Відчинення вертепу. Поезії з України: Друга збірка поезій - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 2
Вертеп
Підпираючись костуром ямбів,натягнувши кирею традицій,прощаюсь з віком атомним,бо щось мені не сидиться.І вже мандрівним спудеємтопчу снігові верета,промінявши жупища келійна біблійну скриньку вертепу.Затихає хупаве місто.Стіл. Заметіль. Гостина.У кратерах макітр замішанетісто солодке стигне.Бринять ракети веретенв галактиці каганцевої містики.На сосновім деці вертепупочинається перше дійство.Дійство перше
Криниця
Сумно на тебе дивитися, кринице,пільна кринице з прогнилим цямринням,оточила ти себе свитою кропиви ницої,ще й хизуєшся мереживом жабуриння.А була ти, небого, богинею у правітчизні,молилися предки до твого непороччя,пили вони жадібно тіло твоє пречисте,солодкою водою причащали очі.Де твоє нині ділося блакитне свічадо?Хто тебе чару дівоцтва позбавив?Скільки на землі зі смагою прочанів,а жоден з летаргії не розбудив тебе збанком.Молитва пастухів
Лишімо душам відчайдушників — мужівна підвідконні миску молока та меду.Самі позбудьмось бутночсті й молитву прокажімза сутність будня, альфу і омегу.Плекаймо плідно кіз, глядім гладких корів,про їхні дбаймо живодайні вим'я й вола.На нашім небі нам завісив статку рігякийсь козячий бог — волососяйний Волос.Вже й сам Перун по стількосот рокахмоцарського метання берла блискавицівергає днесь літеплі стріли молоказ дійних дійок у духом’ян дійниці.Стріха
Підперта здавна тендітними колонами мальв,ще від Івана стрипіхата зілля сухозлоттям,і дивною мозаїкою з бурозелених смальтта свіжою латкою сонячного околоту.Звисають з тебе булави маку і срібний часник —проминулого літа скупі оздоби і радощі.Відходять зі спасами добрі твої часи,що відбивав бузько на базалуччя ратуші.Перегнали давно тебе наймолодші із груш,гнилиці опалі загрузли в твоєму лоні.Жаль мені стріхи, бо сам я, мов комин, загрузбілими спогадами в її мосяжній соломі.Кам’яні баби
Ми велети, що зі сонця посміли глумитись,покарані зухвальці, обернені в камінь.Тепер тільки від круків побираємо митобілими козацькими кістками.Стоїмо як ідоли чорної пустелі,віхи знамення татарви й вовкулаків.Впаде смерк смерті на зелені оселі,коли сонце вибухне на мертві відламки.Скинемо каменю чари, які нас тиснуть,зненавистю все просмалять наші вічі.До слушного менту ми затаїлись у тирсіз правом раз у рік на відьомські віча.Відьма
Гасає вітер свавільно на майдані за ринком,де кози пасе остання в містечку відьма,де імператор чортополоху здивований прикро,що сонну імперію непрошений гість відвідав.— Не за горами зима, — журиться відьма козами.З левади, де зорі пасуться, найпахучіше сіно.Та коня де дістати, і дишель зламався у Воза,а на віник тепер, ік старості, ледви чи б сіла.Як реп'яхів, не позбутися надокучливих мислей,що минувся той час — навіть вже не присниться,коли до Великого Воза запрягався місяцьі відьмі привозив сіна цілу копицю.Ходорів 1967
Се посвячення пасок, се посвячення передсвіту,се весільне коловання сонця, яке не добачаєм.Хлопці зірвали двері дзвіниці і вето місцевої ради —вдарили на сполох великодніми дзвонами.Отож не пудьмося спросоння: а що нам буде?Застановімося ліпше, хто ми і для чого ми.Чи ми земля, якої давно не любим,чи дюралюмінієві крила, до яких ще не доросли?Ми за коловоротом, попрощали нас верби,що, як наші бабуні, у чорному отченаші.Вертаючи з танцювальної зали, вимкнули хлопці транзисториі колоруч церкви поколували опівночі гагілки.Вечірня
Співав дід на крилосі тропарі й кондаки натхненно,як Мишуга, що вичаровував солодко Йонтка арію.Із трухлявих ґонтових бань сталевих хрестів антенивисилали дідовий голос херувимам до раю.Тремтіла єдина зоря зеленим оком радіо,вливалися солов'ї і липи тріщали в ефірі.Зачарований Саваоф, завмерши за хмар балюстрадою,щонеділі святе дозвілля приносив діду в офіру.При місяці зачиняв паламар, як святий Петро, церкву,певний, що ніхто в світі краще заспівати не зміг би.Увечер дід перед золотим язичком люстерказ голови скидав і клав на дно скрині крисаню німбу.Різдво
Я сьогодні новонароджений,я відцурався брезклого віку.Починаю в яслах із козамирумигаги кометні віники,смакувати молошне літеплонезайманопервісної цноти.Очищений від поліпів політики,перебираю зоряні чотки.Я знайшов себе у країні колядокна шорсткім солом'янім килимі.Наді мною калиноуста Ладасхилилась вишневою калиною.Церква
