Кінчився день, 10–е вересня 1943 р. Надворі була погана дощова погода. Цілий день падав густий дощ. Дороги повні калабань та болота. Ще й тепер під вечір січе дрібненький «капуснячок», людину проймає вогкість та холод.
Нас сімох збуджено перед самим відмаршем. Пообідавши на швидку руку, йдемо на місце збірки. Тут уже стоять інші прибулі з відпустки та дехто з обозної валки: разом усіх сімнадцять чоловік. Нашим сотенним тепер хорунжий «ордонансофіцір» — старшина для доручень; його приділили до нашої сотні. Із підстаршин є один десятник, що приїхав із відпустки. Він має функцію команданта сотенного почоту. Сотню поділено на два рої: ройовими є два ст. вістуни. Це лише стан бойової сотні. Наш обоз числить і далі яких 50 чоловік: це шофери, кухарі, шевці, кравці, «шпіс», рахунковий, зброяр, та Бог його знає хто ще. Це ті, що все були перші до різних військових пільг, і останніми, коли треба було йти на передову. Можливо, що помиляюсь, одначе кожний фронтовик почував антипатію до цих «із запілля».
Нас сімох із «старої войни» вимінюємо в зброяря свою зброю, бо справді не було коли її почистити; непідголені і майже немиті йдемо назад в бойову лінію.
Від знайомих з обозу довідуюсь, що Мазура поховали на недалекому цвинтарі, де поховано всіх вояків нашої бриґади, убитих в недавніх боях.
Вже зовсім стемніло, як ми вирушили з місця постою нашого обозу в напрямі бойової лінії. Спершу ми їхали польовими дорогами, та коли вже досить стемніло, ми виїхали на знайому автостраду Мєнськ — Смоленськ — Москва Від тих, що недавно прибули з відпустки, довідуюсь, що йдемо зайняти відтинок фронту в околицях Ярцево — Духовщіна
Машини мчать швидко по гладкій шосі без світел, тому–то незабаром приїжджаємо на означене місце. Скоро вивантажуємося з машин, що зараз таки від'їжджають назад до обозу.
Кожен з–поміж нас обвантажений зброєю та скриньками амуніції, тому посуваємось по слизькій землі черепашиною ходою. Наші нові становища тягнуться на північ від автостради в напрямі Духовщіни. Саме ж Ярцево лежить у відстані якого кілометра перед нами. Там — ворог. Там ярким вогнем горять забудовання.
Наш курінь занімає відтинок довжиною в два кілометри. Ліве, як зрештою й праве крило нашого відтинка, висунене вперед; вони становлять ніби півдугу, звернену кінцями в і сторону ворога. Оба крила на горбках, середина ж пробігає почерез долину. Праве крило занімає п'ята сотня, що межує з третім куренем нашого полка; він занімає дуже важливий відтинок — шосу. На лівому крилі шоста сотня; вона сусідує з першим куренем. Наша сьома сотня, як чисельно найслабша, занімає середину. Восьма сотня, «важка», розподілена чотами в п'ятій і шостій.
Становища тут недокінчені. Це поглиблені рови, що мали маркувати другу лінію. Добре, що є глибокі рови та бойові становища. Хоч можна буде вдень спокійно порухуватись.
Ще з одним німцем, що його приділили мені як другого стрільця до кулемета, занімаю вказане становище та уставляю кулемета.
Мій товариш, бачучи мою втому, годиться перестояти цю ніч на стійці.
Десь грюкотить, гримить. Вистрілюють у пітьму ночі світляні ракети, чути далекі кулеметні черги, та мені все те байдуже. Я щаслив, що, закутавшись у плащпалатку, можу сісти на дні рова та спати. Забувається, що земля вогка та що ноги майже по кістки грузнуть в болоті. Голова в шоломі помалу клониться до колін і я засипляю.
Вранці я пробудився перемерзлий та відчув кожну кісточку від невигідного спання. Від співтовариша довідуюсь, що ніч пройшла спокійно. Як звичайно, десь гриміло та чути було далекі вибухи.
