Й ого звуть Олекса. Він - володар голлівудської посмішки і дівочих сердець нашого офісу. Він - іще одна фігня, через яку мене не люблять дівчата. Бо він цікавиться мною.
Я ніяк не можу зрозуміти, чому саме мене він намагається витягти на каву й цигарку під час обідньої перерви, чому саме мені заважає працювати, займаючи своєю доволі спортивною гепою стілець для відвідувачів. Чи я просто так йому подобаюся? Чи на нього діє моє напівсвідоме застосування НЛП-технологій? Чи він таки один із них?
У нього випрасувані речі (навіть джинси), розкута хода й ванільно-солодкі парфуми. Він трохи схожий на ляльку, трохи - на якогось актора. На якого? Не можу згадати прізвище - дається взнаки моя зневага до телебачення й преси.
- То у що ти віриш?
Чергова обідня перерва. Містер Голлівуд сидить навпроти, я отримую денну порцію його позитивної енергетики й погрозливих поглядів колег. Боюся, колись ці сучки зберуться разом і зроблять мені якусь гидоту. Треба буде поспілкуватися з ними, попрацювати з ними на предмет зміни ставлення до моєї особи. Зачаклувати.
- То у що ти віриш? - питає Олекса. Посміхається.
Закидає ногу на ногу.
- У себе, - відповідаю я. Посміхаюся. Схрещую руки.
Ми швидко хапаємо ритми одне одного. Вже майже моментально. Вже майже механічно. Тому що і я, і він намагаємося зробити це. Зупиняємося завжди десь посередині. У нас уже відпрацьована поведінка, інтонації, темп розмови. Це не мій і не його темп, це наш спільний темп.
Можливо, саме тому і не виходить перетягти ковдру на себе. Не виходить у жодного з нас. Чи знає це він? Чи помічає? Чи просто вважає, що схопив мій ритм?
- Хіба можна вірити лише у себе? - дивується він. - Має бути ще щось…
- Наприклад?
- Ну, бог… Хоч якийсь бог.
- А я сама собі бог, - відказую я.
- Моїм богом колись був телевізор, - посміхається, підморгує.
О, це вже цікаво… - І що ж із ним трапилося? - посміхаюся я.
- Я вбив його, - відповідає він, - знаєш, боги помирають, коли у них припиняють вірити…
Це моя фраза. Тобто, чиясь, але дуже знайома мені, я частенько думаю її. Як він здогадався, що я думаю? Як почув? І як можна виявити чіп у своїй голові?
- То ти вірив у телевізор? - дивуюся я.
Він сміється.
- Майже…
- Як це? - знову дивуюся я.
- Доки не зрозумів, що він мене гіпнотизує, - пояснює він.
Фіга собі… Досить відверто…
- Яким чином? - продовжую дивуватися я.
- Ну, знаєш це відчуття, коли нічого путнього у телевізорі немає, а вимкнути його важко.
Я мовчки розглядаю Олексу. Тепер він говорить май - же Ізиними словами. До чого? Чи прослуховували Ізину хату? Олекса знову випускає на обличчя легеньку посмішку, я відповідаю тим самим. Я чухаю носа, він - вухо, майже водночас зі мною. Чий це був жест? Хто перший почав його? Хто кого наслідує? Чомусь згадую Еверсового «Павука». - І ти вирішив, що він тебе гіпнотизує? - питаю я.
- Так, - він знизує плечима, - яким ще чином можна це пояснити?
Його кличуть до телефону. Шкода. Я тільки встигла зацікавитися.
- Зараз! - гукає він і звертається до мене. - Що ти робиш сьогодні ввечері?
- Сиджу вдома, - відповідаю я.
- Нє, - широко всміхається він, - ти йдеш зі мною вечеряти.
Його усмішка знову теплішає - у ній з’являються барви, емоції, інтонації. Усміхається, ніби запитує. Цікава тактика: вербально ствердити, невербально - спитати.