Тріщали предвічні зруби,летіли ґонти, як пір'я:руйнували дерев’яне чудолюдської праці та віри.І, вписані в лагідні гори,востаннє хиталися бані,вмирали ясно і гордо,так, як вмирають останні.Це умирали століття,це помирало прекрасне…З розпуки дробилися на дровіттязолоті грона іконостасу.І шукали між бур’янамивічний спочинок ікони.І плакала в недотрощеній рамігуцульська мадонна.І Юр, в невідомім двобоювтративши руку і списа,піврозтятою головоювостаннє навкруг дивився,як довго стояв ще реквіємі як лягав він на трави,на осиротілі смерекигустим непрозорим трауром.Дитинство
Ганяв я на тротуарах срібні кола дитинства,ще досі у вухах той вітер свище.А коли це було? За Чорного Петруся,що на міській поливальниці нісся, як фараон на колісниці.А було це за самоврядування Соломки,що котив перед собою живіт, як бочку пива.Хоч снилася бургомістрові вежа з дзиґарями,піяв на його магістраті сусідський півень.А було це тоді, коли на горі Стінціпід Великдень з’являлися монастиря частоколи,І дзвін, затонулий у річці Дзвінці,вдосвіта бамкав, аж поки до нього на дно не пішли мої срібні кола.Коляда
До маленької Звенислави прийшла колядаіз звіздарем і торбою, що все помістить.Мучить Звенислава бабусю: дай і дайз ялинки ночі медівник місяця!Покотилися зайчики — обкачані в снігу клубкиі давай Звениславі нахиляти ялицю.А місяць, звичайно, з того всього кпить,бо підв’язаний міцно на золотій нитці.Тільки осипається скляного снігу слюда,і зірка, як куля, стовклася на площі міста.Перший раз до Звенислави прийшла колядаіз звіздарем і торбою, що дива містить.Микольцьо з Ходорова
Ото круглий рік, як день, довідуємося, Микольцю,чи переставилася душечка (царство небесне),бо лише ми одні на цілу околицюкожному двигаєм хрест попереду процесій.Такий талан судився тутейшим причинним:тільки кілометр екстазу — від церкви до кладовища.А поза тим рятуємося блаженними очимавід маленьких пилатів, що за нами свищуть.Крихітки від світу побираємо в простягнену долоню,але так турботами зародило рясно:бо хто нам хреста понесе в останню дорогу,коли більше не зможем топтати рясту.Семко Сомик
Самітний чоловіче, доки торбу самітництвадвигатимеш по ходорівських закамарках,доки вибиватимеш костуром на цимбалах штахетівтужливу пісеньку про вареники?Доки стругатимеш, як невмілий різьбарна власнім лиці криву свою долю?Доки будеш, Семку Сомику, індикомперед червоною ганчіркою образи?Слава твоя відлунала з одного краю торговиці в інший,вже й забуто самої торговиці славу.В інший світ перейшли крадені коні і свині,а ти ще досі двигаєш торбу самітництва.Святий
Читаю Апостола горобцям при дорозі.За німб мені тільки куряви мерва.Позбігалися будяки до храму Божогота й гатять головами у трухляві двері.Втікає світ із-під ніг, гей, втікає.У землю входжу ось-ось по груди…На старості з простягнутими рукамивизираю на шлях із кубельця рути.Милостині тепер дочекатися годі,швидше запустить ще хтось опуччям.Оце підвезли б мене до вдови городу —на хліб заробив би, горобців пудячи.Перун
З димом Десятинну і десяток інших —хай дибляться до Бога, хай дибають до дідька!Зализує звали язиком зеленим місяць —цей язичного апокаліпсису рахманний свідок.Осиротіли подніпровські горби високорівні.3-під скосогору з драгви Перун вилазить.Дубове своє тіло задубіле під дубом гріє(золоті вуса русалкам пішли на прикраси).Повертається старе з-перед віків черепкових,рушили ордою по підсоннях соняшникових хащі.Об руїни крешуть червоних блискавиць коні —облюбовує собі Перун місце для капища.Нагірне біля Самбора
У тому селі дзвіниця, як вежа у Пізі,кланяється дрантивою головою могилам.Яким дивом стоїть вона, чи не ниткою бабиліта,срібною павутиною віри затрималася?Вдячні громадяни о. Павлові Людковичу,єромонахові Сильвестрові — книгодрукарям (1618–1620),також вдячні їм миші, що вивчили кирилицюі зуби позолотили оправою апостола.Роздає тепер думне село свої візитівки:кому кленове листя, а мені бляшану ікону.Благословляю всемоцну ржу за її милосердя —залишила, немов сльозу, Маріїне синє око.Золотий Тік у крилосі
Я. Пастернакові
Засіли солом’яні оселі на Золотому Тоці,як кури, порпаються у купі рапуття.Спите, тереми і храми, у землі на сотому боці,а що за життя ви промовили путнє?Хто його знає, чи тільки у вас світу,що ото було взад літ вісімсот?Відпастернакував пастернак, а сього літавзяв та й засіявся Золотий Тік вівсом.А може, для нього те золоте верем’я,що по вереміях усіх навертає стопи,коли восени селяни ревнона картоплищі ведуть розкопи.Галич
У румовищах поміж череп'ям дзбанків,мечами і пряслами, що знаходимо щоденно,напіткали невідомої діви останкиз начільником — золотою діадемою.Мовчить про її наймення віко саркофагу,літопис задвірками обійшов її дівоцтво.Замість весільної фати нап’яв фатумчорну намітку на ясні очі.Чи се не твоя, городе, суща подоба:поросло городище забуття дерном,лишилася дещиця слави по тобі,сливе діви золота діадема.Відвідини Зимної Води
8 березня 1967 р.
