Я й не спам'ятався, як час моєї відпустки добігав до кінця. Ще декілька днів я провів в оточенні рідні. Розради, поради та при тому трохи плачу й жалів, все те виповнювало ці останні дні відпустки.
Полагодивши всі формальності в т. зв. «ортскомандатурі», зв'язані з моїм від'їздом, я ввечері 30 жовтня знову сідав до поїзду Львів — Бресляв — Берлін Останній стиск правиці брата, що проводжав мене на станцію, і я вже в вагоні.
Короткі уривчасті слова:
— Пиши багато, не забувай, уважай на себе, скоро приїжджай… — довго дзвеніли мені в вухах.
Як запоморочений, я сів у кутку вагону. Це вже минуло. Чи вернуся я? В цей час я навіть не здавав собі справи, що це була моя остання зустріч із рідними. Що довгі, довгі роки, а, може, й на все життя я залишусь далеко від них. Що довгі, довгі роки, а, може, на завжди невідомою залишиться доля моїх рідних. Тоді я про це не думав. Я ще був під враженням приємно пережитих днів відпустки, а тоді якось не хотілося вірити, що все в житті має свій кінець. Що воно прийшло, що також мусить відійти.
З недуже то рожевими думками засипляю на своєму місці в вагоні, щоб після невигідного спання прокинутись десь аж над ранком.
Поїзд минув уже територію Польщі та скорим темпом наближався до Бреслява.
Знову поплили сірі дні казармного життя. Мене, як раненого та ще не вилікуваного, приділили до т. зв. довготривалої виздоровної чоти. Тут — одні інваліди та ті, що на необмежений час були визнані лікарською комісією неспосібними до військової служби. Увесь час перебуваю в казармі, бо ж на місто недуже то спішусь, не маючи тут жодних знайомих.
9–го листопада в роковини мюнхенської гітлерівської демонстрації, коли то від куль німецької поліції впало декількох членів гітлерівської партії в 1933 р., в нашому Запасному Курені відбулася святкова парада та роздача нагород і підвищення ступенів. Тоді й я дістав відзначення за поранення, підвищення до вістуна, як теж скасування усіх тих обмежень, що стосувалися були мене. Тоді врешті рішаюся «вилізти» з казармів та пройтись містом. Чейже я тепер якась «шаржа»! Хотілося б тепер з кимсь знайомим «підлити» цю номінацію. Але ж зробити цього не можна з двох причин: по–перше, нікого з–поміж знайомих тут не було, а по–друге, не було чим, бо ж хіба цим «мальцбіром», що смаком нагадував холодну каву, можна було вшанувати таке свято?
Рішився піти до одного з кінотеатрів в центрі міста. Коли я так стояв у черзі біля одного з кінотеатрів, хтось вголос несподівано кликнув мене перекрученим іменем «Стох!» Від несподіванки я в першій хвилині онімів. Переді мною стояла в мундирі летунської допоміжної служби жінок — Гелі. Вона в товаристві двох інших дівчат; одна з–поміж них — її сестра.
Після тієї першої приголомшливої несподіванки прийшла друга: хтось зізаду добре гримнув мене в плечі, гукнувши протяжне «Сервус!» Це вістун Руді, власне тепер — старший вістун. Аванс — щось таке, як у мене. Ну, нема ради, це треба таки хоча б «мальцбіром» «закропити».
Знайомлю Рудія з Гелею та з її подругами. Резиґнуємо з кіна та заходимо до одного з більших ресторанів. Під час розмови довідуюсь від Гелі, що вона перебуває таки тут у Бресляві на одному з військових летовищ. Сьогодні має вихідне, що зрештою дуже рідко трапляється, бо часто припадає служба, однак впевняє мене, що коли зможе прийти, то завжди зможемо зустрічатися в її сестри, що живе приватнo. Разом уже плянуємо, коли зустрічатимемося і як проведемо зустрічі.
На веселій розмові час проминув нам скоро так, що ми й не стямились, як треба було вертатися «додому» — у непривітні мури казарм.
Відпровадивши наших панянок до трамваю, — далі було годі через пізню пору — вертаємося разом із Рудієм до свого кубла. По дорозі та ще таки в казармі оповідали ми собі взаємно про свої переживання за недавні місяці чи то пак дні.
— Я, — оповідає Руді, — після поранення перебув деякий час у шпиталі, а тепер власне прибув із відпустки. Цю ніч ще перележу з тобою на ліжку, а завтра вже треба буде зголоситись. Не знаю ще, де мене приділять і яку катеґорію дістану. Було б добре, якби ми залишились разом, тому буду просити на «рапорті», щоб мене приділили до однієї сотні з тобою, чейже я ще не вилікуваний вповні.
Признаю йому слушність, та чи вдасться це зробити? «Зрештою побачимо завтра. Був пригноблений, коли я розповів йому про смерть Стефана.
— Чоловіче, чоловіче, я собі таке гадав… — були його слова, коли я про це розказував.
Ще довго в ніч ми гомоніли. Здавалося, що цих декілька тижнів нашої розлуки були для нас роками. А такі чужії й далекі ми були! Далеко після півночі ми врешті поснули.
