Народився син у панiї. Що тих гостей наїхало на хрестини! Обiд справили бучний. Кум-полковник вкотив у двiр сивими кiньми, побрязкуючи, подзвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лiвою шаблю придержує та плечима все напинається вгору.
Я рада, що менi трошки вiльнiше, — вибiгла до Прокопа, — стою, розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, — веселий такий, як ще був за свого женихання з панiєю.
— Чого се ви тут стоїте обойко? Що розмовляєте? — смiється.
А Прокiп йому:
— Пане, оддайте за мене дiвчину!
— Добре, бери. Прокопе! Я не бороню. Повiнчайтесь, та й живiть собi любенько.
— А панi? — каже Прокiп.
Пан зiтхнув i задумався, а далi й каже:
— Iдiть за мною! Вiзьми її за руку, Прокопе!
Сам пiшов у кiмнати, а Прокiп веде мене за ним, стпскаючи мою руку.
— Любо! — сказав пан, — я оце до тебе молодих привiв. Чи вподобаєш?
А тут у кiмнатi панiв, панiй!.. I полковник помiж усiма, неначе той iндик переяславський, походжає та все потроху пирхає.
Наша сидить у крiслечку. Зирнула на нас i одвернулась. Усмiх веселий простиг, гнiвно на пана згляне й питає:
— Що се таке?
Прокiп кланяється, просить.
— Я вже позволив, — каже пан, — не борони й ти, моя кохана. Дав нам господь щастя, — нехай i вони щасливi будуть!
Панi все мовчить та уста гризе. А полковник i вирветься, й загуде, як на трубi:
— До пари, бiсовi дiти, до пари! Обоє хорошi! Треба їх звiнчати, кумо моя мила. Хочеш замiж, дiвко? — питає мене, та що хоче моргнути, то й очi заплющить: не моргне, вже несила — випив повно.
Усi пани за ним пiдхопили:
— Одружiть їх, одружiть! Чуєте: кум ваш, полковник, говорить, що до пари…
Тодi вже й панi:
— Та нехай собi!
Ми й незчулися, як за порiг переступили. Кинулись духом i, не справивши нiчогiсiнько, похапцем звiнчалися, щоб ще не розлучила нас панi.
Дуже вона гнiвалась на пана:
— Як ти мене пiдвiв! — дорiкає. — Я сього не можу тобi подарувати, як ти мене пiдвiв!
— А тобi, — свариться на мене, — тобi буде!
"Нехай уже буде що буде, — думаю, — та вже ми побралися!" Велико тiшить мене, що тепер озватись до його можна при людях, глянути на його, що вже — мiй!