Здається, дієва… Принаймні, я не відмовляюся. Я вже знаю, що погоджуся, і він це знає. Лише один нюанс: він уважає, що я ведуся на його гіпноз і гарні очі, я ж знаю - погоджуся, бо вже давно збиралася йти на абордаж.
- А в мене питатимуть? - роблю вигляд, що не помітила усмішки.
Чи не надто переграю? Чи не на повну дурепу скидаюсь?
- Питатимуть, - легко погоджується він, - підеш?
- Тільки ненадовго, - попереджаю я.
- Гаразд, - погоджується він. - І без зазіхань на мою честь.
- Гаразд.
- Олексо! - роздратовано гукає Толя. Він стоїть у дверях зі слухавкою, він сердиться.
Здається, до когорти сук, що ненавидять мене, приєднається ще й ця мавпа. Принаймні, про це свідчить погляд, спрямований просто на мене. Ніби це я приходжу до Олекси й займаю його стілець для відвідувачів своєю гепою, а його мозок - безглуздими балачками, сенс яких полягає лише в тому, щоб потренуватися на ньому у своїх здібностях із впливу на підсвідомість.
Вечеря у суші-барі. Він відмінно володіє паличками.
Я - трохи гірше, проте доволі пристойно, принаймні, на тлі інших відвідувачів. Він мовчки їсть, уважно спостерігає за моїми рухами. Я - його відображення. Їм, спостерігаю. Чекаю, доки він розпочне розмову. Він, здається, чекає того ж від мене. Тягнеться до пива. Я - одночасно з ним. Дідько, я знову не встигаю зрозуміти, хто з нас почав цей рух…
- Що ти робиш? - раптом питає він.
Я сіпаюся - незвичний голос, надто низький і серйозний як на знайомого мені Олексу. Хлопчику, ти вирішив показати себе? Чи це якийсь черговий прийомчик?
- Що роблю? - важко одразу перехопити його такого.
Перейняти. Перетягти на себе.
- А ти не знаєш? - посміхається мені.
Посміхаюся у відповідь: - Їм суші?
- П’єш пиво, - відповідає він, - саме в той момент, коли його п’ю я.
- А це заборонено? - починаю сердитися. Чого воно від мене хоче? Ми так гарно гралися! Навіщо він усе псує?!
- Ти налаштовуєшся на мене, - повідомляє він.
Америку відкрив…
- Ти перший почав, - о, здається, влучила в інтонацію.
Він тяжко зітхає.
- Слухай, - каже він, - я не знав, що ти помітиш. Я просто хотів налагодити стосунки. Вибач мене. Забудьмо і припинімо цю маячню.
- Навіщо? - питаю я.
- Що навіщо?
- Навіщо ти хотів налагодити стосунки?
- Бо ти мені сподобалася, - він дивиться у стіл. Чому не в очі? Соромиться? Чи знає, що очі можуть сказати те, про що він воліє змовчати?
- Брешеш, - відповідаю я, посміхаюся.
Це така нова гра, думаю я. Він розпочинає нову гру.
Цікаво.
- Чому? - його усмішка - віддзеркалення моєї, його інтонація - та сама. - Думаєш, ти не можеш сподобатися чоловікові?
- А ти думаєш, можу? - підігрую.
Усмішка зникає з його обличчя. Він знову стає серйозним. Незвично серйозним.
- Знову, - похмуро повідомляє він.
- Що знову?
Я не встигаю змінюватися за ним. Що за дурна тактика?
- Знову ти мене копіюєш.
- Я тебе? - знову серджуся я.
- Ні! Я тебе! - сердиться у відповідь він.
Декілька секунд дивимося одне на одного й раптом сміємося. Такої ідіотської розмови я не чула ніколи. Це весело.
Чуєш, Ізю? Все це насправді дуже весело! Чому ти так серйозно сприймав те, що так весело?
Олекса сміється разом зі мною. В унісон зі мною. А що зараз? Хто з нас кого грає зараз? І хто першим почав сміятися?
- Давай спробуємо не наслідувати одне одного, - пропонує він.
