«Мене до Вас прислали батько, — нерішуче почав хлопець. — Дідо Северин померли, а батько хочуть, аби Ви читали молитви над дідовою труною і панахиду справили. Вони Вам дадуть харчів або гроші, як Ви самі забажаєте, отче».
«Так маєте иароха».
«Парох нам ворог… Він кревний Журавичам…»
«Гріхом є, хлопче, таке казати про висвяченого пресвітера, таїнствами окормляючого».
«Неблагодатний він, превелебний отче, постів належно не тримає. Оковиту вживає і слив'янку, і суничну настоянку, і горобинову… І всі у плебанії такі ж пияцюри, до побожної справи негодящі».
«Я маю лише дияконський чин, то кажи мені „брате Анемподесте“».
«То я Вас зара' проведу до самісінького хутора, брате Анапезде — сказав парубок. — Ми псів повипускали, аби Журавичі не спалили нас уночі».
Прочанинові слово «спалити» нагадало про згаслу люльку. Він поліз до гамана, і пальці, окрім тютюну, вхопили щось металеве, круглясте. Він спершу подумав, що знайшов таляр або й шведський дукат, але натомість витягнув точне повторення амулету Марципанової Акробатки. Агатові надкрилки жука зблиснули у напівтемряві. Тепер він згадав, де чув про «Потік Хореф». «Ти теж непростий жучара!» — визначив він Голомозого Драбанта. А ще він зрозумів, що вже має чим поторгуватися за своє дзеркало. Зміну його настрою помітив онук загиблого Северина. Він вирішив, що причиною радості паломника стали обіцяні харчі. «Певно, зголоднів, у лісі сидячи», — поспівчував хлопець.
Вони рушили до хутора через ліс, найкоротшою стежкою.
Проходячи галявиною, учень авви Макарія відчув щось настроєво протилежне навколишньому мирному смерканню. Він озирнувся навколо. Чи то сутінки зіграли з ним жарт, чи невідомі Сили послали попереджуюче видіння, але він побачив, як крізь кропиву і суцвіття наперстянки промкнулася синя щуряча мордочка й одразу сховалася, бо до неї посунуло яскраво-червоне створіння. Прочанин пришвидшив ходу, майже побіг. Парубок здивовано глянув на сполоханого диякона у смішній лівреї, але теж перейшов на ширший крок. Незабаром з'явилися спалахи світел — хутірські вогні. Анемподест раз у раз озирався на березову колонаду, але, окрім глибокої лісової тіні, не зауважив нічого.
Хутір Канюків було побудовано передбачливо і надійно. Ззовні його приземкуваті споруди було обкладено дубовими колодами, що утворювали майже фортечну стіну. П'ятикутний терем підносився над господарчими будівлями бойовою вежею. Дахом ходили хутірські з цебрами, змочуючи його водою, накриваючи вологими шкурами. Горіли піднесені на палях сторожові смолоскипи. Гавкали роззлощені собаки. «І тут люди в облозі», — подумалося прочанинові. За кам'яною непохитністю Райдужної Гори він почувався би безпечніше, аніж під мокрою соломою. Але цієї ночі у Матні іншого прихистку для нього не передбачалось.
До хутора лишалося зо дві сотні кроків, коли дивовижно швидка комаха пролетіла повз голову Анемподеста і здибила його волосся. Він обернувся. На темному тлі підліска вгадувалась оповита димом постать Голомозого. «Це ж він у мене стріляв!» — доміркував прочанин і побіг заячим зиґзаґом. Його проводир щось закричав, певно, просячи припнути псів.
Драбант перезарядив мушкетон, припалив свіжу порохову смужку і знов прицілив Анемподеста. Він вже відтягував важеля, коли пес вискочив з кущів глоду, безгучно атакувавши Каштанового приятеля. Той не розгубився й притульним пострілом розніс псові голову. Відкинувши мушкетона, він витяг баталійну сокиру і кинувся за прочанином.
Анемподест вмів бігати швидко: безголовий собака ще перебирав лапами, коли учень авви Макарія перескочив тин і побіг уздовж дубової стіни. Браму йому відчинили вчасно. Перше, що він побачив на хуторі, була дуже товста жінка у довгій сорочці і чорній неремітці[46]. Вона небавом, наче ожилий лаврський дзвін, піднімалася драбиною на поміст, приторочений до дубових колод. Прочанин несамовільно прикипів поглядом до величного сходження товстухи, як до обрядового поступу споконвічної земляної Сили. Кожний крок змушував драбину сервільно вигинатися і тріскотіти; при цьому з-під перемітки викочувалися, наче два гарбузи, щоки велетенського бабища. Товстуха тримала арбалет, розміром як катапульта.
Драбант тим часом убив ще одного пса і гнався за Анемподестовим проводирем.
«Заручника хоче узяти», — пояснив прочанинові зизоокий хуторянин, підглядаючи за гонитвою крізь дірку в брамі.
Над головою Анемподеста заскрипів поміст. Товстуха вийшла на бойову позицію. Прочанин відіпхнув зизоокого від дірки і побачив Голомозого зовсім близько. Той вже був без халата, у лускатому панцирі, і біг розміреним кроком, не збиваючи дихання. У ту мить, коли Драбант сокирою, наче гаком, підсік проводиря, загострений патик ляснув його в груди.
