По темних сходах поспішили вниз,
Де лампу над дверми держав ланцюг,
Де на шпалерах протяг м'яв і тис
Без ліку псів, птахів, мисливців, слуг —
I довгі килими погойдував навкруг.
41
У двір зійшли, подібні до примар,—
Там під чавунним ганком на посту
Скоцюрблений валявся воротар,
Пустивши з рук посудину пусту.
Розумний пес підвівся, шерсть густу
Струснув, але впізнав і знову ліг.
Запори подались — і в темноту
Вони ступили за старий поріг,
I брама стогоном випроводжала їх.
42
I геть пішли. Так, так, віки тому
Сліди коханих дощ бурхливий змив.
Барон заснув, і снилося йому
I всім гостям його багато див —
Трун, упирів, відьом. Кошмар гнітив
Їх довго. Анджелу стару спіткав
Параліч — і лице їй одмінив.
Чернець після своїх молінь, відправ
У згаслім попелі, всіма забутий, спав.
До солов'я
Тріпоче серце, сонне оніміння
Мене гнітить, як після дурману,
Мов випив я напою із коріння
Отруйного — і в небуття тону,
Не заздрячи твоїй щасливій долі,
А тільки щастям сповнений твоїм,
Твоєю піснею, легка Дріадо,
Що десь в лункім околі,
В тремтінні тіней у гаю густім
Солодке літо уславляєш радо.
О як би я хотів вина, вина,
Що давністю льохів холоне в склянці,
В якому присмак Флори і луна
Пісень Провансу, смаглий сміх і танці!
О келих би, де Півдня теплий пах,
Де грає Іппокрена огнецвітно,
Де п'яна піна плеще через край
I липне на устах!
Щоб випив я, і щезнув непомітно,
Й потуманів з тобою в темний гай.
Розтанути б, забути людську долю,
Таку далеку від твоїх пісень,
Цей світ, де стільки втоми, туги, болю,