Небесна ясність. А тепер — чому
Ти так змінився, зблід і похолов?
Озвись, осяй очима ночі тьму,
Не покидай мене, хоч слово мов,
Бо де подінусь я, коли ти вмреш, любов?»
36
Надлюдським захватом її слова
Порфіро пройняли. Підвівся, весь
Як зірка, що тремтить, легка й жива,
В сапфіровій пустельності небес,
I в сон ввійшов їй — так у полі десь
Єднають пахощі в вечірній час
Фіалка і троянда. Раптом скрес
Морозний вітер і вікно потряс,
Мов знак подаючи: Агнесин місяць гас.
37
«Темніє. Шквальний дощ у шиби б'є.
О Маделіно, це не сон, а яв!»
«Темніє. Буря. Горенько моє!
Хто любий сон, мій рай у мене взяв?
Мене ти кинеш для нових забав,
Жорстокий! Хто ж твою направив хіть?
Я не кляну, бо серце ти з'єднав
Своє з моїм. Я спіймана у сіть,
Я вже приборкана — й не маю сил злетіть».
38
«О наречена, мрійнице моя!
Я буду твій щасливий паладин,
Твоєї вроди щит! Я за життя
В святині рук твоїх знайду спочин
Од довгих пошуків, лихих годин!
Голодний пілігрим, не знав я сну —
I от гніздо знайшов, але з пташин
Я заберу одну, тебе одну!
Я не безвірник, ні, і храм твій не схитну.
39
Стривай: ця буря — буря чарівна,
Страшна для інших, нам — як тепловій.
Вставай, вставай! Світліє далина!
Гулякам не до нас, вони ще свій
Бенкет кінчають. Швидше-бо, мерщій!
Їм вуха й очі хміль затамував,
Їх присипляє солодко напій.
Зведись, ходім у вересковий плав:
На Півдні захист я тобі приготував».
40
Вона схопилась, на його слова
Жахаючись, бо там дрімала скрізь
Драконами сторожа замкова,