Тоді сосни ще сонні в туман запали,тоді на пів дня півні вчинили гармидер.Сонце неба допало, коли вже павич,як впав, об'явився поміж курми.Тоді щось хтозна що на причілкові хатизненацька, світоньку, як свіне:обновилася на причілкові Богоматір,щирозлотом взолотило її вінець.Тоді молодиця з повними відрамипоквапилась, байдужа до всіх видінь.Був собі найбуденніший ранок, видно,в Зимній Воді, Зимній Воді, Зимній Воді.Інтермедія «Мій давній голос» (1962)
Архітектура
Чуже проколювало небо готикою,хмурився химерами модерн,рябіла східня екзотика,щоб я помер.Але я ріс вежею Успення,видирався з сутеренних зажур,щоб згодомструнким і упевненимстав всім на головиЮр.«Юр» М. Сосенка
Юр восени самітній:дерева летять за вітром,дерева летять столітні,як журавлі за літом…Юр, як листок від печалі,легкий,і аж світиться наскрізь.Він в небонапевно відчалить,бо в нього осінній настрій.«Юр» О. Новаківського
Хлюпає полум’ям день,бризка вогнем і вітрами,вогнем червоних дерев,вогнем стоязикої хмари.Лише серед лави барв,серед нетривкості й бурінесе себевічності в дарсильвета собору Юра.Будинок
О, яка солодкість ліній,гама барв медовосонна,угорі венери з лініпростягли лелійні лона.Слимаки дзвінких балконівзакрутились ажурово,і різьби химерні гроназодягли дверей підкови.Все веселкою, дугоюбез контрастів і без кантів.Лиш внизу кричать від болювдавлені у брук а т л а н т и.«Муза» О. Новаківського
Осяяна сонячною повінню,вона дивилась з його полотеночима, що були повніневимовної скорботи.І тому,що він прагнув бунтуі гострої,як вістря,музики,вона мусила бутийого м у з о ю.«Автопортрет» О. Новаківського
Він був замисленийі величний,зайнявши весь сонячний простір,до людей повернув обличчямудре і гостре.А вона була десь в перспективі,обличчя мала на руку оперте,обличчя безнадійне і красиве,і була його а в т о п о р т р е т о м.«Пробудження» О. Новаківського
Дівчинкапотягнулась спросоння,оголивши теплі коліна,струнка, як сонячний промінь,і сама серед стрункого проміння.Стіни клали на себе сонце.Воскресали давні ікони,що спали в павутинному мороцідовгими віками.І зникла з їх лику байдужість,і полились благословенням їх очі,бо настало п р о б у д ж е н н ядівчинкив полотняній сорочці.«Зима» О. Кульчицької
Спала Земля,підібгавши під себе ноги,в затишнімсніговім наметі,а поруч у віковічних барлогахзимували старі ведмеді.А поручобгризали зайцічервоне пруття ожини.І висливеликі, як у казці,зірчасті сніжини…Землі було тепло в наметі,і уста вона склала в усміх,бо їй снилось,що ведмеді ласують медом,а зайці мають молоду капусту.Туман
Набухло дерево гігантською сльозою,згубилось місто в білому полоні.Твого волосся золотистий соняхзазолотився на туманових полотнах.І знову ти покірна і несмілалиця зіперла лагідне овалляна лебединих рук веселку білу,так ніжно виткану із довгої печалі.А ніч струмить в моє страждальне містокрізь образ твій зворушливо прозорий.Набухле дерево хитнулось і завислона веслах вій гігантською сльозою.Пробач мені! Я терпну від бажанняспалити видиво у полум’ї червонім,щоб за вогненними палкими вітражамизабронзовіла жінка в золотім шоломі.«Лемкиня» П. Обаля
Стоїть мадонна в синіх лопухах,у небі голубого світла.Заплакане дитя раптово затиха,здивоване таким великим світом.Ось колихнулася колиска лопуха —метнувся птах сполоханий в долину,де димарі старих замшілих хатзаквітли білим квітом диму.Повзуть кущі по лагідній горі,росте дзвіниця стрімко, як смерека.Вода хмарин на теплу синю ріньто напливе, то відпливає легко.І білий бог з осяяних верхівкосу відкине, радісно уздрівшимадонну і дитя між лопухів,між синіх лопухів лемківського узлісся.Могила Шашкевича
Жінка з чорного металу,жінка чорної печалінад могилою припалау мовчанні…Хрест стримів,як долі стержень,але біль поволі гаснуві крізь траурну одежузасвітилось тіло ясно.І торкнув їй спокій вічі,слід сльози з лиця зітерши…І спливає тільки вічністьпо складках її одежі.Дійство друге
Прощання
Зріють у променях пальцівкоханої смаглі кетяги персів.Починається осінь, на журливому вирії станціївідходить мій потяг розлуки вперше.Всі ночі жаги стоять під твоїми очима,в поцілунках — розпачу й солоду дисонанси.Двері в країну яблук опалих відчиниш,встане на клавішах сходів прощання соната.Світ твій обірветься жовтою флейтою фіртки,серце зірветься з черешки в траву побіч яблук.Стиглі кетяги персів торкатиме вітер,і ніколи собі не повіриш, що я був.Монастирське подвір’я
Оп'яніли горобці від дикого винограду,справляють осінні оргії на ґзимсах келій.Бризнули в янгола гіпсові сльози градом,бо замість квіту лелії приніс до руки келих.Регочеться біс, визираючи рогом з-за огорожі,керничку вина з бузини копитами натолочив…Пензель сорому малює у тебе на лицях рожі,бо вином кохання напоєні наші очі.На плитах лопухів затерті усі наймення,годі з них відчитати смирення чи грішні мрії.З-за вугла лукавий біс кепкує з тебе і з мене.І янгол плаче за цнотливим квітом лелії.Літо
Вухами лопухів слухаю мушлю тиші,причаєний під білими кронами кульбаб.За розлуки ще один довгий тиждень,що на циферблаті соняха добігає, пробач.Я тепер у джмелине тремолозаслуханий більше, ніж у власне єство.Та інколи, від спогадів дощу обмоклий,гріюся під животворним омофором строф.І тоді ти мене то підносиш, то нищиш,спалюєш на зеленолезих ватрищах трав.І дуже шкода мені доброї мушлі тиші,найбільшої втрати серед тисячі втрат.Щастя
Наше щастя писалось пальцем по піску,розлетілося щастя, як липове клиння.У наших державах панує культприпалої ниць калини.На наших емблемах на глум цвітепапороті святоіванське зілля,якого по нині ми не знайшли нідев облудливім лісі, що порохном світить.На наших коругвах колір зачахамаранту найліпшого ґатунку.Тільки вуст яріє вишнева печатьна твоїм невідісланім поцілунку.Вулиця
