цій хвилині для мене було те, що я б'ю нашого відвічного ворога. Так я бодай пробував себе оправдувати перед собою.
Довший постій ми мали на станції Гребінка, звідкіля вирушили аж на наступний день в напрямі Полтави. Тут ми вивантажуємось і вже на автомашинах їдемо в північно–східньому напрямку.
В одному селі, назви не пригадую собі, простояли ми більш ніж два тижні. Минув уже місяць лютий та настав березень. Надворі то тепло то снігові завії. Квартируємо по хатах. В селі нема нікого з цивільного населення. Все евакуйоване. Із часописів та з розмов довідуюсь, що Харків упав ще 1–го лютого та що незабаром німці готують протинаступ. Вдень і вночі чути було в східньому напрямі гарматній гул. Значить, ми вже близько фронту. Наша бойова група це резерва однієї з пробоєвих дивізій. Їх є тут три: «Ляйбштандарте Адольф Гітлєр», «Тотенкопф» та «Вікінґ». Це вони творять гро наступу.
Часто наш постій навідують большевицькі штурмові літаки типу «Яковлєв 2», що обстрілявши село із бортової зброї, вертаються назад. Наші зенітні гармати за час нашого постою зістрілили аж два таких «чорних круків», як їх німці звали.
10–го березня в нас заряджене маршове поготівля, що й скінчилось раптовим вимаршем. Їдемо дорогами, повними болота та снігу, що розтає. Видніють чорні, глибокі ями від розривів бомб.
Під'їжджаємо до села, що подекуди ще горить: це вже «робота» наших передніх панцирних стеж. В селі недавно ще був «Іван». Видно декілька чорних плям на покритому снігом полі обабіч дороги. Це трупи большевиків, що панічно втікали з цього села.
Наша бойова група затримується тут на короткий відпочинок та для наладнання зв'язків із частинами, що від нас ліворуч і праворуч. Нашій сотні припадає завдання обезпечувати село від сходу. Від'їжджаємо на скрай села, де чоти нашої сотні занімають бойові становища. Наш піонірський рій дістає завдання замінувати міст, що знаходиться приблизно один кілометр впереді від наших становищ.
В рою стрільці беруть по дві «Т» — міни («телерміни»), а я — кулемет та запасну скриньку амуніції. Пройшовши пару сот метрів, натрапляємо на дерев'яний, досить сильно збудований міст. Попід мостом пливе потічок. Ліворуч від дороги висока горбовина, що її узбіччя стрімко спадають до дороги. Цю горбовину перетинає потік. Дорога від моста проходить ще яких сто–двісті метрів просто і раптово скручує ліворуч. По правому боці дороги рівнина, вкрита снігом.
Прибувши на місце, ройовий видає відповідні накази. Я та ще один німець дістаємо наказ із кулеметом зайняти бойове становище на склоні горба, що ліворуч від дороги. Двох стрільців іде на заставу праворуч від дороги. Решта рою разом із ройовим береться до заміновування моста, серед них і «старий» піонір, старший вістун Ціммерманн. Я й мій «стрілець число 2» вилазимо на гору та на її склоні лягаємо просто на землю, спрямувавши кулемета на дорогу.
Пливуть хвилини в очікуванні повороту з цієї, будь–щобудь, небезпечної виправи. Чейже не відомо, як далеко звідси «Іван»..? Та воно мені байдуже, людина, здається, стала бездумним автоматом, що порушується тільки на наказ.
Зрештою в голову лізло стільки противорічних думок, що годі було їх усіх передумати. Зайнятий своїми думками я й не помітив, як десь близько почувся брязкіт сталевих гусениць повза. Я на це не звертав уваги, бо ж село близько, а по нас мала приїхати наша «кароца», та раптом гострий шепіт мого німця: «Шав, Іван комт» (Дивись, «Іван» надходить) збудив мене з моїх думок. Одна мить і я, судорожно стиснувши рукоятку кулемета, з пальцем на спусковому язичку, лежу готовий кожної хвилини «ригнути» сталлю по залізній потворі, що виїхала з–поза закрута. Тепер жду лише відповідного моменту. Віддаль навпростець всього двісті метрів. Будовою він подібний на танк типу «Т–34».
Мої очі нервозно шукають тих, що працювали на мості. Їх нема, вони всі вже в рові біля моста. Також цих двох на правому крилі зробили «фолледекунґ» («крийся!») Ровом по правій стороні дороги помалу підкрадається до «потвори» старший вістун Ціммерманн. В його руці «гафтгольлядурґ», себто ґраната із трьома маґнетами, що її чіпляють до сталі танка, а яка після зірвання безпечника вибухає по сімох з половиною секундах. Уся моя увага зосереджена тепер на ворожому танкові та на старшому вістунові Ціммерманнові. Коли йому вдасться непомітно підлізти до непомітно підлізти до повза, ми врятовані… Якось раптово відкривається люка в танку і в ній показується голова ворожого танкіста. Не було ні секунди до надуми. Вказівний палець правої руки тисне аж до болю спусковий язичок кулемета, що плює смертоносним дощем сталі по ворожому танку. Люка в танку раптово замикається… це використовує ст. вістун Ціммерманн та підбігає до потвори: секунди довжаться в безконечність. Вежа потвори помалу повертається в мою сторону. Помітили мене, — мигнуло мені в голові. Що сталося із старшим вістуном Ціммерманном? Чого немає вибуху? А дуло потвори щораз виразніше заточує круг щоб врешті стати просто моїх віч… Тепер — нема ради. Цілим тілом прилягаю до сирої землі, думка за думкою блискавкою пролітає в голові… Боже, невже кінець?.. Розступися, земле свята, прийми мене у свої надра… А ти? Чого ще ждеш, чому не стріляєш? Уста гаряче шепчуть одне слово «Боже! Боже! Боже!»