На другий день, так як ми собі цього бажали, Руді був приділений до нашої чоти і тепер ми стали ніби «людина й її тінь». Де він, там я, — де я, там він. Разом виходили ми на робочі команди в недалекий харчовий маґазин, щоб ввечері, коли не було куди йти, сісти та обгравати на спілку в «очко» грубо–портфелевих «бачкаків» (бачканських німців).
Дні за днями минали мов у калейдоскопі. Сповнені радости зустрічі з Гелею, не дуже важка служба в сотні — та врешті спокійно проспані ночі, — все те впливало додатньо на мої нерви. Мене ніщо не цікавило, нічим я не переймався. Я жив тим, щоб цей короткий час вповні використати, бо ж майбутнє, майбутні недалекі дні, що принесуть мені вони?.. Ще два, ще три дні, а, може, тижні, — однаково вишлють на фронт, з якого, Бог один знає, чи вернусь.
21–го грудня увесь запасний курінь святкував «свято зими» чи щось там подібне. Такого староґерманського звичаю придержувалися при німецьких пробойових частинах. Пригадую собі, що таке саме свято, «свято літа», себто 21–го червня, ми святкували на фронті, бувши на відпочинку за фронтовою смугою. Це святкування нагадувало своїм характером щось ніби нашого Купала влітку; взимку воно мало б бути противагою християнського Різдва.
Латинське Різдво та Новий Рік я перебув ще в своїй старій сотні. Зараз після Нового Року, 3–го або 4–го січня 1944 р. ціла наша сотня калік — близько 400 люда — перейшла т. зв. «кафав–маніше» (скорочення літер К. Ф. із слова «кріґс–фервендунґсфеїх» — спосібний до воєнної служби), комісію, яка визначувала придатність до дальшої фронтової служби. Цю лікарську комісію недаром вояки охристили «кафав–машиною», бо рідко котрий діставав від неї «Ґ. Ф. Т.», катеґорію «придатний для нефронтової служби». Кожного, хто мав ще цілі руки й ноги, — міг бути навіть без одного ока, — тут завжди признавали спосібним. Трудно, фронти тріщали, треба було чимсь латати ці прогалини, що дедалі ширшали, тому то й «вимітано» всі закутини запасних кошів, формуючи наґвалт нові сотні, курені, полки. Бо фронт вимагав не лише машин, літаків, ґранат тощо, але, що головне, — людей.
Перейшов і я цю «машину» і так, як сподівався, признали й мене придатним на фронт. Також Руді не минув своєї долі.
Впродовж одного тижня з нас «склеїли» добрих дві сотні та долучили до частини, що виїжджала на поповнення до якоїсь дивізії на східньому фронті. Дістали ми нові зимові одяги та ручну вогнепальну зброю. Також познайомили нас із деталями кулемета типу «МҐ–42», що ним озброювали наш похідний курінь. Цілий тиждень зійшов нам на гарячковому готуванні до від'їзду. Не обійшлося й без пробних нічних алярмів, а з цим була сполучена й заборона виходу на місто. Для нас воно було прикро, зокрема ж для мене й Руді. Ми бо мали тут «своїх» дівчат, подібно, як і зрештою не один інший із нашого транспорту. Не один бо з них «крутився» був тут у цій виздоровній сотні уже з рік або й більше. То ж був час поробити знайомства. Тому то тепер кожного вечора заля курінної кантини аж роїлась від відвідувачів — жінок та дівчат. Кожного вечора була й моя Гелі. Не так весело тепер проходили наші зустрічі, бо ж ми здавали собі справу обоє, що час до приходу нашої недалекої розшуки можна числити на години. І ця хвилина розлуки справді надійшла незабаром.
Вранці 12–го січня з казарми Запасного коша вирушив у похідному порядку маршовий курінь, прямуючи в сторону вантажної залізничної станції. З якимсь сумом співали вояки маршову пісню, а її слова, як прощальний привіт, губилися в бічних вуличках ще не пробудженого міста.
«Якщо вернуся колись у батьківщину…» — неслось по сонних вулицях. Співали вояки, співало й цивільне населення, що проводило нас. Дивно мені ставало тоді: чейже я не покидав своєї батьківщини, ба навпаки — я прямував до неї, а вона стояла в полум'ї, згарищах і руїнах… Там тепер війна. Знову навала червоних полчищ топче український чорнозем, несучи на зміну нове ярмо. На зміну, бо цей «Ґросдойчес Райх» уже тепер тріщить у своїх підставах. Східній фронт все далі подавався на захід. Ще яко–тако тримався устабілізовано північний відтинок, на якому лісисто–болотниста місцевість не дозволяла на ширші бойові акції. Одначе середущий та південний відтинки валилися, наґвалт подавались на захід під ударами непроглядних большевицьких з'єднань. Передові німецькі дивізії були розбиті дощенту, а ті, що ще тримали фронт, були сильно понадщерблювані. На їх доповнення німецьке головне командування посилало зі запілля все, що ще могло носити зброю.
Після доволі скорого завантаження від'їжджаємо з Бресляву супроводжені окликами цивільного населення, що нас прощає. Ніби в відповідь несеться з вагонів пісня «Кохана дівчино, не плач…»
Набираючи розгону, поїзд котився сталевими рейками на схід, везучи не одного з–поміж нас в останню подорож.