Кохана, ось плече моє зіпертись,солодкий твій тягар, що вмерти можна.Цю вулицю побачила ти вперше,цю вулицю побачити не сміє кожен.Ця вулиця злодіїв й ворожбитів,у їхній цех вписатись маєм змогу:мене ти вкрала від усього світу,себе заворожив я від себе самого.Чекав на тебе вічність — цілий тиждень,зустрінемось небавом — через вічність.Чи буду той я, тою будеш ти ще,чи буде за вуглом злодійкуватий місяць?Леґенда
Зустрічаєш мене, Ладо, на тихосвітніх гораху золотому шоломі, мов Софійська дзвіниця.Зустрічаєш так, наче прощалися вчора,а не десять століть розлуку кували зиґзиці.Довго роздоллям бездолля блукав я безбач,обриваючи з себе огудиння огуди,аж поки не знайшов на пергаміні березитвої, як варязькі човни, кармінові губи.Довго, ой довго ти спала у труні, кришталевій,у вертепі, що зіллям облямований цвілі.Висипало на береги звитяжне полян плем'я,мов колись на хрещення, на наше весілля.Весілля
Врешті сталося те, що статися мусило,що було вимовлено золотоусто у снах.Зійшла на мене благодать твого усміху,наді мною обрання огненноязикий знак.Була собі з мене людинка з глини,глиняний світ спирався на глиняних ногах.Аж поки не об’явилася ласка твоя до мене —черленої печі животворящий огар.Ставлю поставники — трійці воскові —всі ми походим з-під знаку вогню.Весільні коні гублять срібні підкови,ще й вечір у срібну підкову місяця вгнув.Лист
Облеснице, лисице, сластослове,все ближче листов’яну й листопаду.Твої листи — се вістуни пасльону,що на городі медогіркне владно.Погідна б’є година огудиння,данина спогадам ся дивна днина.Цілую рученьки тобі, солодка господине,бо у розлуці, як на довгій ниві.Воно ж устами мед твоїми добре пити,та тільки хто повірить нині твому слову?Ось-ось ще трохи і будемо квитиза те причастя чорного пасльону.Провесінь
Ось наша вулиця, вілл вутлі вулики,зачахлих дерев скам’янілі скульптури.За вуаллю слів роздмухуєм спогадів вуглик,пам’яті вузлик вустами розплутуєм.Набубнявів поцілунок — щось виженеться,із пенька серця стрілить бо якась паросль.Пережили ми жаль і таки вижили,тільки від сліз лишилося вижолобків пару.Ще часом смакує нам зречення недогризок,коли вже одною ногою на березі березня.Ось смужка музики з вузького вікна бризнула,і вулиця раптом розступилася в безвість.Сьома ніч
Вже ніч по ночі сьому ніч впродовжтвій місяць смутку просяває сонніч.Крізь місяць смутку й елегійний дощмов сович із дупла за нами совить совість.Змиваю вранці сон: в непам’ять пріч, маро,світ чистий, як роса, висить на павутинні.Ромашки і ромен, рожевий ром,корчага й чара, що чарують зір гостинно.Без тебе день, а ти хто знає де,де то князівство дня, в якому ти княгиня?Я п’ю за тебе і за день,такий, як сьома ніч, а інший день хай згине!Спогад
Банальна історія, зовсім таки банальна:ти квітку мені дала, як весільну чарку, —і вже тюльпана червоного таїни тайнаведе нас у молодість, як прочанів.Он бачиш, лопухами заріс наш жертовник,на теребівлі нашій вирує терниння.Тільки з куманця місяця зелена втома,як спозадавна, ллється так само й нині.Де воно те, що пролетіло, як щастя,де воно те, що нареклося нам вічним?Помолімося мріям нашим дочаснимпід пречистою калиною, що чесно додівчила.Вірш в датою
Ой є в мене таке зілля
Три корчики пижма…
Народна пісняВ її зільнику три кущики пижма,та й то символічно, бо де ж зілля в місті.Спливають із медом для неї тиждень за тижнем,усі її сто медові місяці.Поза очі лиховістять: ота чужоложка,ота полеговиця та ласолежниця,оте лежидащо, наша кара Божа,сторицею їй за то, що належиться!..Мов павича хвіст, барвами має заздрість,в город каміння летить, прокляття ходить по п’ятах.А я також собі у вус не дую про завтра,датуючи вірш «осінь, шістдесят п’ятий…»Топлення Марени
Гей, Марену топим, топимо Маренузвечора на озері, звечора на озері.А ота Марена — липове бервено,то косою косить, вроками прозорить.Даймо на потіху їй дзвінкі дукати,стрічками розмаймо, обкладім вінками.Потанцюй, Марено, липове бервено,для твоєї шиї вже готовий камінь.Гульк — і по боввані розійшлись кружальця —знак, що осягли ми знову невмирущість.Але ж ти, Марено, наді мною зжалься:візьми мене лучче, візьми мене лучче.Мадонна незайманості
Мадонна незайманості, покровителька лелії,тої, що саме обдарована сьомим квітом,край перелазу лузає соняшник безслів’я,а могла вечорами лічити віно.Коромислом зранку вона розважить долю:що з одного кінця — горе, з другого — щастя.Подейкують, що в її непорочний подолокзлітається вдосвіта біле птаство.Чи не про неї оце пустив повістьз нашого села злотоуст відомий:якось вночі зупинився райський повізз архангелом Гавриїлом перед її домом.Після танцю
Що нас в’яже, хіба павутинка мелодії,чи важкий по коліна пісок танцю?Ні разу на стикові наших долоньне розцвіла червона ружа.Твій дім недалечко, всього сім кроків,сім миль сипкого піску мовчання.Усю довгу дорогу гули п’яні музúкипро нерозцвілу червону ружу.А за брамою, за якою зникаєш,тільки піски довгих-предовгих сходів.Такі предовгі сходи хіба ведутьу країну туги за червоною ружею.Дно
Віримо, суєвіри, у дно глека і штольні(донниці, дивнички, доннички).Бездонність, бездомність, бездольність —невже це під сонцем — сонечком?Любове, ми щасні: наш терен і терем,у бутлі тернівка, бутні терцини.Трохи терпіння і вірш на папері,і на терезах розважена щирість.Струмок за садком — до дна видно там воду,до дна день по дні, як вино, випиваєм.Але раз ненароком я приглянувсь безодні —і зрозумів, що дна там немає.Ілюзія
