Спускають люди в нетеч-калабаню
з грузьких дворів юрливі ровчаки.
А я тремтячими руками
в оцій фортеці день по дню
тіла, погризені вовками
в бездонну душу хороню
А ХТО Ж ВАС, ХЛОПЦІ, ЗМІРЯЄ ОЧЕРЕТИНОЮ?
Хто в чистім полі витеше труну?
Хто пом'яне сльозою, хто четвертиною?
Хто заболить словами об струну?
Хто вас впізнає у кривавім клоччі?
Хто крім дощів поткнеться вас обмить?
Хто гайворонням вицабані очі
червоною китайкою затьмить?
Які ж вас дзвони одридають?
Хто проведе у Божу путь?
Своїх — то з честю поховають
А наших — просто загребуть.
Назвуть вас зрадниками, страдники
імено ваше осквернять.
А раз ви зрадники, то й зрадники
то можна й землю зарівнять.
Та не яку ж, а вашу власну,
що ви за неї полягли
Ви ж до чужих земель не сласні. —
кого ж ви зрадили коли?!
Яку порушили угоду,
чого хотіли не свого?
Таж зрадник власного народу —
хто вірний ворогу його!
…А ХЛОПЦІ БРЕДУТЬ ЛІСАМИ.
Хто не умер від ран.
їсть болотяну чичву і лісовий катран.
Нема кінця учепистій біді.
В голодних селах вимерли цимбали.
Убиті коні в моховій воді.
де рештки мого війська видибали.
Убиті коні… потязі боліт…
і я один на всенький кругосвіт…
Поставлю свічку при іконі.
Та й вип'ю ще раз. Отако
Розпряга-а-айте, хлопці, коні!
Розпрягайте, хлопці, ко —
Ні!
Піду на Запоріжжя.
Дожидатись перестану.
Я ж їх перевішаю, я ж їх переріжу.
я ж перед ними на коліна стану!
Я їм скажу: чортові душі.