Вже добре стемніло, як прийшов вістовий і ми помалу зійшли в сторону, де стояли легкі автомашини. Важко ранених поміж нами нема, бо їх відтранспортували спершу. Сідаю ще з декількома на одну з автомашин та по хвилині рушаємо. Пільна дорога повна ям та вибоїн. Повітря пересичене цим безнастанним ревом бою, що ще не скінчився. Місцевість ярко освічують вистрілювані в пітьму світляні ракети, що повисли в повітрі на парашутах. Обабіч дороги густо рвуться стрільна. В напрямі фронту йдуть довгими рядами запасні частини. А там клекотить завзятий бій.
Після доволі довгої їзди наша автомашина зупинилася перед землянками, де примістився перев'язочний пункт відтинку.
Землянки просторі. Їх декілька; вони сполучені вузькими проходами і подібні на штольні в копальнях вугілля. В повітрі запах йодоформу та різних медикаментів. Як до цього додати ще сопух крови та диму із цигарок, то тут справді годі довше витримати. Ще до цього все робиться в гарячковому темпі. Це ж бо напередодні евакуації. Принайменше так довідуюсь із розмов ранених та санітарної служби, що на скору руку тут робить перев'язки. Лікар, що підійшов до мене, виглядав справді як різник. Вправним рухом розтяв мені бандажі та, оглянувши рану, наказав санітареві подати потрібні інструменти. В першій мірі виголив місце, де була рана, та зробив два уколи в праву руку, потім склямрував мені рану та наново наклав мені перев'язку.
Вся та операція тривала декілька хвилин; я — напів мертвий — в дусі дякував Богу, що вже по всьому. Скінчивши біля мене, лікар із своїм сакраментальним «дер нехсте, бітте!» взявся до праці біля другого. Здається, що тут сьогодні досить праці для всієї обслуги; та й не диво, це ж бо ворожа літня офензива пре всією парою на захід. Почалася вона ще в початках липня і продовжується ще й досі. Прорваний ворогом біля Орла–Білгороду фронт серед тяжких боїв відкочується назад.
Я з допомогою санітара доволікся до санітарної автомашини, що нею після довгої їзди дістався до збірного санітарного пункту в Смоленську. Надворі уже розвиднювалося, як нас, поділених на різні катеґорії, приготовляли до транспортів. Усіх важко ранених та тих, що не могли в своїх силах дійти до санітарних поїздів, відвозили автомашинами. Нас, легше ранених, та тих, що почувалися на силах дійти до станції, віддаленої на цілий кілометр, упорядкували в колони й ми вирушили в дорогу. Хоч як мене томила гарячка та хоч я відчував дошкульний біль у цілій голові, я не важився ждати транспорту. Якось доволічусь до станції, а там — щоб лише як найскоріше звідси, щоб лише якнайдалі від ворога. Чейже чоловік такий обезсилений, що в критичному моменті не спромігся б на ніякий спротив. А положення справді поважне. На дорозі, що нею пропихаємось на станцію, повно автомашин та війська у відвороті. Ворожі стрільна рвуться вже на передмістях. Проходячи біля мосту на Дніпрі, бачу як відділ піонірів заміновує його. Величезні летунські бомби поприв'язувані до в'язання моста. Хоч як важко нам раненим приходиться протискатися крізь цю гущу, все–таки кожен з нас напружує рештки сил, щоб не залишитись тут, де жде невблаганна смерть.
Вкрай виснажений від перевтоми, ран та голоду наш похід врешті прибув на станцію. Тут також нервозна метушня, однак порядок при завантажуванні транспортів зразковий. Нашу колону призначують до двох евакуаційних поїздів.