Переїжджаємо знайомим уже мені шляхом Бресляв — Краків — Львів Ціль нашої подорожі невідома. Знає про це лише провідник транспорту; його мають зустріти у Львові на станції старшини з передової команди. Ми оба з Рудієм примістилися в одному з вагонів, де зрештою всього 36 люда. Місця доволі, вночі спимо на долівці, маючи на собі і мундир і ще й зимовий одяг. Скучно і якось сумно у вагоні під час їзди. Кожен зайнятий своїми думками. Навіть такий говіркий та веселий Руді змінився до непізнання. Спершу я не хотів переривати його думок, та коли його настрій не змінився й на другий день, я таки насмілився запитати його.
— Ех, чорт його знає, що може бути. Чую, що це моя остання подорож, — були його слова на моє запитання.
Не знаю, може, якраз він мав тоді це невідоме, таємне передчуття, що незабаром і справдилося.
Майже два дні ми їхали із Бреслява. Я надіявся, що мені вдасться на хвилину заскочити додому, однак нашого транспорту вже ждали і ми, не простоявши навіть і години, вирушили далі. Аж тепер ми довідались, що наш транспорт призначений на поповнення дивізії «Тотенкопф», що була саме в відвороті десь на південному відтинку східнього фронту. Уже під час подорожі були пороблені списки та порозділювано нас до майбутніх полків, куренів, сотень. На наше прохання мене з Рудієм приділили до шостої сотні шостого полка імені Теодора Айке. Це — прізвище колишнього командира цієї дивізії, що й згинув у боях під Волховом весною 1943 р. Тепер у нашому вагоні примістилася ціла чота, призначена до шостої сотні. Нашим чотовим був німець хор. Кріґер, ройовим мого роя десятник Брандберґ. Я й Руді були кулеметники при «МҐ–42».
Поділ та перевантаження по вагонах проходили на станції в Тернополі, де ми затрималися майже два дні. Після переорганізування наш транспорт черепашиною ходою просувався далі на схід. Підволочиська — Проскурів — Жмеринка — Вапнярка — Балта — Першомайськ До Першомайська ми прибули після двотижневої подорожі. Тут перестояли ми довший час, ждучи зв'язкових від полків дивізії. Після їх приїзду наш транспорт переїхав через річку Бог та подався далі на північний схід. Пізно ввечері ми зупинилися на малій станції Ташлик, що лежить поміж Ново–Українкою та Ново–Українськом; тут і приміщувався штаб дивізії.
Кожен зв'язковий із дивізії мав чоту, що нею вповні заопікувався, відводячи на нічліг та вибираючи із дивізійної штабної кухні харчі.
Вранці другого дня почалася звичайна мандрівка по різних канцеляріях, одягових, збройових та, чорт зна, ще яких там складах, і відвідини різних «шпісів» і тому подібних божків, що ними переповнені штаби полків і дивізій. Різні формальності, виплати залеглих грошей, списування, не знати котрий уже раз, персоналій та це монотонне, саркраментальне «кого повідомити на випадок нещасного випадку?» Врешті все те — вже позаду нас; малий відпочинок після обіду, а після нього збірка цілого ешелону На збірці здаємо наші наплечники та торби на білизну до дивізійного обозу. Після збірки заряджено маршове поготівля. Кожен з нас крім зброї бере лише т. зв. «штурмґепек», а я й Руді ще по дві скриньки амуніції до кулемета. Під вечір наша колона вирушає до своїх частин. Дорога повна болота та води по розтаялому снігу. Спершу йшли всі якось жваво, однак після декількох кілометрів марш став якийсь отяжілий. Слабші оставались позаду. З кожного з нас струмком по обличчі лився піт. Повстяні чоботи, набравши води, тяжіли нестерпно та ще більш утруднювали й так нелегкий марш. Ледве живі над ранком ми добились до села, де були розташовані обози нашого полка. Частина з нашого транспорту, що була приділена до 6–го полка, остається тут. Зв'язкові розводять нас по сотенних обозах. Тут знову списування персоналій. Наша чота, себто новоприбула, залишається деякий час при обозі. Приміщені ми в декількох селянських хатах. Цивільного населення майже немає, а ті, що є, це переважно старі люди. Село, — здається, звалося воно Велика й мала Виска, — було заповнене військом та різними механічними возами. Перебуваємо тут приблизно два тижні. Вдень перевишкіл на новій зброї — т. зв. «панцерфавстах» («протипанцирних п'ястуках» — поборювати танки) а вночі стійкова служба. Під кінець лютого наша чота змінила першу чоту на передовій, де ми перебули до половини березня в провізоричних ровах та в напів розвалених хатах села. Цей відтинок був назагал спокійний. Ночами ми ходили на малі «прогульки» в напрямі ворожих становищ, однак без успіхів. Ворог сидів тихо і, як нам здавалося, досить міцно. Тоді саме великі бої велися на лінії Корсунь — Черкаси — Чигирин, де була оточена ціла німецька 8–ма армія, й вона всіми силами старалася пробитися на захід. Між іншими були оточені дві дивізії Зброї СС — «Вікінґ» та «Дер Фюрер» як теж валонська бриґада «Вальонієн».