Мій новий співтовариш має кишеневу машинку пригрівати їжу, тому забираюсь приготовляти сніданок. В їдунці пригріваю вчорашню каву й снідаємо.
Вдень не так то страшно, тому мій «камрат» лягає чи пак сідає на моє місце, щоб заснути.
З нудьги та просто, щоб загрітись, волочусь по прохідних ровах.
В декотрих місцях треба переповзувати, бо рови порозвалювані ґранатами, або повно в них ворожих трупів, поскиданих на купу. Заносить гнилизною. Часто зустрічаю ями, заповнені різними боєприпасами: амуніцією, ручними ґранатами, «Т» — мінами та Бог зна ще чим. Проходжу повз наших стійкових із сотні, помимо тих, що сплять після цілонічної служби. Нема тут землянок, усе в ровах і як хто міг, так улаштувався. Штаб сотні примістився в бойовому кулеметному становищі. Сотенний та його заступник сплять на землі «сном блаженних». Біля телефонного апарату сидить сотенний вістовий. Побалакавши з ним про дещо, йду знову на «оглядини». Цікаво, як виглядає тут передпілля, — думаю, а з тим підшукую догідне місце спостерігати.
Попереду наших становищ простягається широка рівнина, що її мов кліщами обхопили два горби, обсаджені нашими сотнями. Ген далеко, із ранньої імли зарисовуються силуети лісу. Рівнина помалу звільнюється від туману та відслонює сумовиту картину. Тут повно ям та розритої землі, де після вчорашнього дощу зібралась вода, а тепер вилискує при ранішньому сонці, що виглянуло з–поза хмар. Де–не–де стирчать контури знищених ворожих танків. Здасться, що тут воно не так то дуже «спокійно».
І як на доказ цим моїм міркуванням, десь недалеко почувся вистріл ворожої протитанкової гармати.
Тишина, що панувала цього ранку і бодай дещо підбадьорила мене, десь зникла. Перші поодинокі постріли замінилися в сальви цілих батерій і то важкого калібру. Раз–по–раз на горбах ліворуч і праворуч та зрідка і в нашій долині піднімаються стовпи землі, болота та клуби чорного диму. Від вибухів гримить земля: дуднить, наче б хто бив молотом у кузні. Десь праворуч за горбком невгомонно лопотять постріли кулеметів і начебто від цього лопотіння надворі стало холодно й вогко. Навіть сонце, що на мить виглянуло ранком з–поза хмар, закутавшися сірими хмарами, ховається від цього пронизливого грохоту й гулу на землі. Певно остогидла дивитись на нудних людей і на цю розриту сіру землю. Вертаюся на своє місце стійки, бо ануж буде алярм. По дорозі зустрічаю стрільців нашої сотні, побуджених цією раптовою стріляниною.
Мого нового «камерада» я вже застав на стійці. Він звернувся до мене з цим сакраментальним:
— «Вас ґібтс ноєс? (Що нового?)
Що ж може статись «нового» впродовж якої півгодини в терені, не більшому, як двісті метрів довжиною? Тому й відповідь моя була така ж:
— Та ж бачиш, що!
При цьому показую на передпілля, де раз–по–раз розриваються стрільна, риючи дорешти й так уже перериту землю.
На цьому й закінчилась наша розмова. Кожен зі нас окремо зайнявся своїми думками та готуванням до недалекого бою. Але він якось не надходив. Гармати далі рили землю, наповнюючи повітря неугавним гулом. На правому крилі, де — наша п'ята сотня, там до слова приходять і протитанкові гармати. Раз–по–раз чути їхні різькі оглушливі вистріли, а за тим детонації. Видко, що є до кого стріляти.