Поки що ще не сідаємо до вагонів, бо поїзд ранжує. Між нашою колоною появились медсестри із гарячими напитками та «бутербродами». Щасливці були ті, що мали з собою якесь начиння чи то польову фляжку чи їдунку, — ті могли доволі напитись. Я не мав нічого, тому задоволився, що міг позиченим від другого кубком заспокоїти хоч на деякий час спрагу, що томила мене. З апетитом голодного вовка наїдався «бутербродами». Сяк–так заспокоївши голод, чоловік починає вже дещо інакше думати. Якось воно буде, — нема злого, щоб на добре не вийшло, — проходять мені в голові думки. З цікавістю воджу очима по згуртованій масі людей, що — як і де хто міг, розсілися на довгому пероні, очікуючи поїзду. Їх вигляд — пожалься, Боже: руки, голови, часто й ноги, пообмотувані бандажами, крізь які просякає кров, що на білому бандажі ярко відбиває червоністю. Усі немиті, неголені, нестрижені тижнями. Одяг на кожному з них обдертий та заболочений, часто закривавлений. Очі та обличчя свідчать про те, який жах, біль та терпіння пережили ці люди останнім часом. Тут усі роди зброї та формацій. Можливо, що найбільше із нашої нещасної бриґади. Ця різнородна маса військовиків різько відбиває від цієї групи напівцивільних людей, що також ждуть поїзду. Це евакуюються німецькі урядники із своїми ріднями. Є серед них в елеґантних уніформах партійці та різні ляндрати тощо.
Врешті подано команду заладовуватися. Проходить воно в скорому темпі і я з полегшею відітхнув, опинившись в одному зі переділів вагону.
Пасажирський вагон впродовж декількох хвилин виповнений до крайнього можливого. Ранені всуміш із евакуйованим німецьким запільним персоналом творять одну збиту масу людських тіл. Та не зважаючи на цю тісноту, кожен щасливий, що врешті опинився в поїзді та що за хвилину буде далеко від цього загроженого місця. І справді не пройшло й пів години, як наш транспорт рушив. Втома від недіспаних ночей та цей пронизливий біль у горішній частині голови ніяк не дає мені спокою. Хочеться спати, та цей біль в голові і гул у вухах ніяк не дають мені заснути. Щоб хоч на деякий час заглушити в собі це знесилля, стараюся всю увагу спрямувати на розмову, що її ведуть поміж собою мої принагідні співтовариші подорожі.
Ось якийсь зажилий німачисько в ступені «гавптфельфебля» (із «бротбойтлів») баварським акцентом розповідає, скільки то різного воєнного матеріялу, американського походженням, дістають большевики та скільки їх падає жертвою в цій війні.
— О! скільки їх ще впаде, коли ми, (себто німці) застосуємо нову зброю!
Про неї вже доволі голосно почали говорити у фронтових частинах. Яка це зброя і яка її сила діяння, про це ніхто з нас, із тієї сірої маси, не мав найменшого поняття. Однак із цих чуток, оповідань та здогадів кожний уявляв собі її на свій лад та вже на саму згадку про цю «нову зброю» кожен тремтів від грози: невже може бути ще щось страшніше від того, що пережив кожен з нас за минулі роки війни? Невже мало кривавих жертв принесло людство за ці роки на вівтар війні? Чейже по обох воюючих сторонах щораз більше смертоносних винаходів. Мізки вчених цілого світу працюють лише над іще успішнішими, ще більш руйнуючими «машинопотворами». Декотрі з них уже сіють спустошення на різних фронтах Европи, Африки, Азії. Не так давно, бо лише цього року з початком серпня, німці вжили на кавказькому фронті нових гарматних стрілен т. зв. «люфтдрук» — ґранат, що то своїм розривом та тиском повітря вбивають усе живе в промірі яких двісті метрів. А ці різні роди зброї, що появилися як передвісники нової і вже сіють смерть, як от кулемет «МҐ–42»?
З усіх цих балачок німецького довкілля можна б було справді думати, що справа ще не стоїть так зле, як це виглядало на передовій лінії на фронті. Та для мене ця справа була тоді вже байдужа, бо так чи сяк як не «кнехтом», то рабом остався б. От коби Бог дав скоріше дістатись на відпустку додому, а тоді зголошусь до Військової Управи та проситиму про перенесення до Дивізії «Галичина», що тоді саме творилась. Все ж воно краще поміж своїми та й смерть тоді вже не така страшна. Чейже якісь пляни на майбутнє мають ті, що творять Дивізію чи, може, армію.