В перших днях березня 1944 р. наша сотня на наказ зі штабу опустила свої становища. Змінили нас пізно вночі частини «Вермахту». Десь аж над ранком потомлені цілонічним маршем ми прибули назад до обозу своєї частини. Як мертві кладемося, куди попало, щоб хоч трішки заснути. Однак наш сон довго не тривав. Біля обіду в сотні заряджено поготівля і ми після несповна години вирушили в невідомому напрямку. Одні говорили, що йдемо на довший відпочинок, інші що знову на передову. Одначе з усього того, що можна було бачити довкруги, то воно виглядало на «пляновий відворіт». По одинокій свобідній дорозі в напрямі на Ново–Українку сунуть, грузнучи по самі осі, вантажні й легкі автомашини, танки та звичайні вози. Наша сотня, залишивши обоз на дорозі, йде гусаком навпростець через поля. Те саме роблять і інші сотні. Здається, що йдемо таки на передову, бо шосу, якщо цей болотнистий шлях можна було так назвати, лишаємо по лівій руці. Йдемо приспішеним маршем знову цілу ніч та десь аж над ранком приходимо до великого села Глодоси. Тут передишка та малий відпочинок. Дістаємо харчі та теплу їжу з кухні, що приїхала раніш за нас. Під'ївши «по–людськи», кладемось, де хто лише може, щоб надолужити недіспану ніч.
Я, Руді та решта нашого роя занімаемо якусь напіврозвалену стодолу і по вуха зариваємося в напівзогнилу солому. Мокрих чобіт ніхто з нас і не думає стягати з ніг, бо пізніше годі їх взути та й зрештою воно й небезпечно. Чейже це лише мала передишка. Справді не було навіть часу заплющити очей, коли почувся свисток службового підстаршини і в слід за тим і його голос:
— Сотня, якстій на збірку!
Кленемо всіх і вся різними мовами, та нема ради — треба збиратись. На болотнистій дорозі серед села збірка всієї сотні.
Тут довідуємося, що маємо зайняти другу лінію оборони, бо ворог, прорвавши першу, наступає на п'яти нашим відступаючим передовим частинам. Майже в цілій сотні позирає один на одного, бо під час нічного маршу майже всі визбулись запасної амуніції. Якимсь чудом я й Руді не «згубили» однієї скриньки амуніції до «МҐ–42». Але що воно значить для цього «ненажори»? Чейже ми йдемо не в наступ, а на оборону становищ, де лише сила вогню може стримати противника.
Сотенний, хор. Нойґебавер клене як «швець», однак нема ради, — дає наказ і ми виходимо маршовим порядком за село. Перший та третій курені нашого полка вже зайняли становища. Наш другий курінь має зайняти становища, що лежать між обома куренями.
Пройшовши яких два кілометри за село, наша сотня розгортається в розстрільну. Перша чота — ліворуч, друга — по середині, наша чота — зправа. Маємо зайняти опірні пункти, що перед нами ще яких 800 метрів. Місцевість, кудою прямують наша і перша чоти, легко підноситься, закриваючи нам обрій. Друга чота вже займає становища свого пункту. Десь ліворуч почалася сильна рушнична пальба. Почулися принаглюючі вигуки:
— Скоріше, скоріше, вперед, «Іван» надходить!
Добуваємо з себе рештки сил та дряпаємось по м'якій ріллі вгору. Добре, що хоч сніг дещо розтаяв, а вітер просушив землю, а то — хоч умирай, потонув би в цій чорній грязюці.
Вийшовши на цю височину, ми опинилися майже над своїми становищами; скоро вбігаємо до них сполучувальним ровом, бо справді — «Іван» недалеко. Вже голим оком можна розпізнати силуети большевиків на передпіллі. Густою розстрільною вони сунуть в напрямі п'ятої сотні, що й заняла становища праворуч від нас; її скрайній опірний пункт віддалений від нас на сто метрів.
Наш опірний пункт це недокінчені становища другої лінії, без жодних накритих землянок, із плиткими добіговими ровами та без жодної передової охорони. Займаю з Рудієм стрілецьке становище в окопі та через хвилину наш «електріческий» «МҐ–42» захлистується від пострілів по наступаючому ворогові. Віддаль яких 700 метрів. Б'ємо з флянки. Треба щадити амуніцію, бо жодного запасу нема. Руді має ще з собою рушницю та неповні набійниці амуніції до неї. Оба разом маємо ще чотири ручні ґранати, але це вже — на критичний момент. Недалеко від нашого становища падає поцілений кулею в чоло стрілець Анштайн, що недавно прибув з нами. На всякий випадок беру його рушницю та набійниці. Наша чота уже зменшилася на трьох: один вбитий, два поранені. Ворог, діставши вогонь з нашої сторони, переорганізовується та починає наступ склоном горбовини на наше ліве крило. Щораз рідше падають постріли з нашої сторони. Кожен з нас щадить амуніцію та стріляє лише тоді, коли вже добре візьме когось «на мушку». Таке стріляння показується доцільним, бо з лав наступаючого ворога густо вибувають люди. Ще до цього й місцевість, що нею ворог наступає, для цього цілком недогідна. Чисте поле, без одного кущика чи деревини. Тим, що наступають склоном височини на відтинок нашої першої чоти, дошкулює цільний вогонь із нашого опірного пункту, за те ж ті, що пруться в нашому напрямку, опинилися під обстрілом першої чоти. Друга чота б'є по цілому передпіллі. Добре, що ворог не увів у дію своєї важкої зброї. Видко, що це лише аванґардні частини, що, прорвавши першу лінію, пруть наосліп щоб тільки не дати нам очунятись. Можливо, що це йому вдасться, бо в нас щораз то менше стрілива. Я ще маю до кулемета неповний «ґурт», себто яких п'ятьдесят штук амуніції. Лишаю це «на чорну годину» та разом з Руді прицілюємось з рушниць до «живих фіґур». Справді, як на стрільниці. Ось один із них замахав руками, немов вітряк крилами, та впав горілиць від цільного стрілу Рудія. Прицілююсь і я. Тепер біжить, ще час. Ось впав, заліг… Око в прорізі прицілу находить мушку; вона гострим кінцем зупинилася на силуетці лежачого. Стриманий віддих, вказівний палець натискає на спусковий язичок до першого відказу. Ще відламок секунди, судорожний тиск пальця, й рушниця здригається, виплюнувши смертоносне залізо. Силует здригається, та — лише на мент, бо ось уже лежить нерухомо. Ще один менше… Може, це мій брат, такий, як я, лише в іншому однострої…? Бр–р–р! Не хочеться думати про це, згадувати саме тепер, коли вже війна скінчилася, і я — хоча не дома, не між рідними, але я живий! Я пережив це! Але тоді? Тоді я про це не думав. Тоді я був лише однією трубкою, одним маленьким трибком у велетенській машині війни. Виконував лише те, що до мене належало. Я людина — я боронив свого життя, як вояк — виконував свій обов'язок.
