Літо помалу минало. Серпень уже кінчився. Поля вкриті стернями; по них вітер ніс «бабине літо». Ранки та вечори ставали холодніші. Наставала сумна осінь; вона ще більшим смутком огортала душу.
Десь 28–го чи 29–го серпня вранці в нашій сотні алярм. Прискореними темпами приготовляють автомашини в далеку дорогу. Виїздить ціла бриґада. Напрям — фронт.
Я тепер і далі в другій чоті як кулеметник другого роя.
Ройовим надалі десятник Кляйн, його заступник — ст. вістун Мазур. Руді надалі залишився в почоті чотового.
Наш рій в повній бойовій готовості сідає на свою автомашину, т. зв. «маншафтсваґен», у ньому — дев'ять стрільців, підстаршина та шофер.
Машини за машинами виїжджають польовою доріжкою на шосу і нею їдемо в сторону Невеля. Спершу цікаво було розглядати околицю, та потім ця приємність відпала, коли дорога довжилась у безконечне.
Декілька разів ми зупинялись по дорозі на малі постої та на отримування теплої їжі.
Проїхавши через Невель, Городок, вже вночі ми прибули до Вітебська. Тут довший постій.
Ще досвіта 30–го серпня вирушаємо в дорогу далі. Непроспана ніч та томляча їзда з попереднього дня роблять своє: я засипляю на машині сидячи. Та й не тільки мене огортає ця сонність: майже всі на машині, похиливши голови, сплять.
Проснувся аж тоді, коли машини набрали повного розгону, виїхавши на автостраду Мєнськ — Смоленськ — Москва Як лиш оком засягнути, автострадою мчать одна за одною машини нашої бриґади. В протилежну сторону йдуть машини, навантажені різним військовим майном. Це евакуюються північний та передущий відтинки східнього фронту.
Від машини до машини відповідна відстань. Це на випадок летунських атак.
Десь біля полудня влітаємо в Смоленськ. Машини зменшують швидкість і ми помалу просуваємось по переповнених вулицях Смоленська. Всюди пожвавлений рух. Повно машин евакуйованих установ та різних тилових напіввійськових організацій. Ще сунули валки різних добровольчих частин: козаків, грузинів, татар та, Бог один знає, ще яких народів. Все це тривожно оглядалося на схід, звідки доходив далекий гул гарматних вибухів та бою.
Помалу проїздимо це напівзруйноване місто та зупиняємося в лісі на південно–східніх окраїнах міста.
Тут ми простояли до вечора наступного дня. Під вечір прийшов наказ приготовитись до т. зв. «інфантері–айнзацу», себто — йдемо в першу лінію.
Сонце сідало за обрієм, коли ми сідали на свої автомашини. Заходило червоно–криваво, значить, завтрішній день заповідався погідний… Що він буде кривавий, то про це ніхто не думав; і так знаємо, що багато з–поміж нас не доживе завтрішнього заходу сонця… Без жартів, без веселого настрою сідали ми на машини. Кожен був зайнятий своїми думками. Не одному з нас біля серця млоїло якесь дивне прочуття невідомого. А, може, не один з нас читав розкинуті сьогодні в день большевиками з літака летючки німецького комітету «Фраєс Дойчлянд» за підписом фельдмаршала фон Павлюса, в яких запитували німецьких вояків, «навіщо це пролиття крови». Та це було звернення до німецьких солдатів. Це було звернення тих німців, що попали під Сталінградом в полон і їх московський хижак уже зумів переробити «на своє копито» і тепер йому ввижалась легка перемога, а з цим і «міровая революція».
Але що ж я, — я, українець мав думати тепер? За віщо це страждання, що їх переносить мій нарід? За віщо ці розстріли та шибениці, що ними новий окупант годує мій нарід? І чи не злочин, що я йому служу? Чи не став я мимоволі зрадником свого народу?
Це все п'ялить і так уже наболілу душу, що мені годі прийти до спокійнішої думки… Хочеться на цілий голос крикнути «Ні, не зрадник, я такий самий українець, як сотні тисячі, мільйони інших!» Крикнути, щоб почули ті, що сумніваються, що з погордою дивляться на мене, на нас, як на вислужників. Чейже я хотів, як хотіли й інші тисячі подібних мені, своєю кров'ю послужити знедоленій батьківщині. Чейже не моя, — я ж така манісенька одиниця цього великого народу, — вина в цьому, що опинився мимоволі в цих ворожих лавах. Я бажав стати вояком, я бажав прислужитися своїй батьківщині кров'ю. В думках я леліяв ще з ранньої молодости уявлення про героїчний бій крутянців і не бажав, щоб знову мій нарід зустріла трагедія Крут. Не бажав я гинути, не знаючи, як обходитися з рушницею, у цей недалекий день нашого зриву, як це колись гинули ті юні вояки під Крутами чи ті під Севлюшем у пам'ятні дні березня 1939 р. на Закарпатській Україні. Я бажав стати справжнім досвідченим вояком, щоб у цей вирішний слушний час могти своїм досвідом та знанням прислужитися своїй батьківщині.
З такими думками йду знову в бойову лінію. Може, там знайду те, що давно за мною ходить, як марево… Може, це вже моя остання подорож і ніхто не буде знати, де моя могила? Лише десь за кілька днів рідня дістане з пошти страшну вістку.
Помалу просуваємось по вщерть переповненій дорозі. Повз нас проходять у відвороті валки військових частин та евакуйованого цивільного населення.
Надворі стемніло. Десь далеко впереді, в південно–східньому напрямі гуркотить–блискає. Ідемо під Єльню, кудою має пробігати лінія відступаючого фронту. Від Мазура довідуюсь, що важкі бої, які проходили біля Волхова–Орла, закінчились невдачею німців і що німці зараз у повному відступі на нову лінію Брянськ — Єльня — Ярцево — Духовщіна.