Цілий день ми просиділи в напрузі під безперервним обстрілом ворожої артилерії. Я якось уже так погрубошкірів, що цілком байдуже глядів на цей розгардіяш довкруги. Бо чи не призначено мені тут вмерти? Так чи так мене смерть не мине. Хоча приповідка й каже «стереженого Бог стереже», та чи в цьому пеклі, де на кожному кроці смерть не жаліла поцілунків, можна себе встерегти? Чи не однаково, коли вона прийде? Чи варт берегтись, щоб помучитись іще день, іще два? Так чи так я певен того, що вона мене не мине. Чи я сам шукаю смерти, що став такий байдужий та необережний? Не знаю, але свідомість того, що «призначеного й конем не об'їдеш», зробила мене тупим на розсудні міркування. Чи це не був своєрідний газард із смертю? Зрештою пощо ті думки? Чи в мене не залишилось якесь майбутнє, для якого варто було жити? Десь там, як за мрячною заслоною, виринають ці думки про майбутнє, але воно таке неясне, незрозуміле. Чи варт над цим застановлюватись, коли всі юні мрії про гарне майбутнє розсипались при зустрічі з жорстокою дійсністю минулих років. Краще не думати про це, краще стати «роботом», може, тоді й легше стане на душі.
Незамітно надійшов вечір, а з ним земля окуталася сутінками. Гарматна стрілянина втихла і лише час–до–часу повітрям стрясали поодинокі вистріли ґранатометів або короткі черги кулеметів.
Пізно ввечері вістовий приніс наказ про прибуття харчової валки. По харчі на нас двох іде мій «камерад», а я остаюсь, на стійці. Помалу на землю насунула непроглядна пітьма. Час–до–часу темряву ночі прорізували осліпливі вистріли ракет. Треба бути обережним цієї ночі, — снується в голові. Цікаво, які будуть сьогоднішні харчі? Такі й тому подібні думки виринають в голові. Якось дивно й чужо почуває себе людина в цій темряві.
Після довгого часу приходить мій співтовариш, несучи повні їдунки теплої їжі та загорнутий у плащпалатці сухий харч. Дістали ми сьогодні приділ пакетів для фронтових частин із «гаймату». Тому що наша сотня доволі проріджена, а «шпіс» дістав приділ на повний стан, тому цих пакетів випало на кожного по три. В кожному пакеті є цукерки, шоколада, солодкі сухарики, та цигарки. Зверху червоно надруковано напис «Фюр кемпфер ім ґросен кампф — гаймат–лянд» («Для борців у великій боротьбі — батьківщина»). Це я перечитав, коли закурював під плащпалаткою цигарку.
Справді «ґросер кампф». Як довгий увесь цей східній фронт, так скрізь одна велика битва. Двотисячно–кілометрова лінія східнього фронту гриміла сотнями тисяч різної смертоносної важкої зброї. Поки що фронт ще стояв кріпко на своїх північних та південних становищах, себто біля Ленінграду та на Кавказі. Зате середущий відтинок фронту помалу, але невблаганно відкочувався на захід під важкими ворожими ударами. Приходило до завзятих та кривавих боїв. День і ніч ішли в наступ непроглядні большевицькі дивізії. Не щаджено ні виряду ні людей і то і по одній і по другій стороні. Большевицькі маси, впоєні жагою помсти, або знаходячись у безвихідному положенні, так як і оці недавно біля Єльні у карних дивізіях — зпереду ворог, а позаду — «заґрадітєльні отряди», — сунули хмарою вперед, не зважаючи на те, що смерть немилосердно косила їхні лави. Милосердя в них висохло. Вони не щадили нікого, навіть себе самих. По цьому боці, в німців завзятість випливала з цієї притаманної риси німецького вояка, із вродженої здисциплінованости, з почуття обов'язку. Виконували свої обов'язки, не думаючи про дальше. Це «дальше» було недалеко і означало — загибіль. Звідси ця їх завзятість. Та не зважаючи на все те, фронт таки тріщав. Німецький «дранґ нах остен» перемінився в неславний «рюкцуґ нах вестен». На його місце сунула большевицька гуща на «гнилий захід». Чи стане сил спинити цю гущу, а якщо ні, то що буде? Це були думки, що тривожили не одного з нас.