Та враз повітрям стрясає вибух, що так дивно дзвенить мені в вухах. Голова мимоволі підноситься, а з грудей видобувається протяжне: «А–а–а–а–х!» Перед моїми очима горить повз, біля якого вже метушаться стрільці з ройовим. Повертаю голову в сторону мого «камрата», що обличчям, блідим, як стіна, теж дивиться на цю картину. Відчувши мій погляд на собі, повертає голову до мене із словами «Ґот зай данк!» (Богу дякувати!). Здається, що я тоді теж не виглядав інакше і так, як і він, в думках дякував Богу.
За хвилину чую оклик ройового, що кличе нас. Збігаємо в долину, забравши з собою кулемета та амуніцію. Добігши до містка, зустрічаємо трьох стрільців, що несуть раненого ст. вістуна Ціммерманна, його права рука звисає безвладно, ціла в крові. Ройовий та решта стрільців ведуть попід руку раненого ворожого танкіста.
Ройовий висилає п'ятьох стрільців із раненим Ціммерманном, а з полоненим до сотні, а ми на швидку руку докінчуємо працю.
Був уже близько вечір, як ми потомлені поверталися до села. Тут строге поготівля. Із слів полоненого танкіста виходило, що ворог не дуже то далеко. Надходить ніч, повна напруження нервів. Наш рій, виконавши завдання, має «відпочинок», себто не виконує стійкової служби, лише остається при штабі сотні як резерва. Про спання немає мови. Куняємо, присівши, де хто міг, у якоїсь шопи. Добре, що не в полі на снігу, або в болоті.
Вранці ми знову вирушаємо на вчорашнє місце нашої «праці» — тепер розмінувати міст, бо наші частини просуваються вперед. По якійсь годині ми подали умовлений знак ракетою і перші частини розвідувального дивізіону нашої бойової групи стали переїздити через міст. Над'їхала і наша сотня і ми, сівши на свою автомашину, вирушили за ними.
Голова сонно клониться на груди й людина під грюкіт гусениць попадає в дрімоту. Біля полудня наша колона виїжджає на шосу, що йде в напрямі на Харків. Тут рух: колони автомашин женуться сюди й туди. По обох боках шоси густо стирчать поперевертані вантажні автомашини, танки, гармати та вози. Часто посеред того всього лежать трупи поляглих большевицьких вояків: це шлях відступу Червоної армії. В повітрі над нами кружляють німецькі літаки. Часто пролітають ключі штурмовиків, що, скинувши свій вантаж бомб далеко впереді, вертаються низько на свої бази. На овиді мріють контури палаючого міста, сповитого клубами чорного диму. Там іде бій: грюкіт, клекіт від розірваних стрілен та бомб сповняє все. Що ближче, то виразніше видно висліди нищівної роботи літаків та гармат. Далі годі їхати, тому ми, діставши обід та харчі, просуваємося вперед вже пішо сотнями. Ми покищо резерва частин, що ведуть вуличний бій у місті.
Що ближче до міста, то частіше можна бачити становища польових гармат та важких ґранатометів. Де–не–де стоять батерії моторизованих гармат на самоходних ляфетах або штурмових гармат. Часто розриваються ворожі стрільна, тому збільшено відступи поміж роями, чотами та сотнями. Підійшовши до перших звалищ домів передмістя, наша сотня розсипується в розстрільну, перешукуючи руїни домів. Те саме роблять дві інші сотні, а четверта як резерва залягає на скраю міста. Крок за кроком з готовою до стрілу зброєю в руках просуваємось по руїнах. Доми поруйновані вибухами бомб та гарматними стрільнами. Де–не–де догоряють пожарища. Повітря сповнене запаху спаленини та розгнилих людських тіл, що їх часто зустрічаємо під звалищами домів. Тудою вже пройшли лави наступальних німецьких з'єднань; за ними й лишились оці ворожі трупи. Де–не–де відкривають сховища, де натрапляємо на перестрашених ворожих вояків. Це переважно ранені. Їх відправляють до збірного пункту полонених. Наша сотня розстрільною перешукує доволі великий квартал міста і врешті зупиняється на звалищах якоїсь фабрики. Тут перебуваємо неповних три дні. Вдень та вночі стійки і вуличні стежі. Рідко коли за весь час зустрічаємо цивільних мешканців. Переважно це старі люди, що перебули це страхіття вуличних боїв у підвалах домів. Все те голодне та виснажене пережиттями останніх днів.
Місто Харків знову в німецьких руках. Це сталося 12–го березня 1943 р. Приблизно 20–го березня наша бойова група дістає наказ повертатися до запасного коша.
У групі радість, бо для нас «на часок» війна закінчується і ми повертаємось до нормальнішого життя. І так за цих неповних два місяці цієї виправи без часу на докладніше миття та без роздягання у наших мундирах показалися вояцькі «приятелі» — воші. Чоловік непідголений тижнями, немитий, в занечищеному однострої виглядав, як яке страховище.
На поїзди завантажуємось на станції Мерефа і звідти після тижневої подорожі ми знову в знайомих казармах запасного коша.
Тут навіть не було часу розглянутись, бо після декількох днів побуту в казармах прийшов наказ, що всі колишні вояки «Першої піхотної бриґади» мають виїхати назад до своєї частини.