«Далося взнаки», — невизначено підсумував той, кого Каштан назвав Голомозим Драбантом.
Нікта випустила з люльки кілечко диму й сонно позіхнула.
«Чи пам'ятаєте ви, — звернувся до приятелів костоголовий, — ту атракційну сцену у „Мнемозаврі“, де Набатій пояснює цариці Савській, що якби додати до „ніщо“ ще одне „ніщо“ й ще раз „ніщо“ і так тисячі тисяч „ніщо“, то рано чи пізно, хоча б і через десять років невпинного додавання, обов'язково має з'явитися „щось“ як наслідок неминучих помилок у називанні?»
Ніхто не відповів на це запитання. Нікта докинула до вогнища кілька цурпалків і вогняні пасма застрибнули на гілки сусідніх дерев. Теплий подих ватри досягнув Анемподестової засідки.
Каштан примостився між донькою і Драбантом. Він також витяг люльку й застиг, дивлячись на жовті спалахи розрослого полум'я. Чи то нічне птаство, чи то собор вурдулаків і упирів з лісових нетрів привітав ухканням закінчення премудрих бесід. Анемподест ще пронизливіше відчув вологість одягу.
Поява Голомозого сплутала всі його плани. З двома він би ще позмагався за дзеркало, але здоровань у панцирі надто нагадував перетертого пригодами вояка, аби сподіватись на успішність нападу. Вертатись до халабуди також не було сил. Прочанин відповз у темряву, знайшов суху й широку гілку, вип'явся на неї, ліг на черево і прикрутив себе до гілки пасковим мотуззям. Він вирішив дочекатися ранку в надії, що мешканці намету поснуть, і вже тоді спробувати непомітно забрати дзеркало. Змокрілий одяг змушував зуби дрібно цокотіти, а сучки боляче тиснули ребра. Якась набридлива сова шурхотіла у розгалуженні стовбура й час від часу відлітала на полювання. Одного разу вона злетіла прямо на Анемподеста, але прочанин відбив атаку влучним помахом тесака. Напад не повторився. Нарозвидні учень авви Макарія несамовільно поринув у сновидіння.
Тихий жіночий голос промовив:
«Відкрий очі, Витискуваче».
Анемподест ухвалив собі бути слухняним і розплющив очі. Над ним схилилася молода жінка. Її очі здавалися жовто-золотими, як спалахи липових суцвіть, губи — випнутими, а пенькуватий, вкритий ластовинням ніс псував обличчя.
«Ти хто?» — спитав прочанин.
«Сапфіра, Марципанова Акробатка».
«Так ти не загинула?»
Дівчина заклала за вушко непокірне пасмо густого волосся й украдливо запитала:
«Хто тобі про це сказав?»
«Кінський Каштан».
Дівчина швидко відвела очі, і тут Анемподест помітив, що зеленкувато-сіра заграва висвітлює за спиною Сапфіри місцину, не подібну до Хирлицького лісу, скелясту і пустельну. Близький обрій здавався увігнутим, наче денце келиха. Крізь хмари просотувалось зелене сяйво, немов над ними горіло сонце кольору нестиглого яблука. Якась неправильність насичувала всі речі, лінії і барви навколишнього. Ця неправильність спритно втікала від визначення, але виразно вказувала на чужий вимір довколишнього простору. Від раптової здогадки м'язи прочанина звела судома.
«Це пекло? Я теж мертвий? Комедіанти вбили мене уві сні?»
«Ні».
Сапфіра відступила на крок від нього. Прочанин побачив, що одягнута вона у легку сорочку з воланчиками і військові рейтузи, заправлені у чобітки з оленячої шкіри. Рейтузи щільно (надто щільно) облягали її мускулясті ноги і розвинені (надто розвинені) стегна. На шкіряному поясі висів довгий (надто довгий) ніж з узористим лезом і вишуканим (надто вишуканим) держалном.
«Ти все кажеш: „мертвий“, „загинула“, — зауважила Марципанова Акробатка, — але ж ніколи не чув про Попущення».
«Не чув», — погодився Анемподест. Він звівся на ноги і тільки тепер усвідомив зміни у своєму одязі. Замість розідраного підрясника й діркавих штанів невідомі Сили одягнули його у кармазинову куртку і лосини, обшиті срібним шнуром. Широкий пояс підпирав ребра. А на правому стегні було припасовано такого ж, як у Сапфіри, довгого кинджала, щоправда з біднішими прикрасами на ефесі. Найбільше ж втішили його сап'янові чоботи з гострими срібними носаками.
«Де я?»
«У явності, котра називається Опадло».
«Де?»
«У іншому світі, котрий ми, його мешканці, називаємо Опадло».
«Це сон?»
«Можеш так вважати».
Анемподестові стало смішно.
«Не дуже приємна назва твого світу, Сапфіро. Назвали б його, наприклад, Аркадією[16]. Доля речей і країн, як відомо, визначається назвами».
«Явності мають ті назви, які їм надали їхні Деміурги у часи незапам'ятні. Нам, простим людям, залишається лише мешкати в них. А мудрість наша у тому, щоби жити не опираючись назвам».
«Наскільки ж, насмілюсь зауважити, приємніше ім'я мого світу…»
Тепер прийшла черга сміятися Сапфірі. Сміх пасував їй, при його звуках Марципанова Акробатка ставала привабливішою. Та неправильність, що й далі спотворювала навколишню реальність, дарувала їй невимушеність і відчутне згущення тілесної сили. Але для тієї жіночої магії, котрою володіла Нікта, цій дівчині бракувало вроди.
«А ти знаєш назву своєї явності, Витискуваче?»
«Авжеж, знаю. Назва ця: латиною — Універсум, прабатьківською — Всесвіт, мовою ж еллінів — Ойкумена».
«Не вгадав. Ніякий не „універсум“. Та явність, у якій зараз хропе й пускає слину твоє важке тіло, називається Опорною Реальністю. Або ж Матнею».
«Як?»
«Матня»[17].
«Хто це придумав?»
«Ваш Деміург. Творець Опорної Реальності».
«Себто Всевишній?»
«Ні, не Всевишній. Той, кого ти називаєш „Всевишнім“, попустив Деміургам витіснити з явностей більшу частину Напередвизначеності, чи то пак Зумовленості. От завдяки цьому Попущенню і ми з тобою, і всі люди, а не тільки Деміурги, маємо свобідну волю і здатність до переселення».
«Не розумію».
«Зрозумієш згодом. Зараз ми йдемо на Картагенський Карнавал».
«Припустімо. А це далеко?»
Він озирнувся навколо. Скільки сягав погляд, тяглося одноманітне, всіяне пласким камінням, гірське плато. Низькі хмари повільно пересувалися зеленуватим небом. «Опадло», — повторив він подумки. І ще раз: «Опадло».
«Ця явність вужча за Матню. Тут не видно зірок і немає нездоланних відстаней».
«Якщо все це протриває довго, високошановна Сапфіро, то моє inermus[18] тіло (яке ти чомусь називаєш „важким“, хоча воно не важче за присутнє, лише гірше одягнене) схопить нежить, а потім й сухоти у тому мокрому лісі, і коли я нарешті повернуся в нього, то не проживу довго».
«Тоді скорше звільнишся. Матня — не таке місце, де варто затримуватися надовго, повір мені, Витискуваче. Вашого працелюбного Деміурга чекають превеликі неприємності. І невідомо, чи він зможе відбити напад Спрощуючих Сил, не згортаючи свою явність у Сіру Крапку».
«Себто, як я розумію, можлива неабияка катастрофа в моєму світі».