Цільний вогонь наших рушниць примусив ворога дещо спинити свій скорий марш «впєрьод». Та нам від цього ні на дрібку не полегшало. Надходила ніч, а в кожного з нас не було більше десятка набоїв на рушницю. Що буде, як відбити ворожий наступ, коли стемніє…? Чи прийде за цей час постачання. Я та Руді маємо ще по дві ґранати та по п'ять набоїв до рушниці. До цього ще в кулеметі пів ленти — оце і все.
Тимчасом почало вже добре смеркати. У нас був наш чотовий та, провіривши наш «запас» амуніції, лише гірко посміхнувся.
Можливо, що як уже добре стемніє, тоді піднесуть із заду. Поки що лінія замовкла. Де–не–де лише впаде окремий рушничний постріл. Праворуч від нас на відтинку п'ятої сотні дещо гарячіше.
Вже добре стемніло, як від сторони передпілля почулися вривані вигуки і на відтинку першої чоти нашої сотні вистріляно ракету, що освітила на мить нічну темряву. Ворог сунув під прикриттям ночі вперед. Хвилеву нічну тишину прорізали сухі постріли рушниць та уривні черги кулеметів. До нашого становища вбігає чотовий та дає наказ — на його вистріл ракети вистріляти решту амуніції з кулемета та, кинувши останні ґранати, відступати назад. Збірка чоти в недокінченій землянці, що біля неї ми проходили вдень. Це наказ сотенного, що його передав вістовий від нього. Те саме зроблять інші сотні на знак зеленої ракети, що її вистрілять на відтинку першого куреня.
Ніч темна, хоч око виколи, тому від спостерігання передпілля виключаю зір, а наставляю вуха. На них можна в тому положенні полягати. Тут здібність ловити звуки більша, бо вся увага зосереджена на невеликому просторі. Гадаю собі, що воно не було б добре, якщо б нас мали тут несподівано повбивати.
Зпереду тимчасом доходять вигуки команд та гарячкових накликувань. Щораз виразніше чути голоси так, що, знаючи російську мову, можу розібрати речення:
— Давай лєвєй, на ґору! Паднимайсь, таку вашу мать! — чути вже виразно російську лайку. Домірковуюсь, що це «лєвєй на ґору» значить — у нашому напрямі. Ділюся цією вісткою з Рудієм, що так само, як і я, насторожено вп'ялив очі й слух у темряву ночі. Покищо наш опірний пункт мовчить; так само в другій чоті. Зате перша чота та сусідня сьома сотня біля неї відгризаються таки здорово. Раз–по–разі чути глухі вибухи ручних ґранат та блиски й тріскіт від вистрілів рушниць.
Важке сопіння декількох десятків людей та чалапання по оранині приводять мій слух до повної напруги. Вигуки команди ворожого старшини «Ану, товаріщі! За родіну! За Сталіна! Гурр–а–а–а!» — все те заставляє мої рухи до скорішого діяння. Ще раз перевірюю ленту при кулеметі, ще раз рука нервово шукає ручних ґранат. Щораз ближче чути це глухе сопіння підбігаючих людей. Враз — нічну темряву прорізує яскравий блиск вистріленої ракети — умовлений знак нашого чотового. На мить заплющую очі та натискаю на спусковий язичок в кулеметі. Коротка черга і по всім. Черга на ґранати, що їх викидую наосліп, бо ракета вже погасла. Викинувши ґранати, біжимо з Рудієм сполучувальним ровом в сторону умовленої землянки, де в кількох хвилинах збирається ціла чота. Позаду нас розриваються з глухим тріскотом наші ручні ґранати та чути різькі постріли з «фінок».
Ждемо цього умовленого знаку — зеленої ракети з першого куреня. Минають секунди, хвилини…
На відтинку другої чоти чути густішу перестрілку як теж часті вибухи ґранат.