Що суджено і що лежить на серці,як пахне стиглість і яка на смак?Таке припізнене забарне милосердя,бо все мені навспак, уже навспак.Між призабулих буднів той забуток,огарок той загарливо ловлю,і видасться супроти смутку вутлимнаш прошумілий швидко шлюб.Не зміниться ніщо віднині і навіки —тобою пахне стиглість і така ж на смак.Осанна тому світові, що в вікнах,бо поза ним чи не ілюзія сама.Облуда
Якщо це було, то були твої руки,очі були, груди були, були, було…Була буколіка, буйволиці й буйволи,і червоне будило, що будило, було:Якщо це було, то було все облуда,блудницею тоді ти, пречиста, була,тоді ти пречистою, блуднице, стала,бо ти стала — і не стало тебе.Якщо це було, то в мені щось зістало:та непевність, та буйність, той щем.І бубон будила, що будить і в будень,біль за буйволами, біль за реальністю речей.Сумління
В білий день, день-удень зі свічкоюсеред люду, як на полюдді…І враз діждався від свічки освідчення,її безжального жала, як суду.Чи ж маю право на біле тіло,чи смію сподіватися свіччиного милосердя?Згасив я свічку, хоч і мене болілона вугіль осліпле її осердя.Куриться з нього остання притчапро горошину, що виросла у Говерлу.Ота горошина не що інше, як прикрість,що вчора завдав тобі по вечері.Сподівання на осінь
У сподіванні осені, айстриного благовісту,на пеньку складаємо вузлики дару.Боже, коли у роті не мав ні ріски, —ось тобі повна диня нектару.Ось тобі вуст пересохлий пергамент,благенькі серця, благуваті мислі.На священному дубі уверх ногамилилики душ наших покірно повисли.Осене, зраднице, дрантива торбо,ялового бога безплідна невісто!Ми послушники твого чернечого ордену,що не чекає айстриного благовісту.Осінь
Така самотність у білій пустелі постелі,де понад нами стелею стеляться міражі.Господи, які в тебе очі стали пастельніі пальці ласкаві — такі неживі.Звідки взялись ми, в якій оселі осіли —оструб, ослони під стінами, сіті і сак.У міжвіконні осінь, осóнь і сіно,на острів осоту сонце воском стіка.Поезіє, спазми екстазу твого зіслабли,дивний сей світ, остали самі слова.У пустині світлиці живуть тільки сіті і лави,а я неживий і ти вже також нежива.Інтермедія «Калиновий герб»
* * *
прибиваєморозна бігукопитаконямсмерексерцевиннямлісиоб небодзвонятьпахнутьвовкамзаячих слідівконюшинкиз-під заметівгриби дахівледвена світ божийпрошились* * *
на іклахпонісдиксонцеу бескиддязаритина верхніх регістрахвиводятьвовкипо зоряхмолитвидогризаючибурячиння хмарметнулисьзайці до втечіу рігмісяцятривогусурмитьвечір* * *
в інею деревавидзвонюютьяк павуки у церквісерцевинним кришталівдо утренів срібні ризиоблачиласьзимазакінчуєморозкрила архангелівпо вітражахі двірникяк паламардоґлянцовуєприпорошенеснігомсонце* * *
заячийкирило методійпо снігуюси повиводивлементуютькуці на вічіой навіщо жто намнавіщонапевнепо наші душіінквізиціяз рушницямирушитьна снігупрочитає псалмичобітьмиі псаминам бита вовчі зубими бкирила методіясамі збулиа тепербратовехай коженрятуєтьсяяк може* * *
розп’ята церкванавхрестдошкамизабитапопримерзалиянголикрильмидо шибщо не рушатьсядооколана липахгайвороннякеліївисвячуєпанахидуправитьвечорамиа бойкамдосісвятий миколайснитьсящо ключвід церквина золотім ланцюгуїмспускає* * *
осипається церкважовтим листямшибокзів’яв дзвіняк гарбузова квіткадвоє стебелецьдавно осиротілиялівецьдо страти засудженотільки вогоньвизволитьйого пахучу душу* * *
се будяковійванові головина усіченнявимахувало мечеммоє дитинстводосвідченістьтепер покутуєдостоялиу закуткові пам’ятібудяковійванові голови* * *
з діадемоюмісяцяпромчаволеньоберемкамихмарияк сінопідкидаврогамиобвалювавкопитомкаміньзі скарбівдовбушау зламанім розіяк медальйоніцидулкуз листяноситьпросилаукліннокалинана мороженіягоди* * *
на голубому дзиґликузвениславадзиґоюа куди котикчервоний клубоксонця котитьа де вінкожушкакупив собіаж по вушкаа чогов киці матусівиросливусаа чи на хвостіу кошикувона носитькоржикина голубомудзиґликузвениславадзиґою* * *
теренголкидля грамофоніврозпродуєкрутятьсялінивояк платівкиостанні днівересеньмелодіїна них записуєгупаютьяблукамибубни садівскачутькущіпід вітровудудкусин шинкаряграєна першу скрипкутількифлейтупівневівідрізалина дровітнінедавно* * *
«на городі бузина,
а в Києві дядько…»
чорти під бузиноюзняли верескоб’їдаються ягіддямот і вересеньпогіддябіла хмаркакоруговкателіпаєтьсяна дзвіниціа в києвідядькотихий та ницийсамомулюциперовіз лисої горилиже п'ятивже й по чортячомупатякаєот і вересень* * *
як мамайвідпочиваюпідібгавши ногиторбиназ каламаремна суку виситьхвоста задершипергаментпо луцібрикаєп’ю собіз куманцячудернацьке вітхненнякінь крилатийздивованоза плечиматупцюєнавозивсячималоусякихна світіа такого не бачивщо волієна парнаспішки перти* * *
добродіюзгадую васбо країни сподіванняна мапі не знаходжуна кінчику ціпкаколисьатлантидивириналикрізьзаворожене пенсневиельдорадобачилидостеменноможе я учнемне був ретельнимтеперяк рибаб’юсяу сітяхмеридіанівдобродіюу провінційніммістечкувітролетнаосіньскубе вонадереваяк голодна козачи не ціпкомзбираєтесьїїзлякатичине крізь пенснезазираєтев ельдорадомолодості* * *
любами обоєще жовтодзюбібо щоми знаєму головілиш вітеротакі ми всевідиа щоми маємложеіз травнескошенихотакі мирозкошичіа щоми вміємнаписанезакреслитиотакі мирукомесникилюбами обоєз тобоюще жотодзюбіми не із світусьогомиз небасьомого* * *
панноз очимабільшимиза айстривже й начеосіньосінній настрійвже ялагідниймов щойноз іконикучері з позоліткиелегійнодзвонятьщодняходжуз козубомна прощуу лісовикащо з ратицямигрибіввипрошуюта думаюяк квіткуз городцявашоговкрастипанноз очимабільшимиза айстри* * *
