«Ні», — відповів Каштан, потім вишкірився, присів, заглянув прочанинові в очі й раптом зареготав. Робив він це показово, ретельно розсуваючи щелепи. Нікта незворушно спостерігала за ними.
Прочанин почервонів, вихопив загостреного тесака і грізно утупився у костоголового. Якби він спромігся подивитися на себе збоку, то здивувався б рішучості, що накреслилась на його обличчі.
Костоголовий замурмотів:
«Я ж не хтів Вас образити, пане-кумплю-брате, аж ніяк, перепрошую…»
Нікта хвилястим кроком, що змушував тріскотіти тканину на її стегнах, підійшла до Анемподеста, торкнулася гостряка вузькою пещеною долонею і спитала:
«Ви ж не скривдите мого батька, правда ж, достойний брате?»
Голос в неї був низький, переливчастий. Анемподест перевів погляд з Каштана на її долоню, на видовжені нігті із залишками кармінової фарби й набрів на думку, що ця дівчина, певне, все своє куце життя прожила як шляхетна панна. «Невже ті пияцюги-актори ніколи не примушували її прати майтки?» — здивувався він і сказав:
«Я йду до Гробу Господнього. Наді мною не можна сміятися».
«Над ким не сміються, над тим плачуть», — відповіла дочка костоголового. Анемподест міг би заприсягтися, що її зіниці вибухнули раптовим розширенням, а обличчя помудрішало. Причинний змій прочанина відповів на ці перетворення остаточним розгорненням: затверділий прутень знайшов у штанах дірку, розсунув борти підрясника і вистромився назовні у всій своїй безпосередності. Нікта подивилась на пурпуровий авангард своєї перемоги, посміхнулась і сказала:
«Отже, нас вибачено…»
Анемподест відчув: шкіра на його настовбурченому обличчі от-от спалахне. Він кинув зброю і побіг до лісу.
Не пам'ятаючи себе від сорому, він схопив дзеркало, шмату і поплентався до халабуди. Він примусив себе молитися до полудня, але губи Нікти вперто стояли перед очима, а прутень залишався напруженим і твердим, мов залізо. Якесь сердите згущення пульсувало у глибинах його мозку, не даючи й на мить відволіктися від видіння. Коли він заплющував очі, то бачив кошлату — і теж пульсуючу — червону хмару, з якої випливав привид напіврозтуленої Нікти. Вологі губи привида розкривалися від бажання і сердите згущення з Анемподестової голови нестримно перетікало у кінчик прутня, виснажуючи його сверблячкою. Змучений, він врешті-решт згрішив правицею й обкрапав землю розпеченим сім'ям, а коли виверження вулкана вичерпалося, прихилився до дзеркала, огорнув плечі шматою й дозволив собі провалитися у драглі забуття. Сонце нагріло повітря, тіло розслабилося у тому теплі, й тепер він остаточно увірував, що весь Хирлицький ліс охоронятиме його спокій.
Над ним нахилилась темна постать. Він хотів підвестися, але тіло у цій реальності не підкорялося його наказам. Неймовірним зусиллям він вирівняв голову. Йому здалися знайомими видовжені лінії і бганки чорної халамиди, гостроверхий клобук і сіра пляма бороди. «Отче Макарію», — прошепотів він, але постать не відізвалася ні докором, ні благословенням. Невидимі очі промацували спітнілу мапу Анемподестового обличчя, шукаючи у лабіринтах блідої шкіри невідомі шляхи і знаки. Прочанин майже відчував пекуче штрикало цього погляду, котре ворушило волосся у заглибинах підборіддя, відгинало носові крильця, мандрувало між бровами й ковзало найглибшими зморшками чола. Він примружив (знов межовим зусиллям, від якого пішла обертом голова) очі, рятуючи їх від штрикала. Але зовсім заплющити їх не зміг, ніби наштовхуючись на нечутне повеління. Поряд з темною постаттю виникла інша — сліпучо-срібна. Халамида першої від цього стала ще чорнішою.
Анемподест почув Голос, який пульсував разом із буттям, натягуючи й відпускаючи шкірку всесвіту. Голос не був страхітливим. Скорше байдужим до тих, хто зволожує з переляку одяг і втискується раменами у хрумку матерію сущого.
«Він не зможе», — промовив Голос.
І видіння згасло.
Анемподест прокинувся з відчуттям спраги й власної нікчемності.
«Знак, це був знак!» — мурмотів він, збираючи до торби свій скарб. Він вирішив рушати у Святу Землю негайно, не озираючись, і вже міркував, чим би то заплатити мостове мито на Прокопівському перелазі, де посіпаки пана Сокольського не дуже то й шанували прочан. Але іншого способу вибратися на Кучманський шлях[11] не було. Аж тут він згадав про монету, відібрану в жука.
