Хутко перебiгли до мiста; наче межи комашню впали. Iдуть i їдуть, продають, купують. Люди, пани, москалi, перекупки. А жиди довгополi, куди не глянеш, усюди вони, наче тiї хрущi, шершавiють.
Пан звелiв коней зупинити коло заїзного двору i повiв свою молоду у кiмнати. Вiзницi грошей дав — пообiдай, а про мене й байдуже.
Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: "Гей, хорошая, вродливая!" Я аж здригнулась. Се вiзника на мене гукає. Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матiнко! Такий чорнявий, як єсть тобi ворон. Засмiявся — зубiв у його незлiченно, а бiлi тi зуби, бiлi, як сметана.
— А кого вам треба? — питаю його.
— Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здається? Ходiмо зо мною, з Назаром, пообiдаймо.
Дуже я змерзла, а пiти, — думаю, — як його пiти? Ще панi бучу знiме!
— Спасибi вам, — одказую, — я не хочу їсти.
Вiзника всмiхнувся: "Як собi знаєш, дiвчино!" — та й пiшов.