Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi зирк на мене!
— А що ти сидиш тут, Устинко? — питає. — Чи обiдала ти?
— Гей! — крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рундуцi грошi в долонi лiчив, дзвякаючи. — Дайте дiвцi пообiдати!
Хазяїн грошi в кишеню та й побiг.
— Що це, що це? — жахнулась панi. — Ми її ждатимемо?
— А як же, серденько? — одказав пан. — Адже вона голодна та й намерзлась добре!
— То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.
— Бiгай, дiвчино, та хутенько! — каже менi пан. — Не загайсь, щоб тебе не дожидати.
Панi почервонiла по саме волосся.
— Час їхати!
— Та вона ж голодна, серце… Дивись, як змерзла!
— Я змерзла, я, я! — та так уже на те я накрикує!
— Сiдай! — гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.
Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, — стоїть.
— Що ж? — питає панi. — Хутко? Тодi сердега сiдає коло неї…
А хазяїн бородатий:
— Дiвцi а б єду не прикажете?
Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.