Прочанин ще більш зрадів. «Він не знає, ким мене призначили в Опадлі!» — зрозумів він і відповів стримано:
«Так».
«Ти, певно, не все усвідомлюєш, чоловіче перехожий… Тобі треба знати про неї… При народженні найдостойніший її батько назвав доньку Белітіс, і вона є спадкоємицею одного з найшляхетніших родів Вузької Явності, онукою принцеси Пендози… І я не стверджую, що вона зрадниця… — Голомозий дрібними порухами язика зволожив губи, потім розплющив очі і твердо подивися на учня авви Макарія. — Не маю права, не маю підстав і не маю бажання стверджувати…»
«Вона теж була тут розвідницею?»
«Високонароджена Белітіс багато років досліджувала Опорну Реальність і допомагала Раді передбачати напади Ворога».
«У чужому тілі?»
«Тіла — нетривкі речі сущого. Ніби одяг».
Анемподест вирішив, що настав час головного запитання.
«Вона переселила через Ринву нового Витискувача…» — почав він.
«Це відомо».
«Але у нього виявилась погана натальна карта».
«Карта?.. Хто це виявив? Чорнильниця?» — Голомозий презирливо скривився.
«Але це так».
«Нічого фатального у цьому немає. Складання генітури для Витискувачів є звичайною обтяжливою формальністю. Даниною давнім ритуалам. Головне, аби Витискувач не здогадався про межу влади, котру він отримає на Сцені».
«А потім?»
«А потім ми всі, чоловіче, нап'ємося святої вологи з Потоку Хореф… Або не нап'ємося, якщо Зумовленість переможе Спонтанність…»
«…І побачимо птахів надвечір'я?»
«Ага. Цілу зграю птахів, чоловіче. Небесні легіони сутінкового птаства».
У голосі Голомозого прочанин відчув глузування.
«А в нашому світі є місце, подібне до Сцени Катарактного Театру?» — спитав Анемподест і підніс каганця до Драбантового обличчя. Той примружився, немов від яскравого світла й перепитав:
«Місце?..»
«Так. Місце, де Зумовленість і Спонтанність грають у Гру Витиснення?»
«Кажуть, що є… Посеред Західного Океану».
«А ближче?»
«Нащо тобі?»
«А де моє дзеркало?»
«Не віддам».
«Моє дзеркало і є таким місцем?»
Раптом Голомозий смикнувся і майже закричав:
«Ти — Витискувач!»
Прочанин задув пломінчик каганця. У темряві чулися важке дихання розвідника Карнавальної Ради, щурячий шурхіт й притлумлені звуки дощу.
«Аби Вам було над чим подумати, — сказав, виходячи з в'язниці, учень авви Макарія, — я розповім Вам найсвіжіші плітки Опадла. Перша: Ґлобус втік в іншу реальність, що надзвичайно засмутило усіх мілітарних мартоплясів. Друга: у Картагені з'явився катоблеп… Таке почварисько, прости Господи! Я його до смерті не забуду. Воно зжерло твою дорогоцінну брехунку Дефлорацію, а, може, й Тітоньку. Останньої шкода: я встиг заповажати товстуху… Мабуть, цей катоблеп — справа рук Гімнософіста. Він, я думаю, вибачив отому вашому Абсолютному Злу смерть Еврідіки. Адже минуло вже стільки часу… Навіть опудала збадала міль… Щурі, отже, вже втекли з Вузької Явності… Таке-от діється, Останній Захисниче Карнавалу!»
Він вийшов, не слухаючи богохульних слів Голомозого, і потрапив під зливу.
«Повені не минути, — зустрів його Опанас. — Кінець світу, отче».
Злива не завадила Приблуді зайнятись золотом Сунцича.
Він стояв під дощем, поки зміївчани викопували скриню з-під церковної огорожі. Жупан сотника темнішав й важчав. Поряд з начальним партизаном мокнув війт, мурмочучи молитви, раз у раз втираючи шапкою писок. Парох нетверезо хитався і клав хресне знамення на все, що підходило. Вояцтво похмуро спостерігало, як свіжозвільнені холопи Пясечинських, по коліно у розкислій глині, витягують на світ Божий скарб.
Отаман заборонив вносити скриню до хати, не відбивши глини. Набряклий вологою і роздумами, він був скупий на слова; Лушпак старався за двох і нагаєм прискорював сірому. Чорні думки гризли Приблуду того ранку: Гонська лежала ні жива ні мертва, серед козаків спухала непокора і щез Мандавошка. «Якщо дурневі закортіло зрадити і він перебіг до ляхів, — міркував отаман, — треба негайно рушати до переправи. Тут ми у пастці — між двох річок. І повінь насувається. А біля переправи буде бій — там наймані рейтари Сокольського — воїни небуденні… А Кривоніс сюди не піде і Пушкар не полізе до лісової дупи. Треба повертатись».
Зауваживши, що скриня відчищена, махнув перначем[90]:
«Заносьте!»
Драби занесли.
Приблуда сів посеред хати і покликав Нікту. Та прийшла — висока і тепла. Від її тіла на отамана повіяло теплим-хатнім.
«Ось, — вказав він на скриню. — Це твій посаг, Ніктамено Юріївно… Можеш обрати серед моїх соколів, кого душа твоя й тіло твоє прагнуть мати за чоловіка. Піп пошлюбить вас сього ж дня».
«Я вже обрала», — сказала дівчина.
Краєм ока сотник побачив, як напружилася, зажилавилася Лушпакова шия.
«Візьміть мене за жінку, ясновельможний пане отамане! Буду Вам рабою до скону днів…» — прошепотіла Нікта й уклякла перед Приблудою, цілуючи йому руки.
«Так не робиться», — сказав Лушпак.
«Не за нашим поконом[91]», — підтвердили молодші козаки.
«Бунт, — подумав отаман. — Дочекався». Наказав:
«Відчиніть скриню!»