чи не останнійязі шляхетного родоводумандрівних дяківпозаяк віршу різдв'януколядникамукладаюоковитуз пиворізамипо застіллю кружляюдай господив городі зелов хаті веселов городі зілля,в хаті весілляще й діалектомміщан дратуючи не останнійязі шляхетного родоводуз гербомде на щиті блакитуосінній листок калиниДійство третє
Світильник
А. Бокотеєві
Осей світильник, прожертий червенню міді,ще пращурам перед хрещенням щадив мед годин.Опівночі на долівці оживали шкури ведмедів,допивали з медуш, з’їдали воску бурштин.Осей світильник забув свого горшколіпа,що попелом у горщику на священнім горбі зотлів,та й сам він не одно літописне літосвічкою марив під згарищем у землі.Осей світильник, старий непотріб музейний,бокотей незугарний з огарком в зубахякось вночі осіяв мені пращурів землю:танцювала на кінчику полум’я наша журба.Заклинання
Ось ще один бокатий бокотей,що всі боки у блищиках поблеклих.Якась ботвина в ньому чи будяк зблудиві бовванів на 'дній нозі мов би лелека.Не ялася мені на боканя божба,загнув я в біса, а ж воно образа —І буцім то уже боклаг чи жбанпо берег повен белені чи браги.Боюсь того питва: небавом збуде блуд.І буде як було і зверху і зі споду.Чи вернеться будяк, що був отуті перед хвилею шаснув у бовдур?Корови
І. Марчукові
Чорні твої корови, як буй-тури, Іване,несуть на рогах первісну ніч величаво.Кривавого місяця жорновий каміньнашу землю загірню поганством розчавив.Похилилася жінка у ніч, як печалі коругва.Дійницю їй, щоб таїнство молока вершити.Очі тварин сумом в сутіні фосфорують,спрозорюють нас крізь тисячоліття ширми.Спить земля прабатьків під цвинтарним плотом,застигли корови біля тирла на чатах.Завойовуєм місто, Іване, на квадратах полотен,а самі тягнемось до нашого первопочатку.Знайомлення
Не тільки дивогляду, що борода —річ набута у мандрах до Іваня-Золотого.Іноді перо заглядає на дно каламаряза алкоголем атраменту.Тоді вигулькують як русалки слова,ведуть доісторичну ягілку мови,що мені милосердний білодідзалишив ласкаво на хатні потреби.Не всіх я нині долічився побратимів,на недругів не вистачає мені пальців,пальців дружини і пальців дочки,пальців друзів моїх і їхніх друзів.До Тані
Вже напевно повернулося з виріютвій чорногуз — чорнокриле фортепіано.Клечає нашу стріху його клекіт,вимощено гніздо пір'ям Барвінського.Хотів би я повернутися як чорногуз,подолати віддаль у сто струн.Гучить водограй з-під чорнокрилля,коли поять твої пальці спраглих.Всі ми колись повернемось з вирію,спізнавши чужини і вотчини себе.А наразі клечай нашу стріху,вимощуй тернове гніздо.Мужній вірш
О. Мінькові
Споконвіку дослухаємось голосові крові,волочимось волоком, аби тільки далі пливти.О Перуне, ощедри нашу дорогу громом,дай на Царгород-брамі прибити щити.Споконвіку дослухаємось голосові крові,за ненаситцями-порогами здвигаємо власну Січ.О Мати Божа, не остав без свого омофорунас у натхненну погибилицю-ніч.Споконвіку дослухаємось голосові крові,з двадцятим віком важко дається нам стик.О Вітчизно Вітчизн, не скупи нам своєї покрови,на нашому гербі хоч пензлі, як списи, схрести.Послання до Л. Медведя
Чи гаразд маєшся, зимноводський піїто й гультяю?Не обійшла вістка мене, що ґаздівство плекаєш на дозвіллі.Громадка курей, що на коліщатах, по обійстю літаєще й вітрила лепсько приладив ти до своєї вілли.Вилупилося на тебе преглупе зимноводське міщанствомов на короля Данила, або дірявого архангела.Тільки чистого спокою, одробина того щастя,коли Вороцівське кладовище зродить із себе зітхання.Тоді з’яви якісь, химери з-під чорного обеліскаугледять на цвинтарі малинового корабля бандери,чимдуж почимчикують, аби на нього влізти,ледь прикривши свої домівки барвінковим дерном.Спогад про вороцівських жінок
Плагіат з Медведя
Вороцівські жінки, схилені над полем,як вздовж шляху фіґури страдальниць,голови ваші одлинули разом з буряками,здоганяють спомини, як птахів.Руки ваші не тут, вони у вирії за коханням,ноги помандрували самотні хто знає куди.Вертається ваша сила чорним стовпом чорнозему,осідає, як сажа, на жовтий день.Коли сонце погасне, то не відомо, чи себе випозбираєте вціле з різних доріг і доль.І ваші чоловіки, не знаючи, кохатимуть чи не кохатимутьзовсім інших істот, зроджених на буряках.Останнє повернення предтечі
Плагіат з Л. Медведя
Сьогодні востаннє до нас повернувся предтеча,з’яву його явило від ровера коло,що попереду котилось за добру милю,а правиця цілила на полудень, коли ще він був за горбом.Багряна мряка сідала на призахідні гори,кури шукали притулку, б'ючи, як у дзвони, крильми.Обдзьобане сонце було таке жалюгідне,що предтеча зі жалю поклав його край шляху.Ми прозорі від захвату молились на босі стопи,слід від кола на поросі вістував рубікон.І коли одну ногу ми занесли через ньоговідсохла вона, як листя, і понеслася у степ.Василій Любчик
«Нащо мене засуджено до страти…»
В. СимоненкоЖивемо як у Бога за пазухою:заслуги, вислуги, вислизуємо звинно.Звісно, професоруєм, а межистравними павзамизгадуються наші діла доброчинні.Бувало пустимо півня під Холодного безсмерття,лопоче з полотна на полотно червоний…Архипенко й той у наших руках меркне,бо коли з глини, вертайся в глиняне лоно.Бо коли малоруський, назад до хопти,між гречкосіїв у курні сіни.Либонь нас жоден дідько не вхопить,любчику, голубчику, скурвий сину!Ранок
З мансарди замшілої мистець як одуд визирає:що його ще на полотні нині вдати?Навпроти, на райське дерево, яблука райськіклювати внадилася рай-птиця віддавна.Через дорогу у теремі кришталевімкнязівна після сон-ночі потягається звабно.О пів на дев’яту зринають перса, як меви,коли осувається звільна з неї сорочка єдвабна.Ах, як однотонно день по дні кане,як нудно зрежисировано ранку акт за актом.О дев’ятій мистець випиває філіжанку кавиІ береться за студію трактора.В. Барський в Карпатах у 1724 р.
