Де сиві дні параліч докінчає,
Де молодість марніє і згаса,
Де думка обливає серце кров'ю
I в розпач затопляє!
Де швидко меркне осяйна Краса,
Покинута вчорашньою Любов'ю.
Геть звідси, геть! Не з Бахусом хмільним,
Що леопардів хижих поганяє,
Ні, на крилі поезії легкім,
Хоч млявий мозок слабне й забаряє!
Вже коло тебе! Лагідна півтьма.
На щастя, й місяць на своєму троні
Пишається у колі фей-зірок,—
Та світла тут нема,
Хіба розхилить легіт віти сонні
Над темним зіллям галяв і стежок.
Що там цвіте внизу, я не помітив,
Мені не видно ні кущів, ні трав;
Я тільки з пахощів незримих квітів
Пізнав дари, що травень розіслав
На галяви, кущі й дерева гаю:
Шипшину пасторальну, білий глід,
Недовговічний цвіт фіалки в листі
Й найстаршу доньку Маю,
Троянду між її колючих віт —
Притулок мух у вечори росисті.
У пітьмі слухаю. Не раз мені
З тобою й смерть відрадною ставала:
До неї я звертав свої пісні,
Щоб тихий подих мій вона забрала.
Іще жаданіша вона в цю мить,—
Без муки вмерти б у годину пізню,
Коли з душі твоєї щирий спів
Так захватно дзвенить!
Ти все б співав собі, а я під пісню,
Під, реквієм би твій в землі німів.
Безсмертний голосе! Тебе довіку
Крок поколінь голодних не приб'є!
Тут потішало і раба, й владику
У давні ночі тьохкання твоє.
Те саме, що скорботою сповняло
У Руфі серце, як вона про дім
В сльозах згадала на чужому лані,
Що часто чарувало
Казкові вікна у краю чужім,
У спіненім, безвіснім океані.
Безвіснім! Слово це — як дзвін, що враз
Мене до стежки повернув моєї.
Прощай! Я бачу, що дурити нас