А поїзд?..
— То так, то так, то так…
Усе безнастанно, монотонно. Аж набридло вже слухати цього безнастанного монотонного татакання. Мелодія коліс — одноманітна, для кожного різна, хоч завжди однакова.
— Так, то так, то ні, то ні, то так…
Вдаю, що сплю притулений у куточку переділу. Хотілося б таки справді заснути, однак цей біль у лобі ніяк не дає мені спокою. Справді смішно виглядають оці всі в парадних уніформах на тлі цієї сірої, обкривавленої вояцької маси. Та це різні «ґавляйтери» та тому подібні тилові попихачі, їх декілька в нашому переділі і вони ще, може, найбільш з–поміж усіх політикують на тему фронтів. Хотілося б щось сказати, запитати, та…
— То ти, то ти, — то — лиш ти…
Так, то лише я! Я, що його батьківщину ви скуповуєте, що його нарід стогне під вашим чоботом і врешті — я, що служу у вашій армії, та не маю права, хоч одним словечком стати в обороні свого народу, свого я.
— Так, то так, то так, то та–а–а–ак…
Поїзд перескакує якісь зворотниці, минає сліпі рейки та, звільнюючи бігу, зупиняється на вантажній станції Орша. Тут мала зупинка для паротягу та для пасажирів. Медсестри та чоловічий санітарний персонал бігом розносять гарячу каву та перекуски. Крізь вікно вагону дістаю декілька «бутербротів» та чашку кави. Ще кілька цигарок і я задоволений сідаю назад на своє місце. Те саме роблять мої співтовариші, тому в вагоні зчиняється метушня. Медсестри та санітарний персонал звиваються біля поїзду, як бджоли біля вулика.
Довгий протяжний свист і — чах! чах! чах!..
Рушаємо далі: помалу, скоріше, щораз скоріше. А цікаво, чим ця війна скінчиться? Чи знову невдачею для нас…?
Знову минаємо якісь зворотниці, сліпі рейки:
— Га, га–га, га–ге, га–гі, гі–ге, гі–га, г а а…
Біжить, заливаючись реготом коліс, поїзд.
А може однак? Чейже твориться українська дивізія. У лісах, мов гриби по дощі, ростуть повстанчі загони. Війна доходить до кульмінаційного пункту, — може, якраз народний зрив струсоне тілом зненавиджених кольосів і посиплються в прах «радянські союзи» та «райх» «геренфольку», — може?
А тоді?..
— Го, го–го, го–го, го–го…
Сміється поїзд, а з ним радіє моя душа на згадку про радісний день, коли вертатимуся додому, до вільної країни. Коби врешті сповнилися ці мрії! Ні, не мрії, а бажання — бажання волі всього мого народу.
Та поки що це лише мрії, побожні бажання мої. Чи лише мої? А голова болить, тріскає. Мені здається, що очі вилізуть з очиць, тому з натугою заплющую повіки. В горлі стає сухо, горяч на переміну з дрожжю сповнює моє тіло. Якось так обезсилено, слабо почуваюсь. Хотілося б десь лягти, та тіснота у вагоні на це ніяк не дозволяє. Перед очі лізуть якісь привиди, голі, закривавлені людські істоти… Малі діти, жінки з простягненими руками підсуваються до мене. Вигуки «Ти вбив мого батька, мужа, сина!» — бренять мені в вухах і я знесиленими руками хочу відштовхнути від себе ці страшні привиди. З горла видобувається дивне харкотіння та на мить розплющуються очі…
Наді мною похилені постаті моїх співтоваришів. Пробую щось сказати, однак язик у роті мов задубів.
Десь перед очима перелітають зорі, якесь провалля, лечу в нього, лечу стрімголов…
Як довго я був непритомний та яким чудом я дістався до Берестя Литовського, цього я сам не знав і аж у розмові зі санітаром довідався про це.
Очунявся я під дотиком чиєїсь руки. Повіки, ніби оливом налиті, помалу розплющуються. Надомною стоїть лікар та санітар:
— Як почуваєтеся? — падає запит лікаря.