Та поки що якось ішло. Що надійшли важкі оборонні бої, то це ще не значить, що війна програна. Чейже війна має багато несподіванок. Один схиблений крок і большевицька офензива може провалитись. Щось частенько німці шепчуть про добрі осяги при виробі якоїсь нової зброї, що мала б закінчити цю війну.
І справді, цього вечора привезли нам з обозу новий тип кулемета «МҐ–42» і завтра, якщо буде спокійний день, за чергою будемо знайомитися з ним. Власне в сотенному штабі залишився зброяр, що провадитиме інструктаж.
Цікаво, який він виглядом оцей «МҐ–42». Мій співтовариш його бачив, та говорить, що новий тип не дуже відрізняється від того, що ми маємо, себто від «МҐ–34»; дещо коротший. Вистрілює куди більше амуніції, бо стріляє дуже скоро.
Повечерявши та закуривши, ділимось нічною службою, кажу, щоб спершу відпочивав мій товариш, а я буду сторожити. Мій «камрад», послухавши моєї поради, закутався в плащпалатку та сів на дні рову.
Мляво проходять нічні години. Холод до кости пронизує тіло так боляче, що, здається, ніби хто шкіру здирає з людини. Ноги задубіли в мокрих чоботях, стали ніби довбні. Намоклий плащ тяжів немилосердно. Треба конче якось розрухатись, тому розмахую руками та роблю присіди.
Десь біля півночі вгорі почувся гуркіт мотору літака. По звукові пізнати, що це большевицький літак старого типу, що і його німці прозвали «уфавде» (службовий підстаршина); такий бо підстаршина добре давався в знаки під час вишколу в казармах та зокрема під час різних вечірніх переглядів кімнат і тому подібних служб, то й не диво, що так прозвали і цього літака. Він появлявся завжди біля півночі та на відповідній висоті виключував мотор, летів осідним польотом у сторону наших становищ і тут скидав свій вантаж бомб.
Почувши його звук, я насторожився, бо лихо його знає, де він виладується. Десь праворуч поземо вистрілила ракета, а за хвилину нічну пітьму прорізують яскраві відблиски розривних бомб. Повітрям потрясає оглушливий рев вибухів. Це п'ята сотня «вифасувала додатковий харч», як це висловлювалися вояки.
Ще декілька разів прилітав із своїм вантажем бомб цей клятий «уфавде». І за кожним разом хтось із передпілля вистрілював у сторону наших становищ світляну ракету. Якось цієї ночі він бомбить лише праворуч від нас. Хто знає, може, завтрішня ніч призначена для нас? Треба буде за дня приготовитися на його відвідини.
Ніч проминула якось напрочуд спокійно і знову настав день з його «музикою». Так як вчора, так і сьогодні безнастанний грюкіт прилітаючих ґранат та вибухи, що до них люди уже привикли. Можливо, що воно так має бути.
Цілий ранок я порався, приладжуючи на ніч яму. Викопав у стінці рова довгу вижолобину, що її вимостив дощечками з амуніційних скриньок. Спід цієї ями вистелив призбираними мішками та різними лахами, що їх був познаходив під час мандрівки по нашім відтинку. Чи дасть воно яку охорону? Хто його знає, але, як це поляк каже — «лепєй ридз як ніц…» Як лопне, то хоча в готовій могилі спочину.
Поспавши дещо, мушу йти до сотенного, що прислав по мене вістового.
День знову кінчився, треба було поспішати, щоб іще заки стемніє вернутися назад. Знайомими ровами приходжу до сотенного і йому за всіми військовими правилами зголошуюся. Коротким та байдужими словами подає мені радісну новину.
— Завтра ввечері зголоситеся в бунчужного сотні. Їдете на відпустку.
Коротке «Яволь!» і я відходжу назад на своє становище. По дорозі ділюсь цією радісною для мене новиною із знайомими. І своєму «камрадові» про це говорю; він майже з завистю сказав:
— Маєш щастя, чоловіче!
