тепер плати за право ходить по цій землі.
АЛЕ ЧОМУ?! З ЯКОЇ Б ТО ПРИЧИНИ
Іслам-Гірей так тяжко зрадив нас?
Він за два дні міняє три личини,
та ще й четверту має про запас.
У них там в небі зоряно і птично.
На цілий степ велика виднота.
А може, й справді їм було незвично —
такі ліси, такі тут болота?
Чи, може, рана дуже дошкуляла,
його ж там куля трафила в седно.
О де мій Корсунь? Де моя Пилява?
Де перемог високе знамено?!
З ЦИМ ХАНОМ ЗРОДУ МИ НЕ МАЛИ ПРИЯЗНІ.
Хіба з добра покликав я орду?
Я біля нього — як на прив'язі,
усе якоїсь пастки жду.
То він ці села кров'ю заскородить.
То хоче ласки в короля зажить.
Це хитрий хан, він знає, що він робить, —
якщо побіг, то він уже біжить.
Татари — ні. Народ не зрадить зроду.
їх за два дні сім тисяч полягло.
Або ногайці. Пригорща народу.
А понад них вірніших не було.
Гукнеш — як вітер, прилетять, не гаються.
Не те що цей усохлий скарабей.
Але біда спіткала і ногайців —
загинув брат мій, друг мій Тугай-бей.
ПАХЛО СМАЛЕНИМ ВОВКОМ, ЗАХОДИЛОСЬ ЗНОВ НА ГРОЗУ.
Потай взявши коня, я хотів тікати з полону.
Саме рейвах стояв, бо ховали якогось мурзу
і палили над ним перемоклу в полі солому.
Та схопили мене. Прив'язали мене до сідла.
Щось кричав мені хан, аж слова на дощі сичали.
Дотлівала солома. Татари молились: "Алла!"
І на цей раз мене стерегли вже самі яничари.
ЦІ УЖЕ ВСТЕРЕЖУТЬ. МОЛОДИК УСМІХАЄТЬСЯ КРИВО.
Полонянка підкралась. Дивилась на мене, сумна.
Ні, не був я в кайданах. Мені тільки надборкали крила.
І від голосу волі лишилася тільки луна.
І ПОКИ ЙШЛОСЬ ПРО ДОЛЮ ДВОХ ДЕРЖАВ,
де бились ми з навалою ворожою,
чумиза кримський, він мене держав
почесним гостем, тільки під сторожею.
А що найгірше — не чекавши зради,
за ханом гнавши в зливу грозову,
я там залишив знак своєї влади —
мою печать, бунчук і булаву.