Монета була поганська, певне, турецького карбу. Арабський напис огортав перехрещені шаблі. На реверсі орнамент зростався у зірку. Ближче до краю було пророблено отвір. Важка і товста, вона тягнула на п'ятдесят грошей сріблом. Анемподест не втримався і показав монету дзеркалові. Воно ж слухняно відобразило срібляка.
Несподівано за рогом халабуди хтось кахикнув.
Прочанин миттєво витяг з торби тесака й приготувався боронити дзеркало і монету.
«Це я, пане-кумплю, — почувся знайомий голос і з-за колод вистромилась голова актора. — Потурбував Вас, аби ще раз вибачитися за себе й за доньку. Ви вже не тримайте зла на мою малу. Вона ж усе життя провела серед грішників й не знає, горопашна, поваги до чернечого звання… А яка така цікава у Вас монетка…»
Анемподест сховав руку з монетою за спину.
«Не бійтеся, пане-кумплю, — вищирився Кінський Каштан, обмацуючи поглядом нагостреного тесака. — Я ж не хочу забрати у Вас Вашого таляра, зовсім ні, а просто хочу подивитися, чи це часом не захр-фарр, що про нього згадував святий праведний Адріан Дамаський у посланні до халіфа Ґаруна ар Рашида. Ви ж напевне знаєте, високовчений брате, що всі гроші світу сього є розмінниками одної прадавньої незнищенної монети, карбованої у пеклі чортячими ковалями Хуббісом та Муґбалом… Первісна монета має дві ознаки, відомі мені, позаяк цар Соломон таємно заповів пошуки захра саме гільдії мандрівних акторів і ми ось вже три тисячі років вірні тому завітові».
«А святий Евростій Атопійський, — відповів на це Анемподест, — заповів усім прочанам бити у писок набридливих акторів й не зважати на жодні доручення давніх царів».
«Може то був не Евростій, а Еврос Тартарійський?[12]».
«Зараз звеселишся вельми, потворо», — пообіцяв Анемподест й тесаком націлився Каштанові у груди.
Комедіант спритно ухилився й чимдуж побіг углиб лісу. Прочанин з гиканням погнав за ним. Але досвідчений пройдисвіт заздалегідь визначив й обладнав шлях відступу. Він непомітно оминув притрушену гілками яму. Натомість учень авви Макарія, як і передбачав підлий план Кінського Каштана, влетів до неї при повній швидкості. Коли ж, накульгуючи й чухаючи обдерті боки, Анемподест повернувся до халабуди, то побачив, що дзеркало щезло. Він відразу уявив, як вар'яти з погорілого театру регочуть, несучи лісом свою здобич, і почав бити тесаком дерева, викрикуючи богохульні словосполучення. Нарешті він заспокоївся й вивчив сліди навколо халабуди. На вологому ґрунті знайшовся ясний відбиток стопи. Слід вів до берега Хирлиці.
«Якщо в них десь було сховано човен, все пропало», — подумав прочанин.
Берег виявився безлюдним. Десь у верхів'ях річки йшли сильні дощі, вода пожовтіла, залила долішню рінь, підібралася до підмитого коріння сосен і смерділа гончарною майстернею. Течія була стрімкою і тільки дуже вправний човнар міг би за той час, що пройшов від зникнення дзеркала, перевезти вантаж до лівого берега та сховати човен. Лишалося ще, правда, припущення, що того можливого човна знесло течією достатньо далеко. Тому прочанин задав собі клопоту пробігти циганську версту уздовж річки. Але намарно: викрадачів немов злизало каламутним потоком.
«Нічо', — заспокоював себе Анемподест. — Вночі ці тварюки обов'язково змерзнуть і запалять вогнище. Далеко їм все 'дно не втекти. Вони й не знають, який я впертий, як швидко бігаю і які маю пильні очі».
Він ледве дочекався сутінок й не без пригод вип'явся на вершечок найвищої сосни. З нього прочанинові відкрилась темніюча панорама лісового краю. Заграва ще освітлювала захід, але схід набрякав хмаристою чорнотою. У ній губилася навіть стрічка Хирлиці. Далеко на півночі палала несвіжим червоним полум'ям велика будівля. Вітер доносив звідти уривки криків та пісень, тяжкі разуразні вдари; отаман Приблуда святкував зникнення чергового панського маєтку.
