Сказав, що він не є
від когось посланцем,
що він від себе і від тих півсотні.
Що прийдуть ще, та мусять з осторогами.
Засади скрізь. Свої не знаєш де.
Кварцяне військо йде трьома дорогами —
немов залізним неводом веде.
А наші йдуть лісами та довколами.
Крізь нетрі йдуть, крізь ночі і туман.
Об пні й каміння розбивають голови,
щоб не потрапить в руки ворогам.
В дорозі мруть, від ран, від лихоманок,
від голоду, від мертвої води.
Намайстрували хлопи вистрілянок
і теж ідуть. Подай їм вість куди!
ЩО Ж, БИТВУ Я ПРОГРАВ.
ПОВІСИТИСЬ НЕ ШТУКА.
До всіх провин ще й відчай долучить.
Як той казав, поразка — це наука.
Ніяка перемога так не вчить.
Гей, писарю, неси мою печатку!
Життя пропало. Почнемо спочатку.
НУ ОТ, І НАПИСАВ УНІВЕРСАЛИ.
А хто їх прочитає і коли?
Якби їх птиці крилами писали
або громи у небі прогули!
Чи хто промчав гривастим румаком
та їх розніс. Але ж ми тут самотні.
— Самотні? Ми?! — сміється піп Шрамко.-
А мій же син? А ті його півсотні?
А Й СПРАВДІ. МАЄМО ГІНЦІВ.
Та ще яких, та ще й півсотні навіть!
Такі вже не шукають манівців.
Пройшли крізь пекло, то дорогу знають.
Нема нам щастя — мусить бути чудо.
Ще ми постанем зі своїх руїн.
Мене не можуть люди не почути —
душа в мені розгойдана як дзвін!
Скликаю вас. Над цим не владен ворог.
Почуйте слово з-під мого пера!
Простіть мені, що знову б'ю на сполох.
На Благовіст ще, люди, не пора.
А ТИ, ГАННУСЮ, ЖДИ МЕНЕ ДО ОСЕНІ.
Зібравши військо, вісточку подам.
Повінчаємося у Корсуні,
в місті слави моєї. Там
пригадаю себе, колишнього.
І весілля справим як слід.
Та й попросимо у Всевишнього