Вже був цього вечора на відправі підстаршин у сотенного й довідався про це.
Що далі йдемо, то ближче чути вистріли з гармат та довгі черги з кулеметів. Довкруги палають села. Вгору б'є світляними кулями т. зв. «фірлінґс–фляк» — чвірнячок (двосантиметровим калібром, чотирицівкова зенітна гарматка).
Повітря сповнене жахом демонічної ночі. Проїхавши ще кільканадцять кілометрів, стаємо на короткий відпочинок у якомусь лісі. Тут ще раз кожний з нас провірює свою зброю. Я закладаю до кулемета т. зв. «троммель» (барабан із п'ятьдесятьма набоями) та опоясуюсь навхрест двома кулеметними лентами.
Наш, здавалося б, короткий відпочинок продовжується до наказу з полкового штабу.
Після якої години знову завантажуєось та їдемо далі.
Сон гнобить мене і я починаю сидячи дрімати. Не знаю, куди ділась ця гарячковість перед моїми першими боями. Тепер якось з байдужністю чоловік все те сприймає, можливо, що воно так має бути. Збуджують мене із півдрімоти голосні та скорі слова команди.
Зіскакуємо з машин, забравши те, що було на нас і що кожен з нас мав приготоване.
Машини швидко від'їжджають назад. Ми на якійсь польовій дорозі. Довкруги густа ранішня мряка. Вже сіріє надворі. Дивлюсь на годинник: пів п'ятої. Падає команда:
— Стрілецьким гусаком, відступ — п'ять кроків, руш!
Сходимо з дороги направо та підходимо під гору по якомусь загоні картоплі. Високе бадилля ще не викопаної картоплі перешкоджує в марші нам, обвантаженим зброєю.
Кожен сонний та продроглий від ранішнього холоду клене як швець.
Мряка така густа, що не видко свого попередника. Йду зараз за ройовим. Попереду нас іде стежа з двох стрільців нашого роя.
Та що вище підходимо, то мряка рідшає і ми за хвилину виходимо на дещо чистіше поле. Впереді бовваніють обриси якихсь забудовань, за нами залишилось біле море мряки.
Десь в долині праворуч від забудовань чути якісь голос й гуркіт підвод.
Пройшли ми ще кілька кроків цим картоплинням і враз дістаємо кулеметний вогонь з–поза хат. Від перших пострілів з нашого роя падають убиті два стрільці, що йшли як стежа. Ранений в руку наш ройовий десятник Кляйн.
При перших пострілах падаю на землю та відкриваю вогонь по хатах, з–поза яких висуваються постаті, що біжать в нашу сторону з криком «За родіну! За Сталіна! Гур–ра!»
Стріляю короткими чергами, не запримітивши навіть, що коло мене вже нема нікого.
Якийсь рябий москаль біжить просто на мене з криком «Здавайсь, ґерманская сволоч!»
Судорожно натискую на опусковий язичок і решту куль мого патронного барабана випускаю в сторону «ваньки».
Підноситься ранений десятник Кляйн і ми оба під градом ворожих куль збігаємо вниз по картоплиську. Щастя, мряка заслонила нас від ворога.
На дорозі, звідки ми були вирушили перед кількома хвилинами, уже ціла сотня.
Ліворуч і праворуч від нас у ранній мряці почулись густі кулеметні й рушничні постріли. Сухо тріскотять серії машинових пістоль. Чотовими видаються накази і сотня знову вирушає вперед. Тепер уже розстрільною. Ціле щастя, що мряка дедалі густішає. Закладаю свіжий «тромель» та від амуніційного стрільця беру ще на запас два. Командування нашим роєм перебрав старший вістун Мазур, що йде біля мене.
Підійшовши під гору, де мряка рідшає, ми залягаєм на малу передишку. На голосний крик чотового «Вперед!» підриваємось і з криком «Гур–ра!» біжимо в напрямі забудовань…
Підриваюсь і я. Кулемет готовий кожної хвилини ригнути смертоносним дарунком. Ремінь кулемета перевісив на шию — ліва рука держить кріпко його передні ніжки, права на спусковому язичку. Біжу. Ще кільканадцять кроків і — хати. З–поза рогу хати висовується якийсь большевик. Коротка черга і він падає, як колода дерева. Ще кілька кроків і я опинююсь біля хати. Зі мною мій амуніційний стрілець. Десь падають ґранати, чути голосні вигуки команд та раптові зойки ранених.
Закладаю свіжий «тромель». В тій хвилині пробігає з декількома стрільцями нашого роя ройовий Мазур, що, вгледівши мене, кричить, щоб я втікав, бо ворог нас оточує.
Підриваюсь, забравши з собою кулемета, та біжу в спасенну мряку.
Кулі свистять, як роз'їлі оси.
Знову дорога, де збирається пощерблена сотня. Положення неясне. Наша сотня вже другий раз вирвалася надто далеко вперед. Розсилають вістових налагодити зв'язок із іншими сотнями, що ліворуч і праворуч від нас.
Тимчасом ми маємо передишку. Скидаю з себе плащ та поверх блюзи надягаю «масковку». Мій кулемет щось затявся, тому лишаю його при ранених, а сам беру рушницю з насадженим баґнетом. Опоясуюсь другим поясом із набійницями. Зголошую ройовому, що кулемет зіпсований.
В нашій сотні вже доволі великі втрати. Наш чотовий також ранений. Чоту перебирає десятник Ціпер.
Ждемо тепер лише наказу від курінного, бо маємо наступати на цілому відтинку. До нашої сотні приділено три ґранатомети, що почали обстрілювати наосліп горбок, де був ворог.