На сході, у Зміївці, рухалися жовтуваті вогники. «Смолоскипи», — зрозумів Анемподест. Там, на майдані біля церкви святих Маманта та Лукіліяна, відбувались незрозумілі спостережникові рушення, але жодного звуку звідти не досягало. Прочанин зручніше вмостився між гілляччям, зішкрябав живицю з долонь і продовжив огляд. Малопомітний вогник у лісі він побачив уже після того, як згасла пожежа на півночі, а з неба посипалась дрібна волога. Вогник блимав на півдні, серед найгустіших хащ Хирлицького лісу, де з Хорсових часів мешкали ведмеді, щезники і вурдулаки.
Як не хотілося тілу відкласти переслідування до ранку, паломницький дух все ж таки переміг. Озброївшись тесаком, Анемподест вирушив уздовж берега на південь. Він розраховував на те, що актори не наважаться відійти від Хирлиці, яка була у цих краях чи не єдиним джерелом для орієнтації.
Річка сильно підгризла берегові ґрунти, заповнила водою западини і повалила найближчі до води дерева. Йти було важко, а дощ щохвилини щільнішав. Густішала темрява: Анемподест брів навпомацки, щохвилинно вдивляючись углиб лісу. Але жодного вогню не бачив.
Скільки тривав сей нічний похід, невідомо. Двічі прочанин провалювався у воду, роздер майже навпіл підрясника, здер ніготь на правій руці і сто вісімнадцять разів сотворив Господню Молитву, перш ніж відчув запах диму.
Він озирнувся навколо.
Зліва шумувала Хирлиця, а з трьох сторін Анемподеста обступав вологий ліс без найменшого проблиску світла. Тільки-но прочанин у сто дев'ятнадцятий раз попросив звільнити світ від лукавого, як дощ ущух. Димний запах став відчутнішим і учень авви Макарія нарешті дав собі раду. Обережно, щоб не тріскало під ногами, він пішов на запах, а за хвилину побачив між деревами помаранчеві іскри.
Спочатку йому здалося, що вогнищ два. Але, коли він підкрався ближче, зовсім близько, то зрозумів, що друга ватра горить у дзеркалі, припасованому до стовбура величезного граба. Напроти дзеркала було напнуто шкіряного намета, відкритого у бік вогнища. У дзеркалі Анемподест побачив Нікту, котра сиділа на торбах, підібгавши під себе ноги і курила люльку з довгим прямим чубуком. На голові в неї був тюрбан з перами. Поряд сидів кремезний бородань у турецькому одязі і жовтих чоботах. Голена голова його була накрита повстяним капелюшком. Глибокі зморшки розрізали обличчя голомозого і стягувалися у жмути побіля очей. Вогняні відблиски гралися у хованки на металевих пластинах панцира, що виглядав з-під його халата. А між ватрою і дзеркалом танцював Кінський Каштан.
Лахміття тріпалося кажанячими крилами навколо костоголового, вигиналося хвостами рогатої комети, кружляло самостійними орбітами і досягало вогню. Актор здавався ошалілим гербовим грифоном, що виламався з геральдичної таґми разом із шматками тиньку, стрічками і написами. Обличчя його нагадувало хижу ляльку Фініту, котру бачили на торішньому ярмарку, світодрочну суміш мавпи з херувимом. Довгі ноги Каштана, тверді, як підпори німецького мушкета, майже не згиналися й били ґрунт із затятою безжальністю. Каштан іноді сповільнював своє біснувате кружіння, вдивляючись у небо, немов чув звідти зоряні сурми.
«Ти не вип'єш, ніколи не вип'єш цієї ночі, Юрасю», — раптом перервав його танець бородань. Голос у нього був надламаний, як у ректора Саковича[13].
Каштан зупинився, важко дихаючи, і мокре лахміття сховалося у западинах і нішах вихудлого тіла. Він з покорою, навіть із запопадливістю, подивився кудись у горішню темряву і відповів крізь відсапування:
«Я лише мала плотвичка у Ріці Помилок. Хто побачить плотвичку у жовтій поводі світу, кого вона образить?»
«Ти сам — потік і байрам[14] жовтих помилок, Юрасю. І є Ті, котрі бачать найменших плотвичок у найширших водах. Ти танцюєш сема[15] так, ніби хочеш зафарбувати істину собою. Істина ж має бути безбарвною».
«Він танцює страждання…» — несподівано втрутилась дівчина.
«Помовч, жінко!» — різко обірвав її бородань.
Анемподестові здалося, що дзеркало відобразило злу гримасу на Каштановому обличчі (а може то був тільки блудний послід танцівного шаленства). Костоголовий заперечив:
«Істина недосяжна, Голомозий Драбанте, завжди недосяжна. А мені ось маркотно, неспокутно й ніяково мешкати посеред бридко страчуваного світу».
«Не можна бридитися незворотним, шукаче, бо з обридження твого може повстати лише Танечний Псявірник».