В тім моменті на передпіллі почувсь голосний крик «Убок!» що його підхоплює молодий десятник — «стара война» Штокер та своїм пискливим голосом кричить на цілу горлянку. Як загіпнотизовані, підіймаємо й ми крик та кричимо оце «Убок!» на всі голоси. Можливо, що в тому крикові була зосереджена в цю критичну хвилину вся наша «відвага».
Замість очікуваної нами «зеленої ракети» десь у глибині передпілля вилітає в повітря червона ракета. Ще декілька хвилин і на цілій лінії мовкне все. Настає гробова тишина, що то так боляче діє на перенапружені нерви. Минають хвилини в напруженому очікуванні якоїсь несподіванки зі сторони ворога, однак на цілому відтинку — мертвецька тишина. Чи ж би ворог відступив? А, може, вже зайняв наші залишені становища? Але ні, бо якщо б зайняв, ліз би далі… — б'ються в голові думки.
Чотовий, хор. Кріґер висилає дві стежі: одну в напрямі становищ другої чоти нашої сотні, де находиться сотенний, а другу, під проводом десятника Штокера, оглянути наші залишені становища. Після деякого часу вертається друга стежа і десятник Штокер зголошує, що наші становища вільні від ворога. З наказу чотового займаємо свої становища знову. Без жодної амуніції, з одним набоєм в рушниці, займаю залишений мною стрілецький шанець. Зі мною Руді, що чомусь геть утратив свій гумор; розмова з ним не клеїться, тому раджу йому, щоб трішки передрімався, а я тимчасом сторожитиму.
Спершись грудьми на край викопаної ями, перемінююся в один чуткий «приймач». Ніч така темна, що очима тут нічого не вдієш, тому всю увагу зосереджую на слухові. Може б так заплющити очі? Вони й так тепер непотрібні. Пробую цієї «штучки»; голова мимоволі хилиться вниз від перевтоми і я чую, що засну. Оце була б гарна історія!
Очі таки однак, хоч покищо й не потрібні, мусять бути розплющені. Але що ж, коли повіки такі важкі; вже не як дерев'яні засувки, навіть не як кусні олива; хіба ця ніч налила ртуті в мої кровоносні посудини.
На щастя стрілки годинника посуваються вперед. Хоч помалу, але все таки — вперед. Як це добре, що час не затримується, що діють годинники, що велика стрілка робить великий круг, перескакує мінутні ділки, та тягне за собою поважну, статечну годинову стрілку. Вони не спішаться, але й не зволікають; байдужі на людські бажання, на холод, без пристрасти відмірюють дні праці, години нервового напруження, боротьби, терпінь, мінути приємностей, секунди надхнінь та душевних поривів. Одночасно — жорстокі й доброчинні. Можна числити, що не спізняться, що визначать кінець кожної людської дії, що дійдуть до мети, як прецизно вимірений переможець і невільник простору — артилерійський набій.
Стрілки годинника звільна посуваються вперед. Хоч темно, очі бігають; вгору, вниз, вліво, вправо; помагає їм при цьому шия. Мізок майже цілком перестав працювати: там виключено більшість клітин, змінено цілу сіру речовину в одну фотографічну клішу, що то вмить має прецизно прийняти на себе прикулену постать ворога, що підсувається. Тоді відрухово рука стискає сильніше прилад рушниці, палець натисне на спусковий язичок і куля прошиє відстань, що відділяє рушницю від когось, хто хотів би мені життя відібрати або позбавити волі.
Тоді собі дозволити на думання, на мрії в висунутому до ворога становищі. Голова стає апаратом, додатком до очей і вух, воєнною протезою, яка може повертатись на кийку, що ним є людина.
Немає думок, є лише образи, що мигають мов короткометражний фільм: дім, рідня, чудова Гелі та приємний час у Бресляві. Тепла страва, — ох, як хочеться їсти! — постіль, біла постіль дома. Якесь жіноче обличчя, хтось подає каву, ще раз це обличчя — ах, це мати! І знову казарма, ресторан, повно диму з цигарок. Цигарки…
Так, треба закурити. Легким копненням під ребра буджу Рудія й шепотом говорю, щоб змінив мене на хвилину. Трохи побурмотівши під носом, Руді встає та займає моє місце. Я сідаю на вогкій землі на дні рова та, накривши зверху голову плащпалаткою, закурюю цигарку.
З насолодою затягаюсь розкішним димом. Скорчений, з головою при колінах дозволяю повікам заплющитись. Хочеться, правда, пити, але неварт вставати, зрештою польова фляжка і так порожня. Перевтома прибила до землі.
Не хочеться вставати, зрештою, пощо? Свій час відстояв, а тепер трохи спочинку. Переді мною знову чисте, м'яке ліжко, гаряча страва та знайомі обличчя рідних.
Засипляю й буджусь. Тепер знову темно. Дрімаю, але відчуваю дійсність; знаю, що я на фронті, що це — далеко від дому. Але перед очима знову пересуваються нові й нові образи минулого і чогось фантастичного. Якісь годинники, стрілки. Знову годинник, великий годинник і — чиясь рука міцно струснула моїм рам'ям.
— Вставай, привезли харчі, — шепче Руді.
Справді, це ж фронт. Година відпочинку за мною.
Встаю та за вказівками Рудія йду по харчі. Тут радість для нас усіх. З харчами привезли амуніцію та ручні ґранати. Вернулася також стежа, що її вислав був чотовий до другої чоти. Наказ — становища тримати далі.
