«Старий ледащо і сплюх, — несподівано розсміялася дівчина, чим вельми здивувала учня авви Макарія, не знайомого досі з таким вільним ставленням до метафізичних ієрархій. — Чи не бачиш оцього всього навколо? Йому ж ліньки навіть каміння зробити по-справжньому. У нього ж не явність, а вічна така чернетка!»
«Невже тут немає ніяких суттєвих переваг над моїм світом, світом Біблії і Спасителя?»
«Чому ж немає… Є одна, як на мене, незаперечна перевага», — Сапфіра зупинилася і прочанин зупинився разом із нею, передчуваючи якесь важливе повідомлення. Дівчина подивилася Анемподестові в очі, потім повідомила:
«Тут відсутня найважливіша умова свободи — смерть».
…Вони йшли вже близько двох матнійських (тобто земних) годин, не відновлюючи філософської розмови. Іноді дівчина звертала прочанинову увагу на чергову рослину чи комаху, називаючи її опадлійське найменування. Назви були переважно несимпатичними, на кшталт «піховриків», «бзадрагів» та «кокораток». Анемподест повільно перетравлював (і майже не запам'ятовував) почуте й далі дивувався одноманітності навколишнього пейзажу. Тепер він помітив, що обабіч дороги не видно жодних залишків навіть давнього будівництва: ні захисних споруд, ні дренажних канав, ні насипу. Скельна основа дороги була цільною та рівною, наче створеною одночасно з цим тисячолітнім плато. Дрібні тріщини і каверни вкривали її поверхню, але ноги немов відчували віковічну непохитність суцільного базальтового моноліту. Йдучи цією навмисною площиною, він уявляв себе самотнім християнським місіонером, закинутим у безнадійно язичницьку країну, де якщо і чули десь-колись Євангельські істини, то неспроможні були застосувати їх до спотвореного зв'язку між причинами та наслідками. Безсмертя населенців Напередвизначеного краю не дивувало прочанина. Він пам'ятав слова святого Апостола Павла: «Не всі помремо, але всі змінимося». Його, одначе, трохи ображала неуважність місцевої влади, яка уповноважила зустріти бажаного гостя не тутешнього філософа або ритора, але безвідповідальне похітливе дівчисько невизначеного походження, якому подобалося називати високовченого пілігрима «кабанчиком», а всесильного владику Опадла — «старим ледащо». Він відчував іржу небезпечної анархії на стовпах сього світу.
Гірське пасмо тим часом наблизилося. Це був вивітрений кряж зі слідами карстової руйнації. Здавалося, скелі сягають неба, але ця ілюзія була лише наслідком тутешніх оптичних ефектів і зблизька скелі виглядали менш монументально. Над їхнім зовнішнім фронтом підносилася баштоподібна гора червонуватого кольору. Її потужні гранітні ребра різко контрастували з сіро-жовтими наростами рельєфу. Підніжжя гори було просвердлено шахтними отворами і вкрито конусами відпрацьованої руди. Дорога ідеально рівною стрічкою підносилась до гірської платформи і впиралась в одну із шахт. Ліворуч від неї стояли невеликі кам'яні будівлі з освітленими вікнами. Необжиті землі лишалися позаду.
«Це — Райдужна Гора, найвища у цьому квадранті Опадла, — повідомила Сапфіра. — За нею розташована Долина Драговозів, на якій розкинулися місто Картагена і сам славетний Картагенський Карнавал. Туди ми прямуємо».
«Ти бачила мапу сього світу?»
«Звісно. Вона висить в Музеї Абсолютного Зла, у Залі Стратегів».
«А мені можна буде глянути на неї?»
Дівчина здивовано глянула на прочанина:
«Авжеж. Ти ж — Витискувач».
Анемподестові здалося, що настав час означити своє місце в тутешній ієрархії. Невизначеність у цьому питанні вже кілька годин скуботала найпотаємніші закутки його вразливої і помисливої натури. Він спитав з удаваною байдужістю:
«А Витискувач за владою вищий від Стратега?»
«Стратеги були в цій явності у давнину, коли населення Опадла було чисельнішим, а битви з Абсолютним Злом розгортались у всіх квадрантах і вздовж морського узбережжя. Тепер моя реальність переживає часи занепаду, колишня столиця Стратегів Оста-Йезд зруйнована чотириста років тому, а війська Благих Сил відступили до гірських фортець. Ми в облозі і нам з тобою сьогодні дуже пощастило добратися до Райдужної Гори без пригод. Від берега Голого моря виступила армія потвор. Сотня ґоблінів, зграя мантикор і два велетенських садхузаґи. Буде битва».
«А чому меншає населення? Адже в Опадлі не вмирають…»
«Але переселяються, якщо рани невиліковні».
«А чи є різниця?»
«Звісно є… Переселяючись можна самій обрати собі явність, а потім, при виповненні часів, повернутися в Опадло. Я ж переселялася в Матню і була там акробаткою, а тепер ізнов тут».
«Отже, не всі повертаються?»
«Не всі… Є світи, кольоровіші за Вузьку Явність».
«Ти була там?»