- Давай, - погоджуюся я й помічаю, як він знову тягнеться до пива водночас зі мною. Він помічає це теж.
Разом відсмикуємо руки. Разом сміємося. Знову.
«Спробуємо не наслідувати», - подумки повторюю його пропозицію. Легко сказати… А от зробити… Здається, це вже одна з тих звичок, що їх позбутися майже неможливо.
Він проводжає мене додому. Дорогою розповідає про себе. Трохи з біографії, трохи - з життя, чимало - про методи впливу на підсвідомість, вивченням яких захопився у інституті.
То він нормальний хлопець, думаю я. Думаю із розчаруванням, подивом і недовірою. Розчаруванням - бо наві51 що ж мені заручник із нормальних у війні з ними? Подивом і недовірою - бо все ж таки не розумію, як я просто так могла сподобатися цьому ванільному хлопчикові. Надто він… витончений для мене.
Спиняємося біля мого під’їзду.
Знову замислююся над тим, хто зробив це першим: я чи він? Хто спинився першим? І, якщо він, то звідкіля йому відомо, де я мешкаю?
Це таки параноя, вирішую я, дивлячись у його темні усміхнені очі. От біда - такий хлопець, а у мене параноя!
- Зайдеш? - питаю я.
- А що у тебе є? - питає він.
- У мене є я, - усміхаюся.
Виходжу з ліфта й навмисно пропускаю його вперед.
Нехай підійде до дверей. Нехай першим зупиниться біля моєї квартири.
На моєму поверсі темно. Знову хтось поцупив лампочку. У нормальних під’їздах їх розбивають, у нашому - крадуть. Розбивати - це я ще розумію. Це природно, це якийсь поклик природи: щось зламати, розбити, рознести на друзки. Але - потягти… Може, це гобі у когось таке?
Може, він зберігає їх як трофеї? Цікаво, а хто вкручує нові? Це питання непокоїть мене вже давно. Бо не знаю жодної людини з нашого поверху, яка могла б це зробити, бо всі на нашому поверсі сердиті, ображені на життя і вважають винними у своїх проблемах передусім сусідів, зокрема мене.
- Темно, - коментує Олекса.
- Ага, - кажу я.
Він клацає запальничкою й питає:
- Куди далі?
Зараза, думаю я, здогадалася, чого мені від тебе треба…
У світлі запальнички він схожий на демона. Тіні танцюють на його тонкому обличчі, перетворюючи все обличчя на суцільну тінь, що танцює. Танцює загадкова усмішка, танцюють примружені очі, танцюють риси, змінюючись, викривляючись… Він стає незнайомим…
Та він і є незнайомим! Я ж зовсім не знаю його. Навіщо ж я тягну його до свого будинку? До своєї фортеці?
- То що? - він вдивляється у мене. - Куди далі?
- Обіцяєш не чіпати пилюки? - питаю я.
- Обіцяю, - посміхається він, і я веду його до себе.
Олекса не дуже вписується у мою квартиру. У моєму барлозі не місце цій витонченій, карамельній, ванільній красі. Він, здається, не помічає цього. Проходить, не скидаючи взуття. Зупиняється посеред кімнати, роззирається. Йому цікаво.
- У тебе на стінах нічого не висить, - повідомляє він.
- Цікаве спостереження, - відповідаю я.
Він ігнорує іронію й доповідає:
- Зазвичай у людей щось висить на стінах: плакати, світлини, картини, дитячі малюнки… Глянеш на них - і одразу бачиш, якою намагається видаватися ця людина.
А у тебе нічого не висить.
- Намагається видаватися? - питаю я.
- Намагається видаватися. Людина таким чином демонструє себе іншим. - І що висить у тебе?
Сідаю на підлогу, знімаю взуття. Деякий час він дивиться на мене, потім робить те ж саме. Знає правило про чужий монастир. Або знову повторює за мною?
- У мене висять мої фотографії. Я люблю себе.
- Ага, - кажу я, - це помітно. А я все думаю повісити якусь рибину.
- Рибину?! - дивується він.