Раз–по–раз раннім повітрям стрясають вибухи розриваних стрілен.
Не минуло й пів години, як ми знову пнемось під гору до нової атаки. Тепер уже почулись гарматні вистріли, спершу поодинокі, та з хвилини на хвилину вогонь кріпшає. Раннє сонце прислонив дим від розриваних стрілен. Під звуки цієї все далі сильнішої, страшної мелодії ми підходили під гору. Вся зелень картоплиння столочена, змішана з землею. По ній, наче хижі, дикі звірі, бігли люди. Очі набрякли кров'ю з якимсь дико–божевільним поглядом; кожен з нас біг, падав, вставав і знову біг. Мимоволі насувалася думка:
— Чи це люди?
— Ні! Це хижі, дикі звірі, що, почувши запах крови жертви, бігли, бігли на загладу їм, на загладу собі.
Чи я був тоді інакший? Також ні. Так само, як і другі, як тисячі подібних мені, як мільйони. Сповнював цей обов'язок: вояка на фронті, ще раз не здаю собі справи, що мимоволі стаю убивцем людських істот…
І тут цей інстинкт самозбереження руководив людиною. Кожен видолішок, кожен кущик використовувано на те, щоб зберегти це життя. Бути все першим не залишитися там, де царювала смерть — це одна із «заповідів» фронтовика.
За всіми правилами казармового вишколу падаю на землю. Та враз — якось інстинктовно відчуваю небезпеку: повертаю очі ліворуч і майже в тім самім моменті вдаряю штиком між очі лежачому, пораненому большевикові, що прицілився до мене з «фінки».
Глухий хряскіт ламаної кости та передсмертне харкотіння і — я не в силі цього знести — встаю та біжу далі. Ще декілька кроків і я вже при своїх друзях.
Лягаємо за копицею гною та стріляємо за ворогом, що втікає. На хвилину перестаю стріляти. Важко дихати. Піт заливає обличчя.
Нас тут чотирьох. Це решта з нашого роя, не вчисляючи ройового і ще одного стрільця, що лежить ліворуч від нас під другою копицею.
Наші ґранатомети перенесли вогонь далі вперед. Перед нами горять запалені ґранатами хати. Біля нас пробігає сотенний вістовий, що несе усний наказ сотенного окопуватись.
Окопуємось на скору руку, копаючи т. зв. «шюценпанцер–льохи» (стрілецькі протитанкові ями).
Копаю для себе декілька метрів оподалік від ройового Мазура.
У міжчасі резерва нашої сотні, себто перша чота, приносить нам запасну амуніцію та ручні ґранати. Дістаю знову кулемет та декілька скриньок амуніції.
Приготувавши сяк–так своє становище, з полегшею сідаю на дні своєї ями. Як у могилі. Б–р–р–р! Мороз іде поза шкіру на саму згадку, що ця яма може справді стати для мене могилою.
До мене підповзає ройовий «Стефан» та на мої питання розказує новинки.
Наш сотенний, перед хвилиною ранений, відійшов до перев'язочного пункту. Сотня нараховує близько 28 чоловік убитими та майже стільки раненими. Найбільше потерпіла наша чота, що тепер начислює не більш, як 17 чоловік. Все те через незнання відтинку та через несподіваний наступ ворога. Чейже ми їхали змінювати частини, що тут десь мали мати свої становища. «Треба уважати, бо це лише початок, а день заповідається доволі гарячий», — кінчить він своє оповідання.
Ще питаюсь, що з Руді, та дістаю відповідь, що він ще при другім наступі був ранений в рам'я та відійшов на тили.
Значить, треба «кріпитись і ждати…» Дістаю від Стефана т. зв. «оранжеравх» — помаранчевий димний ладунок на випадок, якби наше летунство розпочало дію проти наступаючого ворога.
Ще трохи побалакавши, він повзе назад до своєї ями. Щастя, що запалені на передпіллі хати димом заслонюють усі рухи на відтинку нашої чоти. Та все–таки вогонь кріпшає. Б'є артилерія різного калібру, б'ють ґранатомети, відізвались також большевицькі «рач–буми» (протитанкові гарматки).
Це ж сьогодні перше вересня — четверті роковини пам'ятного початку війни. Криваво зійшло сьогодні сонце. Не один з–поміж тих, що сьогодні впали на полі бою, ще вчора життєрадісно сміявся, розмовляв, жартував, втішався життям. А сьогодні? Десь там на полі лежить труп, пошматований, обкривавлений; байдужий до всього, а його душа перед престолом Всевишнього складає рахунок совісти. Напевно з тугою та з тримтінням за його життя жде десь далеко його рідня, може, дружина й діти.
Не один із них в душі леліяв думки про недалекий кінець цієї жорстокої війни та про щасливий поворот додому. Де б він не був, але напевно кожен хотів жити. Жити, жити і тільки жити — це було бажання кожного фронтовика. Тут, де довкруги царювала смерть, де кожної хвилини треба було бути приготовленим на її прихід, тут людина зуміє зрозуміти ціну життя.
— Іван комт! — несеться голос ройового.
Якстій підношусь та вставляю кулемета до стрілу.
Справді, обабіч нас чути голосні крики ворога, що атакує. Короткі черги кулеметів мішаються з сухим тріскотом рушничних пострілів та з хрипкими вибухами ручних ґранат.
Грімкий вогонь артилерії ще більш набрав на силі.
Виють розжарені стрільна, перелітаючи понад нами, і падають далеко позаду. Повітрям несеться зойк смертоносних стрілен. Десь недалеко якесь стрільно впало біля однієї протитанкової ями і звідти почулись стогони. В цю сторону побіг санітар та ройовий Мазур.
