Безмовна формо! Ти чаруєш нас,
Томúш, як вічність. О холодна втіхо!
Як зітне і мене часý коса,
Ти муки інших будеш гамувати,
Людині друг, якій ти кажеш тихо:
Краса є правда, правда є краса —
Це все, що знаєш ти й що треба знати.
До Псіхеї
Незграйну пісню вислухай, богине,
Думок і згадок дорогий трофей!
Прости, що з тайнами твоїми лине
Вона до різьблених твоїх ушей!
Чи снилося мені, чи справді бачив
Тебе я з крилами? Поміж кущів
Бездумно в лісі я блукав-маячив —
I, з дива мліючи, в траві уздрів,
У заростях, два осяйні створіння,
Що спали поряд під зеленим дахом
Тремтячих віт, де пелюстки рясні,
Струмка в траві бриніння,
Де з прохолодного ростуть коріння
Квітки червоні, сині, вогняні.
Вони дрімали у траві прим'ятій,
Руками сплівшись, і крило з крилом,
Уста не вкупі, та й не різно: сном
Легким роз'єднані, щоб зірка рання
Розвидненого в поглядах кохання
Помножила цілунки без кінця.
Хлоп'я, пізнав тебе я!
А хто ж вона, щаслива юнка ця?
Твоя Псіхея!
О, наймолодша в олімпійській вірі
I наймиліша, хоч давно побляк
Твій рід! Щó Фебина зоря в сапфірі?
Щó Весперів закоханий світляк?
Ти — краща, хоч тобі незнані храми
Й гірлянди олтарів;
Дівочий хор тобі не ніс ночами
Тужливо-ніжний спів.
Де струни, голоси, димки пахучі
Кадильниць золотих?
Де гай, оракул, де уста пекучі
Провісників блідих?
О найсвітліша! Не застала в світі
Ти лір античних, димних олтарів,
Коли таїлись божества у вітті
Освячених офірами гаїв;
Але й в ці дні, такі далекі тіням
Жерців щасливих, трепет крил твоїх