«Це ж я, чуєш, я-я-я мала зустрітися з тобою, мій солоденький. Але в гнилій Матні все тоді зіпсувалося і дзеркало, певно, потрапило у лапи Карни».
«Нікти, — виправив прочанин, ще глибше вминаючи рейтузи углиб акробатки. — Воно потрапило до Нікти».
Сапфіра різким віддихом звільнила легені від повітря, потім повільно вдихнула, розгортаючи тверді півкулі перс. Чи так здалося колишньому власникові дзеркала, чи то насправді, тіло Марципанової Акробатки почало світитися. «Може це демониця, суккуб?» — випірнули залишки його обережності.
«Авжеж, Нікти», — посміхнулась дівчина і борзо присмокталася до Анемподестового рота. Його ж м'язи задерев'яніли і причинний змій застиг зведеною сурмою.
«У твоєму світі людські тіла perdensus[19] — такі ж сховища похітливих затвердінь, як і в моєму», — повідомив Сапфірі прочанин, відриваючись від жадібних губ.
Та пирхнула:
«Це ти мені будеш розповідати про „перденси“? Я двадцять три роки прожила в Матні. Помовч краще».
«Тебе вбили?»
«Помовч же, кабанчику», — дівчина присіла навпочіпки і розстебнула прочанинові гульфік. Але тут він зазнав фіаско. Не встигла Сапфіра доторкнутись рукою до його гарячої сурми, як та почала випорожнюватися. Марципанова Акробатка із сумною гримасою спостерігала за його здриганнями і при останньому напруженні підставила язика під білуваті краплі. Потім вона витерла обличчя нарукавним мереживом і насмішкувато подивилась на Анемподеста.
«З тих двох сотень чоловіків, котрих я мала у двох світах, ти — найпрудкіший олень. Цікаво, кого ти побачив у своїх мріях: мене чи Нікту?».
«А ти — облудлива лисиця, обтяжена невідпокутними провинами перед Богом».
«Он як… — акробатка дала легкого щигля охлялому змієві й підвелася. — Може тоді ти святий, чоловіче? Втік з монастиря, вкрав дзеркало, видурював у селян харчі. Тут тобі не Матня, тут все про всіх відомо».
Прочанин знітився і промурмотів:
«Я, безперечно, теж грішник, але йду відмолювати гріхи до Святої Землі».
«Тоді помолися й за мене, Витискуваче, бо в цій вихудлій явності немає Єрусалиму».
Анемподест нащось зняв з пояса ніж і перевірив заточку. Узориста сталь була гострішою за лезо німецької алебарди. Сам візерунок мав емалеве поле і золоту насічку у вигляді переплетених драконів.
«Чи сподобилася ти відпущення гріхів перед… переселенням?», — спитав прочанин, старанно уникаючи погляду мешканки Опадла.
«То не твоя турбота, Витискуваче, — сказала Сапфіра. Її плоть втратила світлоносність й вижовкла. — Твоя турбота — зовсім інше».
«Чому ти називаєш мене Витискувачем?»
«Дістанемось Карнавалу і там тобі все пояснять».
«А ти?»
«Нам з тобою ще довго мандрувати шляхами Вузької Явності. Набалакаємося».
«І ти розповіш мені про Нікту?»
«Так».
Анемподест перехрестився, спрямував ніж вбік дівчини і промовив:
«Минулого полудня, якраз перед тим, як твої друзі вкрали дзеркало, я мав explico[20] видіння. Якісь Сили промацували мене і була проголошена carmen infame[21], що я „не зможу“… Так обрано мене чи не обрано? Ким обрано й ким відкинуто? Чи не диявол, Infalsator, Батько Оман, тебе послав, блудний дух лицедійки Сапфіри, спокушати прочанина і затримувати його на шляху до Єрусалиму? Чи не у вітальні Пекла ми тепер перебуваємо? Допоки не даси мені відповідей і я не переконаюся в їхній істинності, нікуди з тобою не піду!»
Сапфіра ніби чекала на ці запитання. Вона витягла з-під сорочки амулет і простягнула його прочанинові. Він узяв його обережно, немов отруйного гаспида. На золотому диску з агатових пластин було викладено зображення жука.