«Я чула про них».
«Ти не хочеш туди назавжди?»
«Там немає Театру і там я не буду царицею Савською».
Анемподест відчув, що Марципанова Акробатка не договорює. Залишаючи їй право на таємницю, він вирішив повернутися до ієрархічного запитання:
«А чи є серед Витискувачів якісь начальні особи? Головні Витискувачі або ж Генеральні?»
«Якщо вже так бажаєш, можеш вважати себе Головним Витискувачем Опадла. Адже ти заслужив такий титул. Не кожному вдається поставити синця на чоло самої богині Карни».
«?»
«Ти ж вдарив Ніктамену Марамулькову там, у Матні?»
«Так».
«А вона, аби ти знав, є насьогодні Актуальним втіленням Карни Марани, доньки і дружини бога Крома. Отже, сама богиня тут, в Опадлі, нині чухає собі лоба. А, між тим, вже багато років до Чорної Богині не дотягувався жоден з Витискувачів. Ти — превеликий зух, кабанчику».
Цього разу Анемподест простив Сапфірі «кабанчика». За якусь мить він сповнився несамовитої поваги до власної персони. Всі його потаємні мрії та сподівання зграєю виплили на поверхню мисленої ріки й заплескали плавцями. Подумки він вже бачив себе Непереможним Анемподестом, пророком, уславленим воїном, звитяжним отаманом, митрополитом і навіть таємним радником і наказним писарем самого ясновельможного гетьмана Хмельницького. Він відчував у собі відвагу і готовий був на шмаття рубати обох садхузаґів, хоча й не відав — більші вони за слона чи менші.
Він розправив рамена, напружив живіт і пришвидшив ходу. До Гори лишалося чверть версти. Принизливі спогади нарешті перестали мучити прочанина. Позаяк не просто блудлива дівка танцювала перед ним у лісі, але архидемониця і дружина-донька (себто подвійна родичка) чи не самого Батька Оман. «Як я відразу не зрозумів, — дивувався власній простоті учень авви Макарія, — адже така врода простій смертній заповідана!»
Ще б трохи і гірські води Опадла почули б звитяжну бурсацьку пісню. Прочанин навіть придумав новий куплет для застільної співанки. Щось на кшталт:
«Не треба так бундючитися, — зруйнувала настрій Акробатка, яка тепер ледве встигала за розгорнутим у героя Анемподестом. — Адже ти, Витискуваче, як не крути, ніколи не зможеш встояти перед жіночими принадами Актуального Втілення. Воно напускає amentia[31] на кожного, чоловік він чи жінка. Ти ж міг її вбити. Але навіть не подумав про таку можливість…»
«В носі я мав усі спокуси та амантії. Просто квапився…»
«Ая', квапився він! Навіть якби ти, солоденький, мав циганський місяць часу, то не зміг би вбити Актуальне Втілення. Таке ще нікому не вдавалося».
Прочанинові стало прикро від істинності сих слів і він напустився на свого Вергілія:
«Звідки ти все про всіх знаєш, перевертухо? Хто ти така в цьому світі і чим заробляєш собі на денне прожиття?»
«Хочеш знати? — ніби чекала такого розмовного азимуту Сапфіра. — То знай, Витискуваче: Я важлива фігурантка у п'єсі, котра безперервно триває в Катарактному Театрі Опадла вже ось триста двадцять чотири роки. — Марципанова Акробатка вимовила це з урочистим притиском, ніби повідомляла титул тутешньої аристократки. — Я, аби ти знав, з'являлась на сцені Театру у шістсот двадцятьох актах із семи тисяч п'ятсот сорока одного, що встигли відбутися досьогодні. Я граю Царицю Савську у славетній виставі „Мнемозавр“!»
«А знаю, знаю! — вхопився за назву Анемподест. — Це вистава якогось блазня Бубона, у якій йдеться про несусвітні дурниці, на штиб тієї, що при складанні „нічого“ з „нічим“ рано чи пізно виникає „щось“. Перший-ліпший бурсак…»
Тут він побачив кинджал Сапфіри, спрямований йому в обличчя.
«Не треба блюзнірити! — попередила дівчина. — Не говори про те, чого не розумієш!»
«Мала, я штудіював філософію у Діцеля і Саковича…»
«А все йдно, пацю, ніц не петра' у ній, — промовила вона нахабно-хриплуватим голосом ринкової торговки, не відводячи леза від очей прочанина. — Ти щойно намагався спаплюжити одну з найпотаємніших умов Напередвизначеності, відому лише посвяченим у містерії Театру. Якби не був ти Витискувачем і ворогом нашого ворога, то був би вже переселеним у найпаскуднішу з реальностей, у витвір схибнутого на тортурах Деміурга і до віку б розважав козлогласієм охоронців тамтешніх буцегарень. Не грайся з вогнем, солоденький!»
Вона вимовила останнє слово з таким зміїним пришіптуванням, що учень авви Макарія раптом відчув чималий тиск у сечовому міхурі.
«Вибачте моє воістину непростиме невігластво, пані Савська. Я ж тут уперше…»
Сапфіра опустила ножа.