Б'єте своїх, прокляті дурнолобці.
наївні бевзі, телепні, хохли!
Та ж там котрогось просто підкупили.
щоб учинив оцей розгардіяш.
Вони ж ніколи не були скупими
на тридцять срібних для іуд… А я ж
таки і сам чималий шмат вар'ята.
Тут бій. тут смерть, тут стогін на сто гін.
як смів комусь команду довіряти,
а сам подався хану навздогін?!
…ТО НЕПРАВДА, ЩО КАЖУТЬ.
ТО ВИПЛІД БАЛАЧКИ ПУСТОЇ.
Не сидів я в кайданах. І не били мене нагаями.
Хан зустрів мене чемно. Відібрали шаблю й пістолі.
І ввійшов я в намет — наче впав до вовчої ями.
Хлопці ждали мене
півсуботи і цілу неділю.
В понеділок, вівторок, у середу і в четверток.
Знов скували вози І, поклавши на Бога надію,
одбивались од ляхів, од зливи і од чуток.
А король же привів все рушення оте посполите! —
зажирущу псю крев і гостровану гонором злість.
Берестечко моє, дощами і кров'ю залите…
Берестечко моє!.. А од мене хоч би хоч вість.
Розбухали убиті. Виповзали вовки з гущавин.
Уточила картеч кривавого соку з беріз.
І якісь перекинчики хлопців моїх наущали,
що Хмельницький, мовляв, покинув вас на заріз.
А Я СИДІВ ПІД ВАРТОЮ… ПІД ВАРТОЮ!
Накрию пам'ять квартою.
Почім хунт лиха, гетьмане? Де очі позичав?
Ох, палахтіло ж мною, як вітер тою ватрою!
Ох, заливало жариво, аж попіл засичав!
І втома. Втома, втома, втома…
Душа холоне, як старий лежак.
Хоч би в невір-землі.
а то у тебе ж дома
тобі ще й руки скручує чужак!
Сидиш в полоні
на оболоні.
Питаєш долю: — Чого живу?
Ночами зорі твої солоні.
Татарські коні жумрають траву
А вартові швандрикають по-своєму.
Кишить Вкраїна кишлами орди
І Бог згортає чорними сувоями
твоє терпіння, виткане з біди…
НЕ ЖАЛІВ МЕНІ ХАН
НІ ВИНА, НІ КУМИСУ, НІ МЕДУ.