Гусарам крил вже не тримав хребет.
Вже в небі знаки їм були зловісні.
Вже їхні коні їли очерет.
Уже ядром черкнуло короля.
Уже Потоцький у сідло не втрапив.
Уже Пшепюрський з лівого крила
рвонув навтьоки, загубивши прапор.
Пани вже геть поникли головами.
А хто й на Краків нищечком потяг.
Король їх кляв корчемними словами.
А Єремія кликав до звитяг.
Над ким звитяги? Над своїм народом?!
Князь Єремія з Вишневецьких родом!
НЕНАВИДЖУ ПЕРЕВЕРТНІВ. ЦЕ КОДЛО,
Мабуть, не менш, ніж вороги, нашкодило.
Колись ішли під інші корогви,
То ще душа хоч ятрилася болем.
Жолкевський, гетьман, той, що із Жовкви,
іще молився й плакав перед боєм.
А ці уже і вухом не ведуть.
Мед-пиво п'ють і по-чужинськи чешуть.
А ці уже і матір продадуть,
І Україну по світах оббрешуть.
На всіх шляхах линовища гадючі.
Повзли до влади, терлись при дворі.
Відтак з Ревух робилися Ржевуські
і добрі хлопці йшли у Киселі.
В герби їм треба не орла, а змія.
Такі свої чужіші чужини.
Але найгірший, звісно, Єремія,
бундючний син волоської княжни.
ТВІЙ ГЕРБ, ВІДСТУПНИКУ ЯРЕМО,
в віках чорнітиме окремо.
Не княжим знаком, не орлом, —
твоїм відступницьким тавром.
На цій землі, слізьми политій,
не впишеш кров'ю на гербі —
ні слави Речі Посполитій,
ні слова доброго собі!
РОЗП'ЯТО НАС МІЖ ЗАХОДОМ І СХОДОМ.
Що не орел — печінку нам довбе.
Зласкався, доле, над моїм народом,
щоб він не дався знівечить себе!
Бо хто б там що про волю не курникав,
свою темноту називавши сном,
бува народ маленький, а — великий.
А ми давно розбовтані багном.
ЯК СТРАШНО ЗНАТИ ПРАВДУ БЕЗ ПРИКРАС!
Де воля спить, її ще й приколишуть.