- Ну, знаєш, як у загадці: зелене, висить на стіні і тхне.
- Зелене? - знову дивується. Мені подобається, що я можу здивувати його.
- Моя риба, як хочу, так і розфарбовую.
- Ясно.
Нічого йому не ясно. Він не пам’ятає цієї загадки. Він здивований і серйозний. Він думає, що я хочу, аби всі довкола бачили мене зеленою рибиною. Якщо чесно, я вигадала це щойно. А може й ні. Може, думала про це давно, тільки сформулювати не могла…
Дивне бажання. І, що найголовніше, невмотивоване.
Може, це так впливають на мій стан ті біг-борди. Може, на них зашифровано повідомлення: «Ти - зелена рибина, ти - зелена рибина…» Чому саме зелена рибина? Чому, наприклад, не рожева білочка?
- Про що думаєш? - питає він.
Ми так і сидимо: просто на підлозі, поруч зі скинутим щойно взуттям. Я розумію, що роблю одну помилку за іншою. Запросила його додому, хоча впевнена в тому, що це небезпечно, а тепер ще й замислилася, входячи у транс. Чому він не користується цим? Чому не намагається загіпнотизувати? Чи він уже це робить, а я просто не помічаю? Чи вже зробив? Навіщо вивів мене з мого тран су?
Дивлюся на годинник. Минуло не більше двох хвилин з того моменту, як ми зайшли. Йому не могло вистачити двох хвилин… Чи могло?
- Про зелену рибу, - відповідаю я.
- Навіщо про неї думати? - питає він.
- Як уважаєш, комусь потрібно, аби я стала нею?
Він сміється. Доволі щиро. Відповідає:
- Мені - точно ні.
- А що тобі потрібно? - питаю я.
- Не знаю.
Він знову нахиляє голову (я знову повторюю це, я - дзеркало), зазирає у очі. Дивиться довго. Ніби гіпнотизує.
Його очі - теплі й вологі.
Скажи, що тобі потрібна я, думаю я. Скажи, що я тобі потрібна.
- Ти, - нарешті каже він, - ти мені потрібна.
Сиджу на підвіконні, тримаю у зубах цигарку без фільтра. Олекса виходить із ванної. На ньому - мій рушник. На мені - його сорочка. Такий собі невеличкий енергетичний обмін.
- Завжди хотів спитати, - каже він, - чому без фільтра?
- Звичка, - брешу я.
- Ясно, - він сідає на стілець, зазирає мені в очі. Чекає, доки щось скажу.
Що тобі сказати, ванільний мій?
Дивне відчуття. Доки не зрозумію його, пробач, помовчу. Ми щойно були разом, мій хлопчику, ми щойно кохалися, ми щойно намагалися зробити одне одному хороше. Ми і зробили. Тільки от - що за відчуття, ніби щось тут не так? Що саме не так? Чи це у мене таки щось перемикнуло в голові - моя параноя, помножена на довгий період самотності в особистому житті?
Все було добре, Олексо, все було чудово. Тільки залишилося відчуття, що не я щойно кохала тебе на підлозі.
Що не ти щойно обіймав мене на моєму пухнастому та брудному килимі. Що це були не ми. Це були наші проекції одне на одного. Це були тіні, які знову знайшли одну хвилю, вийшли на неї й попливли за течією. Не було ані тебе, ані мене - була тільки ця наша спільна хвиля.
Більш-менш прийнятна для нас обох.
Навіщо ти навчив мене цього, Ізю? Навіщо навчив знаходити цю кляту хвилю? Навіщо навчив не бути собою? Побачу - вб’ю. Якщо, звісно, колись побачу…
- Тобі не сподобалося? - питає Олекса.
- Не все, - чесно кажу я.
- Що було не так?
- Я не відчула тебе.
- Тобто?
- Ти налаштувався на мене.
- Хіба це погано? - дивується він.
- Ага, - кажу я, - я хотіла б відчути саме тебе. Мені не цікаво кохатись із собою. Я хотіла побачити тебе… Я не бачу тебе, розумієш?