Помалу повертається свідомість. Усвідомлюю собі, де я, — гарячка зникла, але почуваюсь зовсім безсильним. Відповідаю, що добре.
— Ну то добре, — а звертаючись до санітара, додав:
— Він остається тут, — і з цими словами відійшов до наступного.
Очі цікаво розглядають довкілля. Лежу на долівці товарного вагону, що заповнений вщерть такими ж самими як і я. Долівка вагону вистелена соломою та накрита одіялами. Кожен з нас крім свого плаща прикритий ще двома одіялами. Від санітара, що приніс мені гарячої юшки, довідуюсь, що я вже три доби лежу без пам'яті та в гарячці. Мене перетранспортували з евакуаційного поїзду до лазаретного, себто до цього, де я тепер, та що наш транспорт призначений до Варшави. В поїзді находяться легко ранені й ті, що їх лікар визначив як здібних до транспорту цим поїздом. Він потішає мене, що незабаром дістану відпустку, бо до лазарету з цією раною не так то дуже й приймають. І так лазарети переповнені. Мені це байдужe, коби хоч силою в Варшаві не затримали. Та якось воно буде.
Біля полудня роздали раненим клуночки з цигарками, шоколадою, овочами та тістечками. Клуночок мав зверху ориґінальний напис «Батьківщина здоровить вас, ранені!»
Ще два дні ми стояли на цій станції, аж вранці третього дня виїхали в сторону Варшави. В Мінську–Мазовецькому на станції ми отримали ще раз такі самі клуночки, а після короткого постою — вранці четвертого дня наш поїзд зупинився на станції «Варшава–Ост».
За цей час я трохи прийшов до сил так, що вже міг ходити. Перед станцією нашого транспорту ждали вже міські трамваї, що по черзі групами розвозили по шпиталях. Мене з однією групою ранених привезли до «збірного пункту ранених — «Варшава І.»
Тут кожен з нас після купелі та лікарських оглядин дістав своє ліжко та сяко–тако вичищений мундир. Перебув я там п'ять днів без свіжих вражень, хіба що кожного ранку після лікарської «візити» ходив до перев'язочної кімнати по уколи морфію на заспокоєння нервів. Справді, після цих уколів я почувався добре та навіть не чув того безперервного гулу в вухах, що справді боляче впливав на мої нерви. Це наслідки удару. Аж тепер я пригадав собі, як усе це скоїлось.
Вранці 29 вересня 1943 року я виїхав з Варшави до Бресляву в свою запасну частину. Знову знайомі казарми при Кройцштрасе та декотрі знайомі обличчя. Отримавши новий мундир і потрібні папери, ввечері 30 вересня я опинився в поїзді Бресляв — Краків — Перемишль — Львів, в дорозі, на одномісячну відпустку.
Спішний поїзд, вщерть переповнений вояками різних формацій, мчав у пітьму ночі. Це переважно вертаються з відпусток. В кожного на обличчі смуток та повага. Та й не диво, бо ці люди після кількатижневого побуту між рідними верталися знову на фронт. Не одному з них ворушилася в голові думка, чи поверне він ще, чи побачить рідних знову.
І навпаки — я був у прекрасному настрої. Чейже я їхав на відпустку, і то на цілісінький місяць. Серед цих справді рожевих мрій про недалекі щасливі дні відпустки засипляю.
Збудився десь аж над ранком. Крізь шибки вагону пізнаю, що поїзд уже на території давньої Польщі чи то тепер «Генерал–Губернаторства». Напис на станційному будинку «Райхсгоф» (Ряшів), де зупинився наш поїзд, упевнює мене в цьому. Мою увагу звернули два військовики, що говорили поміж собою по–українськи. Зацікавлено повертаю голову в їх сторону. Мундир на них такий самий, що в мене. Чорні петлиці на комірі та чорні нараменники з білою обшивкою. Піхотинці, — думаю. На лівому рукаві під німецьким орлом із свастикою у них пишається жовтий лев та три корони на синьому тлі. Чи ж би? Якось несміливо звертаюсь до них із запитом, може, і дивним:
— Панове, ви українці?
