чи ще де хоч павутинка
духу мойого не в'яже
з тим життям, аби за неї
потягти думки мої.
Сей павук, се, може, ворог,
що свою зрадливу сітку
заставля на мої мрії,
на думки мої й на зір».
І вже ось підняв він руку,
щоб зірвати павутину,
та нова шибнула думка
у старечій голові.
«Сім братів колись, тікавши
від поганської погоні,
схоронились у яскиню
і заснули твердо в ній.
А павук отак самісько
заснував весь хід яскині,
врятував їх від погоні,
спас для божої хвали.
Тою сіткою закриті
спали ті брати в яскині
триста літ, аж поки бог їх
на свідоцтво не позвав.
Збуджені господнім словом,
стали свідками безсмертя,
свідками того, що в бога
три століття - се момент.
Може, з божого наказу
сей павук тут сіть мотав,
може, бог мене на свідка
теж для себе зберіга?»
Втім тихенько забриніла
павутина; чорна муха
замоталася в ту сітку,
стала сіпатись, пищать.
І павук прибіг щодуху
і давай мотати живо
павутину і в'язати
мусі крила і лапки.
То прискочить, муху вкусить,
то відскочить, знов мотав;
муха сіпавсь щосили,
і тріпочесь, і пищить.
«Га, поганий кровопійце,-
мовив старець,- чи на те ти
аж мою найшов яскиню,
щоб і тут життя вбивать?»
І вже руку піднімав,