- Розумію, - він посміхається, підморгує, - спробуємо ще раз?
- Не зараз. Я втомилася. Тим паче, вже пізно.
Він розуміє. Киває. Мовчки збирає одяг, розкиданий по всій кімнаті.
- А знаєш, - у його голосі знову чую його - не нашу спільну, його власну - інтонацію, - знаєш, мала, я сам себе вже майже не бачу. Я не знаю, хто я, не знаю, де я: де я, де моя свідомість, де - підсвідомість. Знаєш, у мене немає друзів - лише ті, хто повівся на мене, кого я примусив бути друзями. Я нікого не люблю. Бо не вірю у любов. Бо сам умію викликати її…
Я здивовано дивлюся на нього. Що за фонтан? Що за емоційний гейзер? Звідкіля така відвертість? І, що головне, навіщо? Вирішив прив’язати мене - не сексом, так балачками? Чого тебе так несе, хлопчику? Куди тебе несе?
А він не замовкає. Він говорить. Голосно, нервово жестикулюючи.
- Я ні у що не вірю, - каже він. - Мій бог - НЛП.
Бо більше нічого не існує. От ти віриш у себе. Бо ти ще знаєш, хто ти. Бо ти ще існуєш. А я - це набір навичок із спілкування. Розумієш? Я - це…
Він відмахується від власних думок і йде до дверей.
Він хоче, аби я його зупинила. Він чекає на це. Аби я зупинила, заспокоїла, розповіла йому, хто він.
Пробач, хлопчику, думаю я, але сьогодні не маю жодного бажання гратись у психолога. Тим паче, ти надто витончений для мене і для моєї хати. Мені ще твій дух звідсіля виганяти… Іди собі й не чіпай мене більше.
Принаймні, доки не знайдеш себе. Я хочу кохатися з людиною, а не з власним відображенням.
Він іде.
Я ще довго роздивляюся зачинені двері й думаю, що секс із ним змінив моє ставлення до нього. Що щойно він був для мене чоловіком, якому я боялася сподобатися, а тепер став просто милим хлопчиком, не потрібним тут, у моїй хаті, хлопчиком. Може, він навмисно зробив це?
Може, навмисно зробив так, аби я його недооцінювала?
Я ще довго роздивляюся зачинені двері, намагаючись зрозуміти, хто ж щойно зник за ними: реальний ворог, потенційний союзник чи звичайний карамельний хлопець, із яким більше мені нема про що говорити?
Що б ти сказав про любов, Ізю? Про закоханість? Про захоплення? Адже це саме ті відчуття, які виникають безпідставно. Вони спонукають до нелогічних дій, до невірних вчинків. Вони йдуть всупереч свідомості… За твоєю теорією, Ізю, кохання - це гіпноз. Мабуть, так і є.
Свідомо чи несвідомо одна людина тягне на себе іншу, вкарбовує себе у її почуття, прив’язує до себе.
Зараз ці думки допомагають мені не закохуватися у потенційних ворогів, але що буде після цього? Після війни? Після твоєї війни, Ізю, війни, яку ти нав’язав мені. Чи буде щось після війни? І, якщо буде, як я зможу когось покохати, розуміючи, що він просто затягнув мою свідомість у свої тенета? Як же романтика, Ізю? Як же те, заради чого, як казала мені мама, потрібно жити? Як же твоя половинка на цій землі?
Мені шкода Олексу. Він уже в тому стані, до якого боюся наблизитися я. Він уже точно знає, що всього цього не існує: ні твоєї половинки, ні вічного кохання.
Він позбавився ілюзій і тверезо дивиться на світ. Його важко загіпнотизувати. Та чи стало йому від цього легше?
Пам’ятаєш, ти не хотів ставати чиєюсь маріонеткою, Ізю?
Олекса, мабуть, теж не хотів. Але став. Він став власною маріонеткою, Ізю, він став логічною лялькою. Я так не хочу. Треба швидше завершувати цю війну, доки я ще залишаюся легконавіюваною.