Якби товстуха-арбалетниця стріляла залізним прутом, Голомозий сконав би на місці. Але ясенева палиця не подужала панцира і тільки збила з ніг. Хлопець-проводир підхопив Драбантову сокиру і в два стрибки досяг брами. Голомозий повільно підвівся, тримаючись за груди, але другий патик пробив йому гомілку. Навколо пораненого воїна застрибали-загавкали осмілілі пси. Хуторяни відчинили браму і вийшли до ворога. На чолі загону йшов озброєний вилами Опанас Канюка, син Северина. Молодші родичі несли рибальську сітку.
Опанас відігнав псів і спитав Драбанта:
«Пан лицар хочуть нагло померти чи будуть відшкодовувати статутну віру?»
«Ще хто кому нашкодив…» — крізь зуби промовив Драбант. Він обхопив руками патик і повільно витягав його з рани.
«Не чую, шо то Ви там шепочете?»
Зі звірячим риканням Голомозий вирвав патика. Зброя хуторян пробила лише чобіт і м'язи. Драбант сперся на закривавлену палицю, підвівся, з хижим вищиром оглянув селян і пообіцяв:
«Вам відшкодують».
Коли Голомозого, закрученого у сітку, занесли до двору, сини Опанаса веселими криками прославили влучність арбалетниці:
«Бабаматка підстрелили лицаря!»
«Не зчиняйте ґвалту, варнаки, — зупинила їх Бабаматка, що якраз злазила з помосту, відсапуючись і важко збираючи дихання. — Покійник у хаті!»
Анемподест вийшов перед очі Опанаса, вклонився йому і ґречно подякував.
«Кілько візьмете за панахиду, отче?» — спитав новий господар хутора.
«Відпрацюю молитовним робом за врятування».
«Не годиться, — заперечив Опанас. — Дамо Вам, превелебний отче, хліба й до хліба».
Прочанин ще раз подякував і спитав:
«Хто ця, перепрошую, воїтелька, що так вчасно зупинила мого найнебезпечнішого ворога, котрий, до Вашого відома, є неабиякий aggressor[47] і захисник єретиків-адамітів?»
«Вона не воїтелька, всечесний отче, але удова мого вуйка, що помер три роки тому. Діти кличуть удову Бабаматкою, але християнське ім'я її — Марія. Вона була узята в нашу родину з півдня, із роду людей прикордонних, де змалку навчилася кидати стріли не гірше від своїх братів. Але далеко ходити тепер не може, самі, отче, бачите… Якби Бабаматка була з нами вранці біля фільварку, Журавичі ніколи б нас не здолали… Гей! — покликав Опанас хуторян. — Підійдіть-но усі до отця під благословіння…»
Анемподест благословив весь клан Канюків, а особливо ретельно — арбалетницю.
«А де, предобрий отче, той Святий образ Матки Божої, що Ви з ним приходили до села?» — спитав миршавий Мирон, брат Опанаса.
«Та Свята ікона Богородиці велінням Вищих Сил мною схована до виповнення часів», — збрехав прочанин.
Селяни перезирнулися, але обійшлося без подальших розпитувань.
Мирон відвів прочанина до світлиці, де під образами лежав у дубовій труні Северин. Не маючи ані требника, ані Святого Письма, Анемподест став проказувати молитви і принагідні уривки Євангелія по пам'яті. Він навіть забув подумки вибачитися перед Небесними Ієрархіями за таку профанацію. Його точила думка про час, відпущений Вбивчим Написом. Він мордувався тим, що безнадійно застряг у Матні і не має права навіть на мить закуняти. Удова Северина невідступно сиділа при гробі, час від часу приходили інші жінки, плакали і хрестилися, слухаючи євангельські оповідки. На прочанинове щастя, жоден з хуторян не розумівся на літургії, отже саморобні новели учня авви Макарія приймалися цими добрими людьми за найавтентичніше Писання.
За вікном світлиці була вже глупа ніч, коли Анемподестові запропонували підвередити тілесні сили їдлом та відпочинком. Жінки відвели його до баштового покою, де накрили стіл варениками, сметаною та медом. Хоча прочанин не був впевненим, чи закінчилась вже Петрівка, чи ні, але від сметани не відмовився, швидко втішив утробу і впав на ліжник у передчутті Опадла.
Йому знадобилося кілька хвилин, щоби зір призвичаївся до радісного зеленого Сонця. Він стояв на гірській дорозі, і перед ним розгортала бганки і тераси довгаста долина, з трьох сторін обмежена горами. Спадисті схили вкривали арніка і лілова лаванда. Від густого лавандового запаху паморочилось у голові.
Марципанова Акробатка виникла звідкись ззаду. Її волосся прикрашав вінок з великих трикутних квітів. Опад-лійське Сонце надавало її шкірі сіруватості, а очам — берилового зафарблення. «Цікаво, а як виглядала вона у нашому світі?» Вголос він спитав:
«Хіба я можу пересуватися позасвідомо?»
«З моєю допомогою».
«Може я ще щось робив з твоєю допомогою?»
«Може», — погодилась Сапфіра і показала рукою униз:
«Бачиш? Ось Долина Драговозів. Он там, за пагорбом — Картагена…»
«Ми не запізнюємось?»
«Злякався?»