Відповідають, що так та що їдуть на кількаденну відпустку додому. Від них довідуюся про подробиці творення Української дивізії. З цікавістю слухають мого оповідання та засипують мене запитами, як там на фронті. Оповідаю про все, що їх може цікавити, за те вони мене інформують, як і де можна робити прохання про перенесення до Дивізії.
На інтересній та веселій розмові проминув нам час так, що ми й не стямились, коли поїзд зупинився на станції Перемишль. Тут мої принагідні знайомі висідають, бо їдуть на Дрогобич і тут пересідають на свій поїзд. Я в піднесеному настрої їду далі. Може, цим разом — нам якраз пощастить? Чейже з розмови з цими хлопцями — вони не були старші за мене, — можу міркувати, що це не буде лише одна дивізія, але що постануть ще другі, що постане армія, українська армія. Постановляю собі, що перше моє завдання на відпустці це буде зголоситися в Військовій Управі, адресу якої дали мені ці принагідні знайомі, та прохати про перенесення до Дивізії. А тепер треба ще написати до Гелі, що я поїхав на відпустку. Цікаво, де ж вона може в Німеччині бути? З її адреси не можу ніяк додуматися, де вона, бо ж це тільки число польової пошти. Може якраз десь принагідно зустріну, коли буду в Німеччині, чейже я дістав від лікаря посвідку чи то катеґорію «неспосібний до фронтової служби впродовж довшого часу». Зрештою це — потім, а тепер знову декілька тижнів спокійного життя в родинному колі. Крізь вікно вагону, мов в калейдоскопі, мигають поля, ліси, села. Все це вже таке знайоме, рідне. Майже рік тому, як я проїздив тудою. Ніщо не змінилося, усе те ж саме. Хіба що тоді була зима, а тепер золотиста осінь. Осінь… Туга, сум огортає душу. Якийсь невимовний жаль давить грудь. Чи ж не за тим прогайнованим, молодим життям? Може… Коли врешті все те скінчиться? Чи проїжджатиму ще тудою, але вже справді додому?
Поїзд серед грюкоту коліс вбіг на зворотниці; крізь шибки миготять світла семафорів, мигають залізничні будки. В вагоні помітний рух. Все приготовляється висідати. Збираюся й я. Оце вже знайомий тунель львівської головної станції. Рух, крики, поспіх. Все це заносить чимсь рідним, близьким. Спішно вибігаю на перон та майже бігом прямую до виходу. Ще коротка провірка документів і я вже біжу до трамвайної зупинки. Мені навздогін доносяться пискливі хлоп'ячі вигуки: «Левенті! Махоркові!» Це продавці цигарок вихвалюють свій товар.
Декілька зупинок і я, схвильований, з биттям серця, переступаю поріг дому.
Дома, як дома. Трохи плачу, метушні, запитів, ну, а найбільше радости. Для них мій приїзд була несподіванка. Я нічого не писав уже від довшого часу, тому були неспокійні за мене, однак мати все вірила, що я живий та що незабаром приїду. Трохи бідкалась над моєю раною, а я, як умів, так її потішав.