Декілька разів біжу туди й назад, носячи скриньки зі амуніцією та харчі. Дістали ми також теплу страву та гарячий чай, напів з горілкою. Це було б усе; ще декілька ґранат та декілька запасних скриньок рушничної амуніції.
Тепер час проминув дуже скоро. Поївши теплої страви, чоловік зовсім повеселішав. Кулемет знову стоїть на своєму вогневому становищі. Рудієві також повернувся його втрачений вночі «гумор».
Тепер уже п'ята. Надворі сіріє. Вітер, що вночі віяв нам у плечі, тепер зовсім стих. Світає. На передпіллі щораз виразніше можна розпізнати контури горбів та ріденьких кущів. З нічних сутінків виринають білі плями сусідних становищ.
Довга березнева ніч добігає кінця… За хвилину зможемо, накрившись плащпалаткою, «відхрапнути» кілька годин сну. Чотовий визначить на день стійкового, що буде сторожити на цілому опірному пункті.
З розкішшю простягаюсь на простеленій на дні землянки плащпалатці та забиваю доброго «шпака». Те саме робить і Руді.
Пробудився я від нестерпного холоду, що тягнув від сирої землі. Встаю та розтираю закостеніле ліве рам'я. Надворі гарна весняна погода. Чейже це вже 15–те березня. Весняне сонце слабими ще своїми променями огріває землю, що будиться з довгого зимового сну. Десь, збившись високо вгору, співає жайворонок. Природа будиться до нового життя. Радісно ставало на душі, дивлячись на цей гарний весняний день. Та не до радощів, не до веселости було мені, було нам усім тим вритим в землю людям, усвідомивши собі дійсність, що нас оточувала. Чейже так–чи–так прийдеться пропасти «ні за цапову душу».
Та чорт бери ці настирливі думки! Краще розглянусь, що там робить «Іван».
Обережно вихиляю голову понад окіп. Прямо таки до наших становищ на склоні протилежної височини свіжо розрита земля. Це за ніч «Іван» врився в землю. Покищо на нашому відтинку спокій, зате ліворуч від нас десь далеко грюкотить, як у кітлі. Не помітивши нічого цікавого, сідаю на дно рова, закутавшися ще щільніше плащпалаткою.
В другому куті рова, прикулившись в «три погибелі», лежить Руді. Чи спить він? Хочеться з кимсь поговорити, заглушити оцей якийсь неспокій, що все більш мене огортає. Невже ж він віщує якесь нещастя?..
Та все воно байдуже. Добре, що покищо на нашому відтинку спокій. Краще про ніщо не думати. Це не зранить так дуже моїх і так уже надірваних нервів. Зрештою треба вповні використати оцей принагідний спокій та ще «дохрапати» тих кілька спокійних хвилин чи, може, як пощастить, годин. Все ж таки чоловік краще почувається, коли спокійно проспиться, тоді навіть і забуває про всі оці невигоди та небезпеки, що оточують людину на фронті.
Я й не зчувся, коли мимоволі задрімав. Та, здається, довго не спав, бо мою дрімоту перервав нагальний вогонь ворожих мінометів по нашому опірному пункті.
Після хвилини ровом пробіг вістовий від чотового з окликом:
— «Іван» надходить від тилу!
Я, мов опарений електричним струмом, схоплююсь із свого місця та, не зважаючи на небезпеку, повертаю, зір у запілля наших становищ. Справді, по відкритому полі в напрямі наших становищ не то ходом не то бігом посувається група вояків. Ворожі ґранатометні стрільна рвуться саме довкруги цієї групи. Із їхнім наближенням, приближується й вогонь большевицьких ґранатометів до наших становищ. Сильним поштовхом ноги буджу Рудія. Він зривається мов опарений і клене. Пояснюю, як вмію, положення, що в ньому ми опинились. Цікаво, що воно за відділ?
Розв'язка таємниці несподіваного ворожого відділу позаду наших становищ прийшла дуже скоро. Коли ворог підсилив свій ґранатометний вогонь ще й кулеметним, ворожі вояки, що були виринули в запіллі наших становищ, почали що сили бігти в нашу сторону. Незабаром можна було розрізнити, що це напів озброєний відділ і то здебільша легкоранені.
На заклик наших вояків вони з піднесеними руками вбігають до наших становищ.
Мене чотовий покликав за перекладача. В одній недокінченій землянці зібрано п'ятнадцять полонених. Серед них був один старший лейтенант та двох підстаршин.
Першого на переслухання привели до «землянки», якщо можна так назвати викопаний діл, де примістився наш чотовий, — саме старшину. Це був старший чоловік, біля сороківки; з голосу, яким говорив, можна було відчути, що він не так то дуже прихильно наставлений до цієї большевицької системи, що панує в його країні. Сам з національности, як казав, — білорус. З його оповідання виходило, що сотня чи там «рота», якою він командував, прорвалася минулого вечора на лінії п'ятої сотні та в нічному сумеркові, просувалася далі вперед. Несподівано в нашому запіллі натрапили на запасні частини, які й сильним ударом розбили його «роту». Оця група полонених це й були рештки з його відділу. Вночі та у вчорашньому наступі вони вистріляли всю амуніцію так, що не мали ні однісенького набою до цих декількох рушниць, що їх декотрі з них мали. І справді, при провірці не найдено при них ні одного патрона, чи ґранати, їхній наступ «застряг» також із тих таки причин.