Перед моїм становищем доволі рівне поле. Нічого, обстріл маю добрий. Далі впереді догоряють забудовання та димлять поодинокі обсмалені вогнем дерева. Часто в згарища падають гарматні стрільна: при їх вибухах підносяться стовпи іскор та розлітаються палаючі головні.
Стою при готовім до стрілу кулеметі та спостерігаю передпілля.
Бігом вертається до своєї ями ройовий Мазур. Серед гамору бою довідуюсь, що знову з нашої чоти вибуло двох: один убитий, а другий важко поранений.
Випиваю рештки вчорашньої кави, що її мав у польовій фляжці, та відкурюю нову цигарку. Кажу «відкурюю», бо справді курю цигарку за цигаркою. Від цього мені язик цілком задубів, в роті просохло до нестерпного.
Шукаючи за сірниками, натрапляю в кишені на побите дзеркальце. Цікаво, як чоловік виглядає?
— Боже! Чи це я? — питаю себе в думці. Лице чорне від бруду та диму; лише струмки поту залишили на ньому ясніші борозни. Очі налиті кров'ю, припухлі від невиспаних ночей. Лице викривилось якоюсь дивно хижою гримасою.
— Невже це я? — питаю сам себе.
— Невже ж я подібний до людини? — настирливо докучає одна й та ж думка.
Ні! Хіба прийдеться збожеволіти від цих думок.
Довге протяжне виття, неподібне на крик людей, а що нагадує радше виття гієн у пустині, перериває мої думки. Машинально спираю приклад кулемета об рам'я та без жодних скрупулів натискаю на спусковий язичок. Смертоносне знаряддя зареготало.
Впереді постаті, що бігли, якось дивно та майже смішно падають на землю. Це смерть збирає своє багате жниво.
Ще дві–три короткі черги і втомлена рука опускає кулемета. Знову відбитий наступ…
Помалу втихає розпочата на світанку буря. Ще десь там праворуч гомонить–клекотить. Тут перед нашими становищами поки що успокоїлось. Не знати лиш, на як довго…
Сонце вже піднялося високо. Передпілля доволі нерівне, поросле кущами. Це скрай якогось села, що саме догоряє.
Перегукнувшись з ройовим Мазуром, сідаю на дно своєї ями.
Втома, голод і спрага мучить мене. У хлібнику знаходжу кусок «чокаколі» («ерзац» — шоколяди). З'ївши його, відчуваю ще більшу спрагу.
Щоб забити нудьгу перечищую кулемета та приготовляю нові ленти.
На такому нудьгуванні проминув час аж до вечора. Добре, що вогнища палаючих забудовань хоч трохи освічували передпілля, а то страшно було б у цих сутінках ночі.
Вже добре стемніло, як до мене прийшов ройовий Мазур із стрільцем із третьої чоти, що мав бути біля мене. Поширюємо трохи яму так, щоб у ній на день могли поміститись оба.
Від Мазура довідуюсь, що наша сотня начислює всього 65 люда та що вночі прийдуть на передову наші «обозники» за вийнятком шоферів.
Справді, біля півночі прибула «резерва» та харчі. Мій новий «співдрузяка» пішов по харчі та по запасну амуніцію. За цей час я поглиблюю яму та розсипую довкруги викопану землю, притрушуючи її нарваною руками травою. Це для її маскування.
За якої пів години він приносить харчі та «маркетендерварен», себто папіроски та горілку. Є цього доволі багато. Це ж бо сьогодні перше вересня! Мій новий друзяка не п'є та не курить, — він всього сімнадцятилітній хлопець, що переходить свій перший «хресний вогонь». Віддає мені свій приділ горілки та папіросок.
Кличу Мазура і з ним ділюсь цим прибутком. Наші становища в сутінках ночі, а передпілля освічене загравою від палаючих забудовань. Поки що тишина, тому кажу своєму «хлопчакові» (прізвища його не пам'ятаю, забув), щоб він трохи заснув, а я буду сторожити. Все ж над ранком краще здрімнутись.
Балакаємо з Мазуром про різне, лежачи на землі. Я лежу біля нашої ями на принесеному «хлопчаком» плащі. Так само й Мазур.
Час–до–часу вгору вистрілює світляна ракета, освічуючи місцевість.
Побалакавши трохи, Мазур пішов провірити стійкових по ямах, а я, закутавшись плащем, лежу на землі.
З моєї ями несеться рівномірний віддих сплячого «хлопчака», мого нового друзяки. Хай спить. Може, сон дасть йому забути про цю жорстоку дійсність. Він ще молодий, це його перші дні фронтової служби. Можливо, що й нерви в нього не такі розстроєні, як у нас, старих фронтовиків.
Мені щось важко заснути. Можливо, що це надмір скурених мною цигарок, а, може, це справді мої нерви надто розстроєні.
Ніч погідна, зоряна. На землю впала роса, заносить вогкістю, від якої починає бути холодно.
Часами падають поодинокі рушничні постріли, а так, здавалося б, спокійно. Нічого замітного, нічого, що тривожило б.
Десь там впереді, як і в нас позаду, гуркотять постогнуючи автомашини та важкі гусеницеві грузовики, чи, може, — танки?
Це нічна підготова до завтрішнього дня. Який він буде? Бог один знає…
Позаду наших становищ чути якісь шепоти та брязкіт лопаток. Здається, хтось окопується: може, прийшла зміна! Цікаво, хто?
Час уже будити мого «хлопчака», а то не використаю цих двох–трьох годин, що ще залишились до ранку, щоб хоч трішки поспати. Хотів уже вставати, як раптом почув позаду кроки. По хвилині з темряви виринає знайома постать ройового Мазура та ще якогось стрільця. Вони оба сідають біля мене.