Справді щастя. Я й не сподівався відпустки скоріше, як десь на Різдв'яні свята. Факт, що мене звільнили від всяких «шпер», але однаково я був на черзі як останній. Та нема злого, щоб на добре не вийшло. Через цих два тижні наша сотня така проріджена, що майже нема вже кому давати відпусток. Є ще декількох на відпустки, але всі вони на черзі після мене. Поки що завтра з нашої сотні йдуть трьох: я та ще двох із обозу. Лиш би хоч ця ніч та наступний день пройшли щасливо! Не дай, Боже, якого нещастя! Якось воно краще було, коли чоловік не думав про ніщо, не був зв'язаний якоюсь надією на зміну із цього становища. Уже привик до цього денного животіння та погодився з цією думкою, що, мовляв, воно так має бути.
Тепер, коли я дізнався про таку недалеку зміну свого положення, мене опанувала своєрідна в таких випадках гарячка нетерпеливого очікування. Хотілося б, щоб цих двадцять чотири години, що ще ділять мене від від'їзду із становищ, були вже позаду. Щоб уже не чути цих смертоносних акордів, не бачити цих макабричних картин, що ними виповнена кожна хвилина, перебута на передовій. Мимоволі перед очима з'явились обличчя рідних, знайомих. Десь із пам'яті виросли радісні хвилини зустрічі з ними, ті з–перед десяти місяців. Здавалося б, що воно не так то давно, але чейже через цей, як–не–як, довгий час не раз приходилося заглядати смерті в вічі Та, коби вона хоч скоріше минула, ця ніч, а тоді вже — «як Бог дасть…»
Цієї ночі договорююсь зі своїм «камрадом»: стійку держу цілу ніч я, а вдень буде він сторожити. Повечерявши, оба займаємо свої становища. Я на стійці при кулеметі, а він у моїй ямі на нічліг.
Ніч проминула доволі спокійно. Довкруги царила якась зловіща тишина. Навіть наші нічні гості — «уфавде» цієї ночі не прилітали. Майже ні один постріл не впав цієї ночі. Ця тишина від'ємно відбивалася на кожному з нас. Нерви через цілу ніч напружені до крайнього; тому й радісно ми привітали перші проблиски дня.
На сході перед нами небо починає прояснюватись. Зір, що цілу ніч напружено намагався прошити темряву, тепер знову натрапив на перешкоду: землю густо сповила мряка. Нічого — не видно довкруги.
Буджу свого «камрада», щоб не бути заскоченим. Такий ранок може принести багато несподіванок. Пошепки перекидуємось словами та по хвилині замовкаємо, в кожну мить готові на несподівану атаку ворога. Тепер покладаємося тільки на наш слух. Ця мертвецька тишина, що панує довкруги, витончує наш слух: ловимо найменший шелест трави.
Якби навмисне, мряка починає все далі густішати, прислонюючи схід сонця. В повному напруженні минають хвилини, що видаються годинами. Здовж ровів пробігає сотенний та провірює стійки. Здається, що вже нема нікого, хто б поважився заснути. Дивлюся на годинник: пів шостої. Значить, ще тільки чотирнадцять годин, і — дорога. Тільки б «Іван» не вдурів та не почав наступу, бо Бог один знає, що може статись.
Нарешті десь біля сьомої вранці, якби вгадуючи моє бажання, сонце пробило мрячну заслону й вона звільна стала опадати на землю, скроплюючи траву. Ще якої пів години й перед нами простелилось передпілля у своїй гнітючій тишині.
Знеможений нічною стійкою кладуся спати до своєї ями, передавши стійку своєму «камрадові». Десь біля полудня збудив мене «камрад» добрим штовханцем у бік. Враз кудись ділась сонність, коли в вухах аж лящало від грюкоту, що сповнював повітря. А слова мого «камрада» «Файнд ґрайфт ан!» (ворог наступає) цілком витверезили мене із сонности.
Скорими рухами поправляю на собі виряд та стаю біля кулемета, провіривши його та заклавши до нього ленту.