Наш чотовий викликав ще декількох із цих полонених на переслухання і вони сказали те саме, що й їхній сотенний.
Переслухавши полонених, чотовий поставив біля них двох стійкових, а я повернувся назад у своє становище.
За весь цей час ворожі ґранатомети таки здорово «мацяли» наш опірний пункт, але якось щасливо для нас, себто безуспішно.
Якось щасливо минув цей день для нас і знову наближалася повна напруження ніч.
З харчами, що їх привезено нам вночі, прибуло декількох піонірів, що перед нашими становищами до ранку прокладали міни та колючі дроти. Також привезли нам декілька «фавстпатронів» та різні причандали поборювати збизька танки. З цього видно, що тут будемо довший час.
Цю ніч ми хоча спокійно могли переспати, бо ж на передпіллі працювали наші піоніри, що й залишилися на другий день.
Тепер дні поплили знову в сірій одноманітності фронтової служби: вночі томлячі стійки на становищах, вдень праця при будові землянок та амуніційних сховищ. Цих декілька годин нервозного спання ніяк не вистачали людині та не давали відпруження надірваним нервам. Всі ходили сонні та нервозні.
На п'ятий день нашого перебування у цих становищах заряджено маршове поготівля: вночі, має прийти зміна, а ми відходимо на тили.
Врешті усміхається для нас животіння, дещо більше наближене до людського. І так кожен майже тиждень немитий та неголений. Чаєм чи там кавою того годі було робити, бо й їх було обмаль і то до пиття. Не раз цілими днями ми мучилися від спраги так, що думати про миття чи про голення було неможливо. Тут це був люксус.
З полегшею відітхнули ми, коли п'ятого дня пізно ввечері прибула зміна.
Збираємо свої «клямоти» та майже бігом прямуємо на збірний пункт нашої сотні, що находиться в тому селі, звідки ми вирушили були тому кілька день. Тут ждали нас наші напів опанцирені автомашини; на них ми сідаємо. Знову дещо довге, як на наш поспіх, очікування, поки врешті пізно вночі вирушаємо в дорогу.
Довга томлива їзда по розмоклій, повній ям та вибоїн дорозі цілком нас вичерпала і ми радісно зустріли передану від переду команду:
— Висідати!
Ми опинилися тепер у містечку Ново–Українка, що вщерть набите військом та військовими автомашинами, танками, возами, гарматами і, чорт зна, чим ще. Нам це байдуже, щоб лише скоріше де тепла квартира та хоч кілька хвилин відпочинку.
Нашу сотню за допомогою вістових розпроваджує «шпіс» по приготованих квартирах.
Разом з Рудієм дістаю куток у хаті, де примістився увесь наш рій. Як і всі, без вагання лягаю на розстелену на долівці солому та засипляю твердим сном. Це роблять майже всі так, що «шпіс» зарядив роздачу харчів та обіду на четверту після полудня. І так уже минула десята ранку.
Перед четвертою після полудня службовий старшина побудив нас та зарядив чистити зброю і приготовитись по харчі.
Я в першу чергу — а майже те саме робили всі, — помився та поголився. Сяк–так почистив свій одяг та кулемета й рушницю, з якою не розставався. Пообідавши та діставши свій денний приділ, я думав якось перекрутитись до вечора. Можливо, що вночі наша чота буде службовою. Треба б написати додому листа, однак ходять чутки, що покищо пошти не приймають. Можна вислати летунською поштою, але треба мати спеціяльний значок, що його видають раз на десять день. Я свій уже давно зужив.
Ще перед вечором заряджено збірку всієї сотні на т. зв. денну відправу. Тут сотенний наказав всю ручну зброю у сотенній зіброївні обміняти на машинові пістолі та зарядив строге маршове поготівля. Ще раз після збірки перечищуємо свою зброю та відносимо до зброївні, де кожен з нас одержує малиновий пістоль т. зв. «шмайсер» та по дванадцять маґазинків до нього. Крім того дістаємо ще по вісім «аерґранат». На квартирах упорядковуємо свої штурмові наплечники, до якого входять: їдунка, польова фляжка, запас амуніції, мило, рушник, плащпалатка та «залізна порція харчів». Білизну та плащі як теж протиґаз і решту речей залишаємо на автомашинах сотні.
До пізньої ночі по наших квартирах стояв гамір. Кожний хотів якнайкраще приготовитись до невідомої виправи. Якось цим разом не хотілося йти спати. Можливо, що це невідоме завтра напружувало людині нерви до скрайньої можливости? Я довго не міг заснути, хоч уже й було погашено світло в хаті. Задушливий сопух стояв у малій кімнаті, де примістилось нас десятеро. Хотів нав'язати розмову з Рудієм, однак на мій шепіт він не відзивався, хоча в устах йому тліла закурена цигарка. Не знаю, що сталося з ним цими днями. Все якийсь задуманий, мовчазний. Чи не дістав часом якої поганої вістки від своєї Трудель?.. Але думаю, що ні, бо ж не мав він звички нічого переді мною затаювати. Однак щось мусіло бути, якийсь сум гнітив його. Може, це хвилеве, а потім Руді знову буде звеселяти своїми анекдотами довкілля?
З трудом засипляю, не зважаючи на те, що розпарені в одягу воші лазять по тілі мов навіжені.