Вузька, здається, непривітна нива, а кілько можна й треба тут робить!
Суспільна праця довга, утяжлива, зате ж плідна, та, головно, вона одна лиш може заповнить без дива життя людини, бо вона одна всіх сил, всіх дум, чуття, стремлінь людини жадає, їх вичерпує до дна.
Вона одна бере нам все щоднини
і все дає, бо в'яже нас тісніш з людьми, як діти спільної родини.
Що поза сею працею, то гріш змарнований, то манівці блуднії, що запровадять, швидше чи пізніш, чи в самолюбства омути бруднії, чи в нігілізм, чи то в містичну млу, що дійсними вважа лиш власні мрії, а мрією - природу й жизнь цілу.
З усіх солодких, любих слів, які я чув із твоїх уст, одно лишилося мені
і, наче срібний дзвоник той,
і досі в серці гомонить - одно маленьке словечко:
Слухай!
Коло стола сиділи ми, широкий і шумний гурток, розмова йшла веселая; нараз затихли всі, немов по хаті ангел пролетів; лиш ти до мене звернена, серед загальної тиші казала звільна, мов у сні:
Слухай!
І враз ти зупинилася, злякалась голосу свого серед загальної тиші,
і рум'янцем облялося твоє лице, а при столі на тебе всі ззирнулися -
і те, що хтіла ти сказать, ухопив ангел, що в ту мить отам по хаті пролетів.
Минуло много-много літ, минулись муки й радощі;
і тих, що весело тоді коло стола балакали, розвіяв вихор життьовий по світі, наче пил марний; лиш те одно слівце твоє
і досі у моїй душі, мов срібний дзвоничок, дзвенить.
І досі із рожевих уст я чую любе, привітне:
Слухай!
І досі ще тремтить душа, ждучи чогось таємного, блискучого, величного, що за летючим словом тим, мов цар за курієром вслід, явитись мало. Та дарма!
В глибокім, темнім пралісі мандрівець блудить змучений; тривога, голод, близька ніч, мов звіра дикого стрільці, його женуть все дальш і дальш.
У груді духу не стає, - здається, трісне серденько,
і ноги змучені тремтять, а він біжить, біжить, біжить!
І причувається йому, що десь далеко ледве чуть теленька дзвоник: дзінь-дзінь-дзінь!
Він знає, що весь день уже за тим зрадливим голосом біжить даремно; інколи догадується, що, мабуть, се дзвонить власний страх його, а він, проте, біжить, біжить!
Ану ж там справді битий шлях?
Ану ж там хата теплая?
Ану ж лице коханеє?
Ану ж там дивні радощі?
Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!
Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!
Слухай!
Спомини
Я згадую минулеє життя спокійно, та без радості, без туги: одно із нього виніс я чуття, що я не був у нім щасливий, други.
Багато праці, і турбот, і скрут, та не було вдоволення, утіхи; мов віл в ярмі, я чув на собі прут
і тяг чужого скарбу повні міхи.
Хоч не згасав ніколи огник мій, та полум'ям не бухав, більш димився, а замість світла сипав іскор рій.
Хоч ненастанно стяг мій з вітром бився, та не високо плив в руці слабій,
і хоч я жив, то все ж я не нажився.
Заким умре ще в серці творча сила
і дар пісень заглухне в тишині, немов пахуча та фіалка мила, що в'яне у пустому бур'яні, - я раз іще б хотів простерти крила,
і побуять свобідно в вишині,
і оживить ті спомини, що скрила ворожа доля у душі на дні.
Вони живі донині в тій могилі, я чую їх, як рвуться, як печуть…
Спинити їх, здушить їх я не в силі.
Та чи знайду я сили, щоб відчуть, щоб пережити знов ті любі хвилі
і виплакать піснями їх ось тут?..
Маленький хутір серед лук і нив на горбику над річкою шумною - отам я в простій хлопській хаті жив,
і самота, і сум жили зо мною.