Мазур нас знайомить, звертаючись до мене по–німецьки:
— Дас іст дайн ляндсман (це твій земляк).
Це мене зацікавило і я звертаюсь до новоприбулого по–українськи:
— Ви українець?
— Так, із Бельґії, — відповідає він мені, а по хвилині оповідає про себе.
Родився у Бельґії, куди його батьки були виеміґрували після 1–ої світової війни з Галичини. Називається Галущак.
Зголосився до війська добровільно, як зрештою багато українців з Бельґії, що чули, що створено українську армію та що там, у незнаній йому особисто Україні, твориться Українська держава. Пройшов тримісячний вишкіл у протитанковій зброї і недавно оце прибув до нашої бриґади. Власне цієї ночі позаду наших передових становищ окопано протитанкову гармату, калібром 5 сантиметрів. Це вони наробили трохи гамору цієї ночі. Цікавий розпитує про все та ще цікавіше оповідає. Говорить по–українськи доволі «можливо», хоча в нього багато слів для мене незрозумілих. Це вже «жарґон» і мішанина французько–українських слів. Часто ставить наївні запитання, на які хотілося б відповісти сміхом або люто вилаятися.
Хто пускав такі чутки — про стотисячну українську армію, про створений український уряд, про визнання його Німеччиною та заприязненими з нею державами? Хто і пощо?..
Не хотів я на перший раз та ще в присутності Мазура, що, можливо, хоч дещо розумів українську мову, одним словечком заперечення розбити, знівечити ці його наївні думки.
Можливо, й не «наївні», може, він у них вірив, бо інакше чого пішов би цей дев'ятнадцятилітній хлопчина на певну загибіль туди, де кожної хвилини чигає смерть? Ще до цього — за чужу справу.
З трудом я йому дещо сказав та в душі обіцяв, що при першій–ліпшій нагоді розкажу йому про все та вже вдвійку будемо вносити прохання до штабу бриґади про перенесення до Дивізії «Галичина».
Помалу починало сіріти, тому й пора вже була кожному з нас відповзати до своїх ям.
Щиро розпрощалися ми, бажаючи кожний зокрема щасливо перебути цей день та обіцюючи собі взаємно, що ввечорі зустрінемося…
Становище його «паку» (протитанкової гармати) всього яких 50 метрів позаду передової лінії.
Мазур відходить теж. Буджу свого «хлопчака» та, змінивши його місце на дні ями, моментально засипляю.
Не знаю, як довго я спав. Можливо, це було три–чотири години, а, може, більше. Із сну збудив мене «хлопчак», що нервозно трусив мене за рам'я. Безперервний шум, свист пролітаючих стрілен та їхні розриви, що наповнювали повітря оглушливим ревом, — все те привело мене моментально до свідомости. Значить, почалось.
Мій «хлопчак», скрутившись в клубочок, сів у кутку ями, наче б хотів влізти в землю. На обличчі блідий–блідий. В очах — жах. Ледве ворушить вустами, вимовляючи слова:
— Надходять ворожі танки…
Обережно підводжу голову, щоб розглянутись у ситуації. Ціле передпілля, сповите димом, густо встелилось вибухаючими кратерами. Це наша артилерія стріляє загороджувальний вогонь. Зате позаду нас розриваються ворожі стрільна, що дедалі наближаються до нас: «Іван» ще не встрілявся. Повертаю голову в сторону ями ройового Мазура, що на мій погляд лиш кивнув головою в сторону ворога. Розумію і без цього, що він хоче сказати… Наліво і направо від нас — громами гуркотять танки. Через дим та горбкувату місцевість, покриту кущами та садами, не можна нічого розібрати. Горять запалені світляними кулями скирти соломи та сіна, встелюючи землю їдким димом. Нема що, треба приготовитись на привітання гостей. Кажу подати собі дві «телерміни» (протитанкові «тарілкові» міни).
На мої слова «хлопчак» підскочив, як попарений, та подавши мені міни, спитав:
— Що ти хочеш робити?
Не відповідаючи на його питання та вибравши відповідний момент, біжу яких двадцять кроків допереду, де й прилягаю на землю. Дрижачими руками закладаю до обох мін т. зв. «ціґцюндер» (потяжний запальник), і прикривши їх якимсь хабаззям, що було під руками, повзу що сил назад до своєї ями. У правій руці в мене — два потяжні дроти від мін.
За цих декілька мінут цієї праці я весь став мокрий. Вкочуюся до ями. Біг, повзання та зворушення зробили своє: піт струмками ллється мені по обличчі і я з трудом віддихаю. Що ж, прогайнував ніч, злегковажив цю, так думалось, «дурну» роботу, так тепер, брате, терпи.
Кажу до «хлопчака», щоб час–до–часу виглянув на гору, а я за цей час приготовлю кулемет до бою: намащую замок, далі закладаю запальник до в'язанки ручних ґранат т. зв. «ґебальте лядунґ» (це п'ять ручних ґранат, зв'язаних разом).
Вогонь важкої зброї все далі прибуває на силі. Щораз ближче рвуться ворожі ґранати. Щораз частіше по ямах чути зойки та благання ранених про поміч. Тепер неможливо дати їм будь–яку допомогу. Встаю та перегукуюсь з Мазуром. Від нього довідуюсь, що його два сусіди зліва дістали «фольтрефер» (поціл).
Раптовий крик хлопчака: «Панцер фон рехтс!» (Танк зправа) зелектризовує мене і я повертаю голову праворуч. Помалу, з гуркотом повзе ворожий танк, ламаючи кущі та малі овочеві дерева. Ліз якось здовж наших становищ, бодай так воно виглядало, бо він саме тільки виринув із хмар диму, що окутували передпілля.