Гарматний вогонь щораз то міцнішає. Б'є ворожа артилерія по наших висунених становищах, себто по горбах, що ліворуч від нас. Нас іще поки що їхній вогонь не. досягає. Десь у напрямку шосе відкрилась кулеметна та рушнична стрілянина, а час–до–часу чути вибухи ручних ґранат. Нашими ровами в скорому марші проходять сотні третього куреня десятого полка, що стояли як резерва в другій лінії. Вони йдуть на скріплення п'ятої сотні. Нашу сотню також зміцнює проріджена одинадцята сотня десятого полка. Нервове напруження, що в вояка постає завжди перед боєм, щезло. Кожен переглядає запас своєї амуніції та браки поповнює з «муніційних ям», що їх тут було декілька. Голим оком можна розрізнити постаті, як висуваються з лісу та біжать в сторону горбка, що від нас праворуч. Це наступає ворожа розстрільна; їх там щораз більше. Підбіжками прямують уже таки й на нас та на горбок, що зліва. Віддаль ще доволі велика, тому наші кулемети мовчать. Зате гарячково «працюють» оба горбки, що аж гудить від пострілів. Тимчасом із лісу виповзують ворожі танки та прямим націлом обстрілюють наші становища. Бій розгортається, стрілянина зливається в один грізний акорд, у якому годі вже розрізнити поодинокі постріли. Ворог, тримаючи оба горбки під обстрілом своєї артилерії, ґранатометів, пробує вдертись в долину, що її боронить наша сотня. Гарячково кожен з нас приготовляє свою зброю. Наказ до відкриття вогню має дати сотенний нашої сотні. Наша сотня на становищах має сім кулеметів, а як додати ще одинадцять кулеметів 11–ої сотні та два важкі кулемети з 12–ої сотні 10–го полка, то це разом дає дуже поважну вогневу силу, взявши до уваги, що відтинок, який займає наша сотня, не більший як 800 метрів завдовжки. Ворожа піхота наступала доволі густими лавами. Проскакують схилені силуети вояків, що все більш наближаються до наших становищ. Гаряче буде, — на мить промайнуло мені в голові, — як тому два тижні. Добре хоч, що нас більше як тоді, — у відповідь попередній думці приходить друга.
Навіть не було чути, як позаду нас заїхали три наші штурмові гармати та відкрили вогонь по наступаючому ворогові та по ворожих танках, що все наближались на віддаль якої тисячі метрів. Першим таки пострілом був поцілений ворожий танк, що вмить спалахнув ярким полум'ям. Подмух від випалу був такий сильний, що я мимоволі приліг до землі, оглядаючись позад себе. І не диво, — яких двадцять метрів позаду стояла штурмова гармата калібру 10 сантиметрів. Ну, не бажав би я дістати від неї поцілу, — думаю собі. В ту мить вгору збивається червона ракета — умовлений знак відкрити вогонь. Цілою силою прилягаю рам'ям до прикладу кулемета та довгими чергами «кошу» передпілля. Раз–по–раз знаходжу нові цілі й до них із скаженістю дикого звіра сиплю смертоносним залізом. Ще і ще ленту за лентою набоїв гарячково проковтує ненаситний механізм кулемета. Ще і ще подають нам кулеметникам наші «стрільці число 2» свіжі скриньки амуніції. Змінюю майже до червоного розжарену цівку кулемета і знову лопотить роз'їлий кулемет. Мимоволі гляджу на своїх сусідів праворуч: стоїть їх двох. Без зайвої метушні, ніби на вправах чи то на стрільниці, переладовують рушниці, прикладають до плеча і стріляють. Не видко в них жадної гарячковости, здавалося б, що це якісь механізми, що накручені ворушаться згідно з правилами. Те саме діється зі мною, як і з цими десятками, тисячами, і, Бог один знає, з кількома там ще тими, що опинились віч–на–віч із цією жорстокою дійсністю. Ворожі лави, проріджені нашим кулеметним вогнем, залягають на віддалі яких п'ятьсот метрів. Вистрілюють червоні ракети — знак, щоб їхня артилерія пересунула допереду вогонь. Ще один ворожий танк, поцілений із нашої штурмової гармати, окутався чорним димом щоб за хвилину спалахнути мов свіча.