Повів мене отець Самуїл скосогорою д’горі,хащами рушили берко і суклятим бескиддям.Се місце догідне опришкам, для дорожника — змора,а іншого шляху туди ніхто ще не звідав.Взявши Бога у поміч, доп’ялися ми верху,де кінчалася лядська, починалась угорська границя.Там спочили ми трохи, здивовані смерком:врівень голів наших хмари, ба, навіть ще нижче.Багацько людей вповідало хосенного много,що там, у вертепах, сніг остає настало,бо торішній лежить до самого нового,а третій до іншого — і ніяк не розтанеБеринда
Ласую в стільникові словника, та всує,в тенетах словника нерідко б’ються ридма.У сутолоці слів шукаю сутнєіз ласки протосингела Памви Беринди.Коли знаходжу первень, розумію пагінь,і воду, що спливла з віками і вінками.Завжди минуле нам на п’яти наступає —отож, май, серце, трохи серця, а не камінь.Здвигаймо далі над словами бані титлів,вершім самотньо храм (ще буде повен)!Хай на підложжі підлості пасуться титули,останьмо чисті, як поярка — біла вовна.Першого листопада
Присвята дружині
Сказав Антонич до свічки першого листопада:Дякую тобі, свічко, за світлу пам'ять.Із-за третьої зорі на вогник лечу, як метелик,бо поклоняюся всьому, що є в німбі вогню.Сказала свічка Антоничеві першого листопада:Дякую тобі, Антоничу, за світле признання.Хистке моє світло, як метелик пам’яті,з ліхтарні серця виставлено під вітер.Сказала ще свічка першого листопада:Маю щастя освітити тобі дорогу з вічності.Хвильку побудь у світі, де дотліває пам’ять,у правітчизні свічок, у вітчизні огарків.Осудження
Вилущую слова із скаралущі сущого,сей прикрий присмак присмерку.На велелюдних судищах осудженняз писків прискає, як присок.Як мило тут. І милощі. І милість,пройнята лиш ікона вістрям свічки.Струмує з рани милосердя променем на милю,а, може, навіть і на цілу вічність.Підступність світича, а ще й підступність світу,що перетнув мене, як дошку,я блуджу словом, сам собі я свідок,бо всі ми блудимо потрошку.Червень
Такий червоний червень, така червона воринь,таке черлене сонце, таке червове серце.Пече пісок, як присок, корявий покруч — корінь,руслом ріка речиста, де вирів вирви й смерчі.Безславна моя муза осліє від безслів'я,іди на безголів’я — об камінь слова коміть!Пожну таке весілля, яке собі посіяв,чи ж мого хліба-меду не схочеться нікому?А літо йде по літі, поліття, повноліття —та три шляхи надії заблисли в мому оці:отой червневий червень, що черешнево світить,осе червове серце, осе черлене сонце.Примітки
За основу нашого видання взято книжку: Ігор Калинець. Поезії з України: Друга збірка поезій. — Bruxelles. Belgique[3]: Вид-во «Література і мистецтво», 1970. — 126 с. Однак поетичні твори Ігоря Калинця подаємо за його оригінальною збіркою «Відчинення вертепу», вміщеній у виданні: Ігор Калинець. Пробуджена муза: Поезії. — Варшава: Об'єднання українців у Польщі; Вид-во Канадійського інституту українських студій, 1991. — С.57—111.
У книзі Ігоря Калинця «Поезії з України: Друга збірка поезій» (Bruxelles, 1970) в «Дійстві першому» після вірша «Криниці» опублікована «Молитва пастухів», а в «Дійстві третьому» після вірша «В. Барський в Карпатах у 1724 р.» — «Уривок з „Перестороги“» невідомого автора (1606 p.), які не ввійшли до канонічного тексту збірки «Відчинення вертепу».
«Молитва пастухів» помилково була загублена в подальших виданнях, тому поновлюємо цей вірш.
В «Інтермедії „Калиновий герб“» до окремих віршів зроблено примітки: «з діадемою…» — «передрук з «Дніпра» ч.7. Київ, 1964 р. Доданий редакцією до Інтермедії»; «панно…» — «передрук з антології Б. Кравцева «60 поетів 60-их років», Нью-Йорк, 1967 p.».
В оформленні книжки та суперобкладинки 1970 р. було використано ілюстрації Богдана Сороки, які повністю вміщуємо у нашому виданні, а окремі вірші були проілюстровані репродукціями картин Олекси Новаківського («Юр» О. Новаківського; «Муза» О. Новаківського; «Автопортрет» О. Новаківського; «Пробудження» О. Новаківського), вірш «Могила Шашкевича» — світлиною надгробника М. Шашкевичу на Личаківському кладовищі у Львові, 1906 p., а вірш «Василій Любчик» — чорною рамою з написом під нею: «Чорні рами до образу Холодного, спаленого доцентом Василієм Любчиком».
Напис на обкладинці 1970 р. зробила Аріядна Стебельська. Назва збірки дублювалася на титульній сторінці трьома мовами: IHOR KALYNETS
POEMS FROM UKRAINE
OEUVRES POETIQUES D'UKRAINE
GEDICHTE AUS DER UKRAINE
Випускаючи у світ «Поезії з України», видавництво «Література і мистецтво» зробило на початку книги таку примітку:
«Заголовок цієї збірки поезій І. Калинця є тимчасовий і нами вигаданий. Яким титулом Автор назвав цю книжку ми не знаємо: титульна сторінка відпису збірки була віддерта. У другому виданні виправимо цю неточність, якщо зможемо дізнатися, який був оригінальний заголовок книжки.
Перша збірка поезій Ігоря Калинця: «Вогонь Купала» була видана в Україні 1966 року. Чергова його збірка не вийшла досі друком, але любителі поезії все ж таки поробили собі відписи з неї. Один із відписів продістався за кордон і ми видаємо його, як другу з черги збірку поезій І. Калинця.
Друкуємо цю книжку без відома і без дозволу поета і художника. Робимо це з двох причин: щоб врятувати для української культури високоякісний вклад поетично-мистецької творчости молодого покоління, та — щоб культурні кола світу дізналися, якої якости і якого змісту українську культурну творчість придавлюють окупанти України.
Всі індивідуальні особливості стилю і правопису Автора зберігаємо в цьому виданні. Єдині зміни це кільканадцять відхилень ориґіналу від академічного правопису 1928 року, якого ми притримуємося, та декілька доданих нами наголосів для уточнення ритму.