З биттям серця приглядаюсь потворі, що наближається: біля неї рвуться артилерійські стрільна. Вежа помалу повертається ліворуч і по хвилині потвора ригає вогнем: раз, другий, третій… Ще раз, тоді бере напрям навскіс, себто просто на мою яму. Серце втікає до п'ят… Ховаю голову та судорожно стискаю дроти від мін… Мій хлопчисько, блідий–блідий як стіна прилягає до стінки ями та безперервно вимовляє одне й те саме слово «Ґот, о Ґот, о Ґот,…» (Боже, Боже, Боже,…); та навіть не було часу для мене щоб запобігти йому, як він, неначе вивірка, вискочив з ями й почав наосліп втікати взад від наших становищ… В цій хвилині почувся сухий тріскіт кулеметної черги і мій «хлопчисько» падає навзнак, не пробігши навіть і десяти кроків…
Жах пережитої перед хвилиною картини, свідомість того, що за хвилину–дві ця яма стане моєю могилою, що гусениці ворожого танка розчавлять в ній мене, як черв'яка, справляє, що я, майже без пам'яті, ще більш прилипаю тілом до сирої землі, шукаючи у ній хоч крихітки захисту. Спалені гарячкою уста безперервно шепочуть вже призабуті слова молитви. «Отче наш», «Богородице Діво» і «Вірую» — все те всуміш вимовляють уста, вимовляє жахом сповнена душа. Жити, жити так хочеться!.. Тишини, спокою, бо вдурію! Мізок гарячково шукає виходу з цього безвихідного положення… Щораз ближче чути брязкіт гусениць під вагою кількадесяти тон заліза.
Раптом, раз–по–раз, із секундовими перервами — постріли та гучні розриви стрілен. Вогонь та їдкий дим і смердючий різький запах наповнює мою яму. Під подмухом близьких вибухів, а, може, із ослаблення, падаю на дно ями. В цій секунді повітрям потрясає ще більший зрив… Ціла злива землі сиплеться в мою яму…
— Ох, земле! Розступись, розкрий свої надра, дай мені захист, дай вічний спочинок! — виривається з грудей.
Як довго я тоді лежав на дні ями, мені важко тепер пригадати.
Коли я прочуняв, яма була повна чорного диму, та смердючого запаху спаленої оливи. Помалу та обережно підводжусь. Як тільки можна обережно, повертаю свій зір в сторону передпілля. Цікавість — де б вона тільки не була! — змушує мене, щоб я, без уваги на наслідки, таки його провірив.
П'ятнадцять, а, може, двадцять метрів перед моїм становищем горить потвора. Чи не напоролась на мої міни? Кличу по імені ройового, що його через дим не так то легко побачити. Відгукується. Добре, що живе, однак, що ж я сам тепер робитиму. Дивлюсь взад на трупа «хлопчака», що лежить недалеко. Жаль та співчуття, але чи не був я перед хвилиною в такому самому жаху, як і він? Не хотів і я цього зробити? Йому жах додав відваги щоб вискочити із ями на певну смерть, а мені? Відібрав усі сили, і я безсилий повалився на дно ями та цим врятував себе від певної загибелі. Та чи це кінець? Ні, бо хоч через цей смердючий дим не можу нічого розібрати, все таки розпізнаю, що гуркіт танкових моторів більшає та дедалі почулись десь близько рушничні і кулеметні постріли. Щоб підбадьорити самого себе уставляю кулемета на землі та починаю з нього бити. Будь–куди, щоб лише перед себе, щоб заглушити в собі жах, що огортає мене. Що хвилину перериваю свій «обстріл» не видного ворога, бо розжарені стрільна рвуться ще густіше. Здається, що переорюють кожен кусок землі. Як довго потриває ще цей «танець із смертю»? Невже ж кінця тому не буде? Стріли та вибухи, зойки та крики все те злилось в одне наповнюючи повітря жахливим ревом, що, глушить слух, проймає до кости, морозить тіло.
Враз протяжне «Аву! Аву!»… Йому, здається, і кінця не буде, а з цим — оглушливі розриви опадаючих бомб… Присідаю у своїй ямі та викидаю перед становище ладунок з помаранчевим димом. Це ж ворога, що наступає, бомблять наші «штукаси» (німецькі пікувальні бомбовики). Гул моторів вдирався і в мою яму. Земля стогнала, дрижала, мов ранений конаючий звір.
Час? Чи можна було його окреслити? Чи потрібне було воно тепер? Так чи так це не змінювало суті справи — ожидання в цій ямі кінця й смерти. Час минав, залишаючи у пам'яті жахливі образи та карбуючи в душі свіжі рани. В хвилину, коли по мізку кружляла одна думка про смерть, коли я стояв віч–на–віч із смертю, допомоги шукав у Бога. З трудом пригадую собі слова молитви, що її мене ще в дитинстві учила мати. Слова молитви, що їх помалу шепочуть уста. Ці слова виходять із глибини душі. Не знаю, чи щирішою буває інша молитва, вимовлена серед спокійних обставин, ніж оця, де людина молиться, відчуваючи близькість смерти.
І я молився, молився гарячково. В думках перебігав спокійно дома пережиті роки молодости. Перед очима виринули обличчя рідних, знайомих, друзів. Забув про голод, спрагу, про те, що ще від ранку не курив. А це вже полудне. Мій годинник став: не знаю, котра година. Запитаюсь Мазура, котра година, — думаю собі.
З цим підводжусь із дна моєї ями та аж тепер запримічую, що довкруги вже не рвуться стрільна. Якась зловіща тишина огорнула все довкруги, лише у вухах безперервно ще бринить свист падаючих бомб та рев пікувальних штурмовиків — «штукасів». Це, здається, уже пройшло, але в очах, в душі моїй осталась ця картина на віки. Широко розплющеними від жаху очима оглядав я цю страшну картину, що розгорнулась тоді перед нашими становищами.
