Отак колись незчуємося, де й
поділася та наша Україна.
І люди будуть, та уже не ті.
Лиш десь там туга у степах чаїна
та рушничок зотлілий на хресті…
НЕМА ШРАМКА — НАВІДУЮСЬ ДО ДІДА.
От де мені ще добре, так це тут.
І груша є, і хто ж його провіда?
І мальви — здичавіли, а цвітуть!
Цей дід гончар на гетьмана лихий.
Все лає Хмеля, що така розруха.
Із ним не побалакаєш, глухий.
Чи, може, звик, що вже ніхто не слуха.
Все крутить круг свій і гуде як джміль.
А лає так, що годі й повторити.
Ну, а що я і є той самий Хміль,
чей не потреба говорити.
ДОВОЮВАВСЯ, ХАЙ БИ ЙОМУ ГРЕЦЬ.
Призвів людей іще до 'дної пастки.
Чи ця поразка — це уже кінець?
Чи лиш початок іншої поразки?
БОЖЕ МИЛИЙ, ЯК ЗОРІ СВІТЯТЬСЯ!
Десь там Суботів, десь там Січ…
У Волині є око Світязя.
Воно також дивиться в ніч.
Вже чути з пущі липу переквітлу.
Нічного неба незглибима твердь.
Я слухаю вночі правічний голос вітру.
Щось стогне у дворі. То ходить моя смерть.
Славетно жив. Кінчаю сіромашне.
Моїх думок безсонних чорторий.
Як виє вітер, наче йому страшно
і наче сумно, наче він старий.
БОЮСЯ НОЧІ, В НІЙ НЕМАЄ ДНА.
Життя прожив — і ось мої набутки.
Душа іде сама собі одна
крізь день і ніч, і спогади, і смутки.
То десь кричать на згарищах сичі.
То виє вовк, то вітер виє в полі.
Та ще той лицар. Глянеш уночі —
а він лежить. Сахнешся мимоволі.
НЕМА ЖИТТЯ В ТАКОМУ ЖИВОТІННІ.
Між нами ходять привиди і тіні.
По схилах підкрадаються вночі
япинуваті скорчені корчі.
І СНЯТЬСЯ СНИ, ГІРКІШІ ВІД РОПИ.
Вони кричать як заткнуті чопами.
Мені приснились в полі черепи,
по самий обрій — поле з черепами.