Бій не втихає. Оба горби від розривів стрілен сповиті клубами диму. Ба й долиною снуються клуби чорного диму. Від запалених ворожих танків. Видно, що обсерватор ворожої артилерії запримітив червону ракету, бо большевицькі стрільна рвуться вже позаду наших становищ; інколи ми дістаємо поціли в становища. Є вже ранені та вбиті. Кожен з нас шукає якогось сховку перед відламками стрілен, що рвуться довкруги. Найменше вглиблення видається тут безпечним сховищем. Ми оба — я й мій «камрад», — лягаємо в свою яму.
Час–до–часу котрийсь з–поміж нас вигляне «на світ Божий», щоб розглянутися, чи часом немає нового наступу. Інколи нашим ровом пробіжить схилений вістовий або легко ранений до перев'язочного пункта. Ворожі стрільна раз–по–раз рвуться, а їдкий дим від їхніх вибухів наповнює наш рів.
Уже біля трьох годин триває цей пекельний вогонь. Здається, що большевики хочуть переорати кожен квадратний метр землі. Наша штурмова гармата, що стояла недалеко позаду нас, уже кількакратно змінювала своє становище, безперервно ригаючи вогнем. Якось «щастить» їм, бо одна вже відповзла назад. Здається, їй дісталося добре.
Якось непомітно серед цього на землю лягають сутінки. Я помалу почав ворушитись у своїй норі, приготовляючись до відходу. Якийсь душевний неспокій однак мучив мене при цьому. А, може, відкличуть відпустку, чейже положення таке неясне, — мигнуло мені в думці.
Сяк–так зібравшись, вихиляю обережно голову, розглядаючи передпілля. Воно в вечірніх сутінках; від цієї безперервної стрілянини ціле воно у морі диму та вогню. Палають свіжо запалені ворожі танки, позаду нас горить наша штурмова гармата. Десь зовсім близько земля здригається від вибуху ґранати, а повітрям струсонув сильний подмух. Я вмить присів, та в цьому моменті почув зпереду сильний удар по шоломі. В очах темніє, замигтіли чудні зірки. Зробилося якось млісно і я впав на землю. У вухах дивний шум. Перед очима мигтить обличчя мого «камрада». Почуття подібне до того, як на рінґу у знокавтованого боксера. Стурбований голос мого «камрада» — «Тебе поцілило, чоловіче?» — приводить мене дещо до свідомости. Рукою обтираю з чола кров, що струмочками спливає мені по обличчі. Ото! Пропала моя відпустка! — мигнула в голові думка.
Мій «камрад» тепер порається біля мене: зняв шолом, при чому я почув сильний біль зпереду чола, та забандажував мені голову. Після цієї операції у світлі палаючої штурмової гармати показує мені мій шолом із словами:
— Маєш щастя, чоловіче! Подивись тільки…
І справді маю щастя: здоровенний відламок, завбільшки в п'ястук, вдарив мене зпереду в насаду шолома, пробиваючи його своїм гострим кінцем. Цілий він стирчав у шоломі, як китиця. Не знаю, чи часом не пошкоджений і череп, бо рана доволі болюча, а в вухах безперервний шум. Цілим тілом заволоділа якась слабість, проходить дрож. Дзвоню зубами.
Мій «камрад» умощує мене в нашій норі, сідаючи сам поруч. Жду, може, хтось надійде, щоб можна було відійти разом до перев'язочного пункту.
За якийсь час приходить наш ройовий; йому й зголошую випадок. З його допомогою відходжу до перев'язочного пункта, що приміщений в одному з добігових ровів біля бойового штабу сотні. Тут санітар зміцнює мій бандаж і я залишаюся вже тут, очікуючи перетранспортування до тилу.