Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото навернеться, було, хто з панночок-сусiдок, допитуються:
— Чи правда, що тая гординя та в тобi закохався?.. Сватає?.. Ревнивий?.. Якi дари тобi дарує?.. Чи ти його поважаєш, чи вiн тебе слухає?
— Вважайте самi, — одказує панночка всмiхаючись. Та й почне перед панночками наругу на його зводити.
— Слухайте, — каже до його, — їдьте до мiста та купiть менi те й те, та хутенько! Поскорiться ж, щоб я не гнiвалась!
Вiн зараз їде, купує там, що казано.
— Боже мiй! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! Їдьте та змiнiть! Менi такого не треба! От добро вишукали!
Знов їде вiн, мiняє. Або так. Хоче вiн води напитись, — вона:
— Не пийте, не пийте!
— Чому?
— Я не хочу! Не пийте!
— Та коли ж я хочу пити!
— А я не хочу! Чуєте? Не хочу!
I вже так гляне чи всмiхнеться, що вiн послухає. Коли то й розгнiвається, одвертається од його, не говорить. Вiн уже i перепрошує, i благає — трохи не плаче.
Панночки приїжджi дивуються:
— Ото! Чи хто сподiвавсь од його такого кохання! I що ти робила? Як ти бога просила?
Наша панночка тiльки всмiхається.
Питають, що вiн їй подарував, — вона перед ними стеле оксамити та атласи, що вiд старої панiї має, та хвалиться:
— Це вiн мене обдарував!
Чудне панське кохання!
А вiн на тих сусiдочок важким духом дише: бодай їх слiд запав!
Стара тим часом розпитує про його, як вiн собi мається, та й напитала, що в його хутiр є.
— Дитино моя! В його хутiр є!
— Справдi? — покрикне панночка, зiрвавшись з мiсця. — Де? Хто казав?
— Та не дуже далеко за мiстом. Недавно, кажуть, од якоїсь тiтки у спадку йому достався. Тiтка була бездiтна; вiн на її руках i вирiс.
— Ах, боже ж мiй милостивий! Чому ж се вiн менi не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець, — нiчим гаразд хвалитись. А все ж хутiр! Усе ж держава!
Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радiє. Не знає, що то вiтають не його, — хуторець вiтають!