Тепер дні поплили, як вода в гірському ручаю: гомінко, скоро. Що другий день я ходив до поблизького шпиталю на перев'язку. Також був я в Військовій Управі у справі мого перенесення. Там зустрів декого з–поміж знайомих із передвоєнного «Сокола–Батька». Справу свою полагодив, лише сказали мені, що мушу ще деякий час пождати. Зустрів декількох своїх друзів із шкільної лавки, що вже «з помпою» пишалися в новісеньких військових одностроях. Вони гордовито оповідали про пройдений рекрутський вишкіл та ще з більшою «помпою» показували нашивки на нараменниках. Вони були призначені до підстаршинської школи. Пригадую собі слова одного мого приятеля із шкільної лавки, звався Юзько Вонтух, справжнє «дзецко Львова». Коли я його зустрів в уніформі вояка Дивізії «Галичина», то на мій здивований запит «І ти також?» — дістав недвозначну відповідь: — Що ж ти, «фраєрське вухо», думав, що я не такий «русин», як ти і інші. Мушу направити похибку мого батька, що в 1918 році боронив Львова, але з противного боку, в поляків…
На такі слова я вже не знаходив відповіді. Справді, недаром польська поліція нас українців била; і тому пізніш, коли мене вже перенесли до Дивізії, я ніколи не робив «дурної» міни, побачивши тут знайому «пику» з львівського бруку. Це ж бо все були сини козацької крови, що виросли на леґендах — історії галицьких князів, на прочитаних історичних повістях Чайковського. Врешті, всі ми пам'ятаємо звірства ворожої солдатески та ганебне вішання наших борців. Чи не врізалися нам у пам'яті профанування стрілецьких могил на Янівському цвинтарі у Львові? Чи не один з нас, бувши ще хлопцем, не дивився широко розплющеними очима, — не розуміючи в чому справа, — на ті розбивання польською поліцією поминальних Богослужб на львівських цвинтарях над могилами Біласа й Данилишина, Ольги Басараб, Любовича, Коцка чи врешті на стрілецьких могилах під час Зелених свят? Або — чи не ми, може, бувши ще дітваками, були свідками цих безнастанних погромів польською вулицею наших кооператив, «Маслосоюзу», «Народної Торгівлі» чи то книгарень? Чи не та ж власне вулиця вчила нас ненавидіти все, що вороже нашому княжому городові, чи не вчила любити його самого? Вихована в ворожому оточенні, часами навіть призабувши свою рідну мову, ця львівська українська молодь одного лише не забула, а саме, що вона — українці. Багато з–поміж них вже тепер засвідчило свою українськість, складаючи криваву жертву чи то як вояки Дивізії «Галичина» під Бродами й Фельдбахом чи як вояки УПА десь по лісах Галичини й Волині.
І Ти, Юзю, не міг дійти до своєї мети: батько Твій впав в обороні польського Львова, а ти в обороні його українськости на Брідських полях слави. А багато вас було: і з запалого Замарстинова, з зеленого Знесіння, з заболоченого Клепарова, з соняшного Личакова, з гомінкого «Ґрудка», або з підлісних — Богданівки, Сиґнівки чи Левандівки. А «сьрудмєсьце»? Ті з «Сили», «Зорі» чи то із Святоюрської «Просвіти» й «Орлів». Де ви тепер? Скільки з вас залишилось іще в живих? Чи зустрінемось ще «на гагілках» у Юра? Чи діждемося ще Воскресної утрені в церкві при Францішканській? Де ж ви тепер усі ці «Ясі», «Тоньки», «Лейби» «Ґоґоші» та «Сяхи»? Де Ти, Юську?
Та вірю, що ви всі — всі ті, що живі, злетите на крилах знову в той час, коли українськість Львова буде загрожена. Злетите зі зброєю в руках, станете твердо на бруку, щоб своєю кров'ю засвідчити, що Львів наш. А потім? Відвідаємо тихий цвинтар на Янівському, віддамо честь поляглим борцям з 1918–19 рр. та тим, що поруч спочили і чиї могили будуть згадкою про жорстокі ворожі окупації. Віддамо честь і тим на Личаківському й тим усім незнаним і знаним, що в майбутньому стануть на оборону українського Львова. Пройдемося, може, тихими, лагідними алеями Стрийського парку, скочимо на «Корзо», щоб пізніш видряпатись на Високий замок; звідти чудова панорама княжого города Льва. І Св. Юр на горі, і бані Преображенки та Волоської церков, і ратуш, і цитаделя, і все таке серцю дороге, таке рідне.
Це все стає перед очима тут в далекій Італії, за дротами табору воєннополонених, де ділять долю й недолю оцих кілька тисяч українців, членів Дивізії «Галичина» та інших українських військових формацій. І між ними є «львов'яки» і їх думки подібні моїм, і вони мріють про цей час, коли знову зможуть із зброєю в руках повернутися до свого Львагорода.