При Бродах взявши сорок п'ять гармат,
я ними Чигирин ще більше убезпечив.
Були полки і зброя розмаїта.
Залоги скрізь, і тут, і за Дніпром.
А нам би ще мислителя, піїта,
щоб володів — як шаблею — пером!
МОЛЮСЯ НАШІЙ ПРЕСВЯТІЙ ПОКРОВІ.
благослови і пера, і шаблі!
Бо лиш народи, явлені у Слові,
достойно жити можуть на землі.
Є ЧУТКА — ВИШНЕВЕЦЬКИЙ НАСТУПА.
Грабує край, лишає пустовщину.
Яка його неправедна тропа —
щоб наступать на власну батьківщину!
Король, султан, визискувач, торгаш,
гнобитель, кат, загарбник войовничий —
то все чужі. А Вишневецький — наш.
І ось тому для мене він найгидчий.
Він од князів веде свій родовід.
Являє віть шляхетну і відому.
У нього жінка з роду Радзивілл.
У нього мати — Могилянка з дому.
Був прадід славен в нашому краю.
А цей як звір, душа без покаяння.
Я не борюся з ним — протистою!
Воно смертельне, це протистояння.
Йому тепер без мене, ясно, рай.
Нема кому із нього пір'я драти.
Повзявши намір визволити край,
О як я міг ганебно так програти?!
ТЕПЕР ДОВІКУ НА МЕНІ ТАВРО.
Не одмолю і в чорній власяниці.
У сні я переплив Дніпро.
Але чомусь причалив до гробниці.
ВТОМИВСЯ. ЗАНЕПАВ. ЗНЕВІРИВСЯ. ПІДДАВСЯ.
Зрадіють вороги, що вмер в такій ганьбі.
Не маю права вмерти. У тому ж і біда вся —
при владі чоловік належить не собі.
Але над ким, над ким, над ким
тепер я в світі владен?!
Самотній чоловік, я дуже безпораден.
Вже в небі зорі висіяли мак.
Дорога спить над ставом очеретяним.
Відпоясавши шаблю, ти вже так —
іще людина, але вже не гетьман.
Звикати важко. Жаль гнітить людину.
У славі й шані був я ще торік.
Та що таке? Ні вогника ж, ні диму,
А вранці знову півень — кукурік!