Зникли кудись сади, кущі, поодинокі дерева, а з ними і рештки забудовань. Здавалося, що землю переорав велетенський плугатор. Земля розкрила свої надри, прикриваючи своїми звалищами сотні, а, може, тисячі живих істот — людей. Передпілля густо встелили поперекидувані догори ногами сталеві потвори — танки. З декотрих ще диміло, а то вряди–годи розривались від горячі запаленої бензини стрільна.
З передпілля неслись зойки, крики, прокльони конаючих людей, кинутих на поталу. Звідси нісся сопух крови, розірваних тіл та свіжорозритої землі. Де–не–де стирчали голі стовбури дерев, що із своїми поламаними конарами скидалися на якісь чудні статуї, застиглі в німому жаху від недавно пройдених страхіть.
Справді, чудова картина жаху. Але бути тут тоді, як вона творилась…?
В моїй пам'яті друге вересня 1943 року залишиться до кінця життя. Не можу, не вмію його яскравіше описати. Пишу так, як це я сприймав тоді, як я відчуваю це ще тепер, коли пишу ці рядки.
Я перекликнувся з Мазуром, що лише похитав головою.
Від нього довідуюся про час: пів четвертої пополудні. До вечора не так то далеко. Одне гнобить мене, що вид на передпілля заслонив мені ворожий танк, який оце догоряє.
Помалу чоловік прийшов до себе. Якось забувся недавній жах та страхіття. Десь взявся й добрий гумор, а з ним я відчув і нестерпний голод. З пажерливістю голодного вовка з'їдаю свої харчі та запиваю ковтками горілки. Заспокоївши голод та закуривши цигарку, у мене самопочуття змінилось цілком. Цікаво довідатись, як пройшов наступ. Здається, що відбитий. Десь далеко ліворуч ще гримить, гуде. Це напевно не на відтинку нашої бриґади.
Помалу землю окутали вечірні сутінки. Починає бути холоднувато. Впала роса.
Коби стемніло скоро, то, може, чогось нового довідаюсь. Цікаво, як цей гарячий день пережив мій новий знайомий, українець? Чи аби не був ранений або вбитий, — прошибає в голові думка. Одягаю плащ, щоб вночі не «дзвонити зубами».
Передпілля вже цілком покрили вечірні сутінки, тому виповзую із своєї ями і йду до Мазура. Застаю його в ямі, як кінчає доїдати консерву. Вітаємось як друзі, що давно не бачились. Прокльонами згадуємо минулий день. Він тепер мусить переглянути свій відтинок та зголоситися до чотового.
Вертаюся назад до своєї ями. Трохи ніяково робиться, бо цієї ночі вже буду сам.
Ніч окутала землю. Довкруги зловіща тишина. Це так лише спочатку, бо за деякий час чути гудіння моторів та накликування людей. Це, як і щоночі, починає оживати фронтова лінія: привозять харчі, забирають убитих та ранених, приходить підкріплення, переводиться переміщення частин. Обрії палають лунами пожарищ.
Чути кроки людей: це забирають трупа «хлопчака». Прийшов і Мазур та приніс гарячі харчі. З вовчим апетитом їм гарячий «ґуляш» з картоплею; Мазур у міжчасі розказує новості, що їх довідався в «баталіонсґефехтсштанді» (курінному бойовому штабі), куди ходив з наказу сотенного із звітами від сотні:
На відтинок нашої бриґади наступала ворожа дивізія піхоти та танкова бриґада. Центром ворожого наступу була рівнина, що від нас праворуч, де займав становище наш десятий полк. Через те дуже важкі втрати мали курені саме цього полка. На наш відтинок ворог кинув лише малі з'єднання танків та піхоти. Завдяки густому скупченню нашої артилерії та несподіваній допомозі літунських з'єднань «штукасів» ворожий наступ вповні заламався. Із зізнань полонених довідались, що танкова бриґада вповні знищена, а з ворожої піхотної дивізії в живих залишилися лише одиниці. Криваву жертву склали сьогодні большевики страшному молохові — війні.
Наша сотня потерпіла також доволі дошкульно вбитими й раненими. Всього залишився неповний тридцяток людей. Із підстаршин (старшин уже не було) залишився в живих лише наш чотовий, що й перебрав командування сотнею. Поки що ще мусимо тримати ці становища аж до часу, коли прийдуть свіжі з'єднання з «гаймату».
— Це б було і все, — він закінчує по хвилині перерви своє оповідання.
— Ага, чи ти собі пригадуєш того твого земляка, що був учора в тебе? — питає він мене.
Кажу «так», та з якимсь неспокійним прочуттям питаю його:
— Що сталося? Може, ти бачив його?
Мазур відповідає зовсім байдужим голосом «Ер іст шон фертіх» (він уже готовий), а що в вояцькому жарґоні означало — «убитий».
Важко стає на душі. Та що ж? Це не мрійлива романтика прочитаних книжок чи то наслуханих оповідань. Це жорстокий реалізм війни, де з життям людини не числяться. Гинуть сотні, тисячі, мільйони, то хто б там переймався трагедією одиниці?
Цієї ночі «переносимось» разом із Мазуром до нового становища, себто під ворожий танк, що його підстрелено сьогодні вранці.
