Котрий вже рік ні горнятка не спродав.
А ти звідкіль? По ділу чи гульма?
Ге, — каже, — гарні свищики, а спробуй.
Ну, але що ж, коли дітей нема.
То я в нього купив. І не сказав, що гетьман.
Посиділи. Садок. Листочки шелестять.
А що, якби впізнав? То так би мене гетьнув!
Мені те Берестечко ніколи не простять.
І САМ Я НЕ ПРОЩУ СОБІ САМОМУ.
Це також промине? Як кажуть: о-ля-ля!
Отут ти помилився, премудрий Соломоне.
Поразка — це поразка. Вона нас істребля.
ПО Я ТЕПЕР? НАЙНИЖЧИЙ ІЗ НАЙНИЖЧИХ.
Одна поразка — і пропало все.
Вже що ж мені робить, хіба свистіти в свищик
та їсти той куліш, що відьма принесе.
АЛЕ Ж ВІН БУВ, ТОЙ КОРСУНЬ, ТА ПИЛЯВА!
Я виграв би ще тисячу Пиляв!
Моя рука, чого ж ти стала млявою?
Мій розуме, чого ж ти занепав?
Де моя добра слава у народі?
Я вже як прах своїх сороковин,
Мене кляли на Масловому Броді.
Мені уже не вірить Чигирин!
Мене вже можна голими руками.
Пора міняти шаблю на патик.
О де ж мої полковники з полками?
Де мій Богун, Пушкар і Джеджалик?!
Де слів моїх пекучі атраменти?
Моєї долі не глухі кути?!
Мені вже так. Мені вже або вмерти.
Або воскреснуть і перемогти.
ДРУГІ ПІВНІ ПІЮТЬ. ОЧІ СОЛОВІЮТЬ…
Й ой, та як сісти та подумати — думи посивіють.
Україно, Великомученице, зоре моїх нещасть!
Де сини твої, мамо?.. Тільки руки ламати.
Один за тебе умре. Другий тебе продасть.
Третій не знає, хто його мати.
Один за тебе умре!.. Другий тебе продасть..
Третій не знає, хто його й мати!
Гей, та як сидів же я у хана під вартою,
та вартували мене татарове.
А один такий синьоокий,
і лице таке тонкоброве.
То я й кажу йому: — Синку!
Ану ж подивися на оте поле.
Отам твою матір вели Чорним Шляхом.
Отам, над тими кручами,
їй рученьки викручували.