Він згадав Братську школу і вчителя латини Яна Авґуста Лянґеля, який накульгуючи ходив диспуторієм і цитував Верґілія, кумедно гундосячи при кожному «n»: Cassandra non unquam credita Teucris[22]. Потім він почув рев невидимих опадлійських ґемонів[23] і прокинувся від синтезу протилежних думок.
Над лісом розгорталась небадьора містерія дощового ранку. Сіре світло обережно просотувалось крізь мокрі дерева. Намагаючись не наробити шуму, Анемподест відв'язав себе від дерева й повільно присів на гілці. Все тіло боліло і, здавалося, починається лихоманка. Прочанин тричі проказав Ісусову молитву й знайшов у торбі маленький фіал з лікувальною рідиною. Не встиг він його відкрити, як почув за спиною знайоме кахикання. Він обернувся, витягаючи тесак.
За п'ять кроків від нього стояла вся учорашня шатія-братія. Нікта насмішкувато кривила губи, Кінський Каштан шкірився, а Драбант націлював на Анемподеста мушкетон[24] із запаленим ґнотом.
«Кидай залізяку», — наказав Голомозий.
Анемподестові довелося підкоритися. Здоровань у два стрибки підскочив до дерева і через хвилину прочанин був ретельно зв'язаний власним мотуззям. Каштан тим часом відібрав у нього фіал і недовірливо нюхав його вміст, розтираючи пальцями краплі.
«Здається, це якась горіхова настоянка, — повідомив він приятелям. — Сильний магічний засіб для лікування хвороб, гармонізації вітального магнетизму і підтримання чоловічої сили. Адже відомо, що кожна утаєна до повного місяця недобра думка у ніч повні перетворюється на маленьке чудисько й вибігає у Божий світ. Такі чудиська оселяються переважно на горіхових деревах й змушують горішки кричати від болю якраз у день Відсічення голови святого Іоанна Хрестителя».
«Що будемо з ним робити?» — спитав Голомозий.
«Давайте його похолостимо, — запропонував Каштан. — Причандалля у цього недовченого попика напрочуд дійове, я сам учора бачив його здоровезний прутень і тлусті яйка. З цього причандалля я зроблю міцний засіб для любовного ворожіння за рецептом мого покійного брата. Заробимо у Валахії купу талярів, адже попівське сім'я привертає коханців навіть до потворних жінок».
Почувши пропозицію костоголового, Анемподест заверещав як найсправжнісінький ґемон. Голомозий хутко витягнув з торби тютюновий гаман і вправним зударом забив його прочанинові в рот. Той відчув присмак крові, а в горлянку посипалися вибиті зуби.
«Тоді, таточку, тобі потрібно буде чекати до вечора, — зауважила Нікта, показуючи на штани учня авви Макарія. — Бачиш плями. Він мав уночі виверження, може й кілька, і зараз його капшуки порожні».
«А ти, мала, роздягнися і покрути дупою перед його носом, — запропонував Каштан, — І через три хвильки у цього вилупка знов наповниться, аж потече».
Костоголовий зареготав.
«Добре, що він вночі не перебив нам горлянки, — обірвав старого Драбант. — Щастить Вам… Поки що».
«А тобі?»
«Я пив з Потоку Хореф, — промовив Голомозий. — А вам скажу, що треба тікати вже, бо зарізяки Приблуди нишпорять навколо лісу, а річка прибуває».
«О, як я міг забути! — підстрибнув Каштан. — У нього ж десь тут схована цікава монетка!»
Він почав перебирати вміст Анемподестової торби. Тим часом Драбант завмер, ніби прислухаючись. Й без того смагляве обличчя його потемніло, мережа бганок навколо очей погустішала і він відкарбував наказ:
«Збираймося, біда вже недалеко. Кидай все те сміття, ходімо згортати намет. Поквапмося».
«Зараз, зараз…» — костоголовий витрусив з торби молитовник і обмацував його, шукаючи схованку. Він раптом побачив, що Нікта безтурботно грається гребінцем і злісно засичав на доньку:
«Я ж тобі сказав, вертепне ледащо: швиденько розбирайся й роздрочи того виродка».
«Не буду».
«Що?» — Каштан випростався із загрозливою повільністю.