Під час праці оглядаю знищення, що його зробили мої дві міни. Цілий правий бік танка порозриваний, його вежа перехилилась наліво. Це знаний тип большевицького «Т–34». Копаємо ями із двох кінців танка я з правого, Мазур з лівого боку. Під танком робимо леговище спати вдень. Перед нашими становищами закладаємо шість «Т» — мін. Краще вже посвятити цю ніч, ніж пізніше наїстися страху. Танк ще теплий, чути сопух спаленини. Тіла убитих погоріли в танку. Це з нього дістав поціл наш «Пак», де й був цей українець із Бельґії.
На цілій бойовій лінії йде цієї ночі гарячкова праця над укріпленням становищ. Сотня через малу чисельність у людях займає коротший відтинок. До того ж дістаємо більше машинової зброї та мін.
Ніч проминула в безсонності та в напруженні. День застав нас потомленими від безсоння та жадними хоч на хвилинку заснути; розпочався він інтенсивним дошкульним обстрілом ворожої важкої зброї по наших примітивних становищах.
Знову безсоння, знову нервозне напруження та вичікування смерти. І так у безсонні поплили дні та ночі, повні напруження нервів, у безперервному, дошкульному, щоденному обстрілі ворожої артилерії.
Наслідки, як звичайно. Вночі привозили нам харчі та амуніцію, і забирали вбитих і ранених.
Наша сотня вже числить всього вісім людей, а ст. віст. Мазур став сотенним, себто перейняв, як старший ранґою, командування над сотнею, що являла собою лише один рій.
Тепер кожний стрілець мав кулемета та доволі ручних ґранат, а на додаток ще й свою рушницю.
Те саме було і по інших сотнях: з цілого куреня можна було зробити дві повні чоти.
Щастя, що «Іван» не відважився на якусь серйознішу «вилазку». Люди були такі перетомлені, такі нервозні, що не знаю, чи вдалося б втримати ці порозбивані становища. Ще й на додаток дві ночі падав дощ, болото в ямах таке, що годі було присісти десь за дня. Неголені, обляпані болотом, обдерті, виглядали ми справді, як якісь «опирі».
Кінчився саме дев'ятий день нашого перебування в передовій лінії, себто 9–е вересня 1943 р.
Ст. вістун. Мазур, тепер наш «сотенний», сказав, що сьогодні ввечорі нас мають змінити новоприбулі частини.
Сиджу у своїй ямі та приготовлюю свій виряд до нічного маршу. Мазур у своїй. Раптом чую коротку чергу його кулемета. Кричу до нього, щоб дав спокій, а то «Іван» «всипле», нам доброго «подарунка». Як на підтвердження моїх слів, десь недалеко чути вистріли ворожих ґранатометів, щоб уже за хвилину почути розриви ворожих стрілен, і то зовсім близько. Видко, «Іван» встрілюється.
Проклинаю нефортунні вибрики мого «сотенного». Здурів хлоп, у білий день без причини стріляє.
Знову чую голос Мазура, що по–польськи кличе мене й каже:
— Стах! Попатш, як «Іван» задзєра ноґі! — а з цим довга черга його кулемета.
З люті клену, на чім світ стоїть, його «тріки»; та й нецікавий я дивитись, як «Іван» «ноґі задзєра», бо вже чути випали його ґранатометів, щоб за хвилину раз–по–раз розірвались його ґранати близько нашого танка. Останній гряхнув цілком близько… Почувся їдкий дим. На мене посипалась земля… Не знаю, чи якийсь цирковий акробат зумів би зробити таку позу, як я у своїй ямі. Напевно місця було б ще на двох таких, як я.
Помалу відважуюсь ворухнутись та кличу:
— Стефан!..
Немає жодної відповіді. Тому занепокоєний встаю та повертаю голову в сторону його становища. Попід танком, де ми зробили були денне лігво та прохід, стелиться легкий дим від розірваного стрільна. Якесь недобре прочуття охопило мене і я повзу попід танк в сторону його ями. Пролізши цей «сполучувальний рів», бачу грозою сповнену картину: одна закривавлена маса, в якій годі пізнати, що це перед хвилиною була людина. Вже другий раз переживаю це страхіття. З горла ледве чутно виривається одне слово:
— Стефан!
Ще вчора ввечері ти радів, що поїдеш незабаром на відпустку. Ще вчора ти згадував своїх рідних. Як вони приймуть цю вістку, цю жорстоку правду? А сьогодні, тепер… Тобі вже все байдуже.
Та трудно, це ж війна… Якось млісно робиться біля серця і я вертаюся назад до своєї ями.
Першому стрільцеві нашої «сотні» передаю цю вістку; командування над залишками сотні переймає ст. стрілець Нойман. Осталось нас усього сімох.
З нетерпеливістю ждемо вечора, а з тим і зміни, що має прийти цієї ночі.
Пізно ввечорі прийшла врешті очікувана зміна. Це були частини, що в скорому темпі були перекинуті з Франції на східній фронт. Немале було здивування, коли нас сімох змінювала повна сотня. Двох стрільців з нашої сімки забирають труп Мазура.
Збираю свої «манелі» та оба кулемети і майже бігом подаюсь разом із. ст. стрільцем Нойманом на місце, де вже збиралася наша «сотня». Тут уже був і «шпіс» нашої сотні, що приїхав із «форкомандою» (передовою командою) частин, що нас змінювали.
Довгенько ждали ми машини, що нас забрала аж десь біля півночі. Від «шпіса» ми довідались, що наш обоз лежить далеко звідси та що бриґаду пересовують на інший відтинок фронту: кажуть, дещо спокійніший, як оцей.
Вранці ми вже були на місці. Якесь напів евакуйоване село. Тут розташовані обози цілого нашого куреня.
Нас сімох по ранішній каві маємо відпочинок, бо під вечір знову вирушаємо на передову.
Втомлений цими десятьма днями та ночами лягаю в якійсь стодолі та засипляю кам'яним сном. Тіло домагається свого, бо я також людина.