Шрамко десь чув — король за мою голову
призначив десять тисяч золотих.
То добре, що приніс він аква віту.
Я тяжко пив і лаявся словами.
Усі діди із того світу
всю ніч хитали головами.
Чи ми вже й справді прогнівили Бога?
Чи ми вже здобич для чужих сваволь?
То хану дай за себе відкупного,
то голову оцінює король!
А ЩО Ж ТИ ЗНАЄШ, ВЛАСНЕ, ПРО ЦЮ ГОЛОВУ
що ти її оцінюєш?.. Овва!
Ллється по жилах розпечене оливо
Пада на груди хиль-голова.
Певно, допився до зеленого змія.
Якась у мене в голові веремія.
Увижаються ворота.
От буває ж,
ухопилося голови і не відпуска.
І зелена, зелена, зелена
на воротях бовтається пані Гелена.
Пані Гелена, жона гетьманська.
Та світ же білий мені потьмарився!
ОХ, ТИМОФІЮ, СИНКУ ТИМОШЕ!
Ти не повісив її, ти, може,
так тільки, здумав, завдав до льоху?
— Батьку, я покарав оту шльоху!
Ти був сліпий. То душа блудодійська
Вона не варта твоєї любові.
Коли я додому заскочив — для війська
в коморі взяти ті гроші скарбові, —
їх не було вже. Бо пані дому
ключ віддала своєму коханцю.
А той признався. І в тому, і в тому.
Хотілось, бач, жити йому, поганцю.
Суд був короткий. Війна. Жарота.
Мотуз на шию. Кінь під ворота.
Очі замружив — як хвисьну коня!
Кінь як рвоне у степи навмання!
Тільки й знялася зелена шквиря.
Тіло гойднулося наче гиря.
Так їй і треба, земля їй розпадина!
Пані Гелена, зелена гадина.
ТА ЩОСЬ МЕНІ ЩОНОЧІ
ЩОДНЯ
ТОЙ КІНЬ ЛЕТИТЬ У СТЕПАХ НАВМАННЯ
ЛЕТИТЬ БЕЗ ДОРОГИ
ЛЕТИТЬ БЕЗ УПИНУ
НА ЗЕМЛЮ РОНИТЬ КРИВАВУ ПІНУ