ще навіть є недопалок свічі.
І на старому клапті гобелена
рудий мисливець і трава зелена.
Все занепало, все взялося плямами.
Вже цій фортеці років триста є.
Та при дзиґарку пані порцелянова
все ще на мармур ніжкою стає…
А ось колумни. Певно, була заля.
Тут грали полонез. Тепер тут тлін і мох.
Підземний вихід до ріки. Провалля.
І кості в ланцюгах. Мабуть, тюремний льох.
ЯКИЙСЬ ЩЕ Й ЛИЦАР Є ТУТ У СТІНІ.
Любило панство кам'яні парсуни.
Колись тут жив. Тут гоцав на коні.
Ці вина пив. Любив якусь красуню.
Прикрив лице забралом кам'яним.
Надбитий янгол молиться над ним
І стежить тихі поповзи вужа
зелено-синє око вітража
А ЩЕ ТУТ Є, ІРЖАВЕ ПО ЛИТВУ,
мале віконце ґратками в траву.
Тут мій покій, де темно як в тюрмі
Де я ходжу, і стіни мене глушать.
А часом сплю надворі на кошмі, —
під небом сни за горло так не душать.
ЦІЇ ФОРТЕЦІ НЕФОРТУННІ БРИЛИ —
єдиний пагорб серед цих долин.
І скрізь по схилах — мов кроти нарили —
червоних, жовтих кольорових глин.
Мені далеко видно тут згори.
Колись були тут села, хутори.
Тепер лиш мури оборонних веж.
Осипався ґонт. Вода втекла зі студні.
І по долинах щедрих узбереж
вже не квітують села многотрудні.
Ген мріє комин, чорний від пожоги.
Усе в тернах. Бур'ян та кропива.
Малий ставочок. Чапля миє ноги.
Вночі кричить болотяна сова.
На землю душі дивляться з небес.
І риє призьбу здичавілий пес.
Ані двора. Церковці й поготів.
Лиш на узгір'ї декілька хрестів.
Оце й весь слід народу безталанного.
Гончарські печі заросли хвощем.
Пройшов по селах смертоносний Ангол.
дорогу в рай показував мечем…
ЩО ТУТ БУЛО, ЯКІ ЩЕ БОЖІ КАРИ?
Хто спричинився до таких заглад?