Збірку ми доповнили Д о д а т к о м. Передруковуємо в ньому вірші поета з львівського «Жовтня» і київського «Дніпра», які є майже невідомі читачам з західніх країн. Додаємо також пояснення маловживаних слів, щоб полегшити повне розуміння поезій І. Калинця тим читачам, що не мали нагоди в умовах чужини глибше засвоїти багатств і тонкощів нашої мови».
На клапані суперобкладинки видавництво вмістило фотографію Ігоря Калинця й коротку біографічну довідку про нього та висловлювання Валентина Мороза, а саме:
«Ігор Калинець народився 1939 р. в Ходорові, Львівської области.
1961 року закінчив у Львівському Державному Університеті філологічний факультет. Був працівником Обласного Державного Архіву у Львові.
Бувши студентом, писав перші поезії. В 1964—65 р. його вірші були друковані в журналах «Зміна», «Дніпро» і «Жовтень». Перша зібрка поезій І. Калинця вийшла книжкою 1966 р. у видавництві «Молодь».
* * *
«Високі культурні досягнення можливі тільки при безперервності традицій. Нічого не загубити, нагромаджувати шар за шаром. Тільки так виростає духовність».
Валентин Мороз
У «Додатку» книги було опубліковано такі вірші Ігоря Калинця, як-от: «Вітражі», «Прадід», «Танець жаги» та «Містечко» (усі — передрук з антології Б. Кравцева «60 поетів 60-их років», Нью-Йорк, 1967 р.), «Місто» та «Ми» (передрук з «Жовтня» ч.4. Львів, 1964 р.), польською мовою «Miasteczko» (переклад Флоріяна Пєсьняровіча), «Писанки» та «Килими» (передрук з «Дніпра» ч.7. Київ, 1964 р.). У нашому виданні їх не подаємо.
У «Поясненнях маловідомих слів» редакція вмістила пояснення не лише до маловживаних слів, а й відомості про українських діячів, зокрема Василя Барвінського (нар. 1888 р.) — композитора неоромантичного напрямку, музикознавця, засудженого на 10 років заслання; Василя Григоровича Барського (1701—1747) — мандрівника, дослідника архітектури, родом з Києва, який 24 роки мандрував по південній Європі і країнах Близького Сходу, автора описів подорожей з рисунками; Памва Беринду († 1632) — автора першого в Україні лексикону церковнослов'янських слів з поясненнями на тодішню українську літературну мову та ін.
У нашому виданні не подаємо віршів з «Додатку» та «Пояснення маловідомих слів».
* * *
Вивіз рукопис із СРСР молодий священик Петро Миронюк з Югославії (тоді ще семінарист), що гостював у приятеля Калинців Ярослава Лемика. Він купив багатотомне видання Лесі Українки, один томик залишив, а натомість обгорнув суперобкладинкою самвидавну, такого ж формату, збірку Калинця, яку виготовив Лемик. У самвидаві на той час ходили «Етюди про поезію та „Відчинення вертепу“» Євгена Корди. Згодом Калинець довідався, що автор — його знайомий Роман Хоркавий. КҐБ так і не викрив, хто такий Корда.
Заки нелегально книжка дійшла до Калинця і Сороки, у листі від Віри Маланчій із Канади, була світлина самої Віри з книжкою в руках. Не відразу Калинці звернули увагу, що це «Поезії з України». Отак автор дізнався про вихід своєї збірки.
17 вересня 1971 р. відбулося «судилище» над Ігорем Калинцем на засіданні правління і партбюро Львівської обласної організації Спілки письменників на тему «Про збірку Ігоря Калинця, видану за кордоном». Калинець категорично відмовився дати гнівну (обов'язково таку!) відповідь «українським буржуазним націоналістам».
У судовому обвинувачувальному висновку у справі Калинця в 1972 р. стояло окремим пунктом: «У збірці «Відчинення вертепу»… Калинець робить наклеп на радянську дійсність… проводиться націоналістична ідеологія, туга за минулим, за самостійною державою… закликає до боротьби з радянською владою» і т. д. Також названі особи, яким Калинець давав читати збірку. У вироці Львівського обласного суду від 15 листопада 1972 р. оголошено: «В 1976 р. Калинець в збірку під назвою «Відчинення вертепу» помістив вірші, в яких зводить наклеп на радянську дійсність, зображує наше життя похмурим і непривітним. В вірші «Кам'яні баби» закликає до боротьби з Радянською владою. У віршах «Чорти під бузиною», «Архітектура», «Будинок», «Щастя», «Криниця», «Стріха», «Дитинство» Калинець виступає за оживлення уніятства. В них проводиться: наклепницька ідея пригноблення українського народу Радянською владою, націоналістична ідеологія та прагнення до «самостійницької» України».
Видавництво «Література і мистецтво» у Бельгії у судовому документі все-таки названо українським буржуазно-націоналістичним.
Уникнув суду, але не слідства, Богдан Сорока, який за попередньою домовленістю з Калинцем заперечив свою причетність до ілюстрування книжки, мовляв, його графіка частково тематично (на поганські мотиви) збіглася з «Вертепом», а Калинець її запозичив — узяв сім аркушів. Додамо, що восьмий («Відьма») запізнився за кордон, але присутній у нашому виданні.
Дуже цікаво, що в ухвалі Верховного суду УРСР від 15 січня 1973 р. була знята з обвинувачення збірка: «Виключити з вироку як епізоди обвинувачення Калинця і. М. виготовлення та розповсюдження збірок віршів «Коронування опудала», «Відчинення вертепу» («Поезії з України»), виготовлення та поміщення до збірки «Спогад про світ» віршів «Земля», «Вода», «Вогонь».
Правда, роки покарання залишилися без змін. Ігор Калинець і досі хотів би знати, кому із київських літераторів-експертів він має завдячувати за об’єктивну порівняно із львівськими відомими експертами оцінку.
Насправді, як розповів у 1993 р. Калинцеві директор лондонського видавництва «Українська Видавнича Спілка» Василь Олеськів, міфічне безпартійне видавництво у Бельгії «Література і мистецтво» було придумано, аби увести в оману КГБ і пом'якшити нападки радянської влади на авторів книг: першою вийшла збірка Василя Стуса «Зимові дерева», відтак Ігоря Калинця.