Облиш їх, Музо! Хай вони горюють!
Ні, не для тебе ці страшні події,
Ти надто квола: більше б до лиця
Тобі співати про самотній смуток.
Облиш їх, Музо! Глянь навколо — скільки
Старих богів повержених даремно
Бентежними блукає берегами!
Торкнися трепетно дельфійських струн —
I щебетом дорійської сопілки
Усі вітри небес тобі озвуться.
Бо це ж для батька всіх у світі віршів
Усе черлене квітне. Хай троянда
Рясніш палає, теплячи повітря;
Хай надвечірні й вранішні хмарки
Над пагорбами руняться заласно;
Хай б'є джерельно-холодно в бокалі
Вино червоне; в'ялогубим мушлям
I на піску, і в темній глибині
Всі прожилки хай багряніють; раптом
Хай зашаріється дівча, немовби
Від несподіваного поцілунку.
Радій, о Делосе, найголовніша
Окрасо затишних Кіклад, зелені
Оливки, явори, тінисті пальми,
Найбільш ошумлені зефіром буки,
Ліщинові темно-стеблисті хащі!
Знов золотий нам сяє Аполлон!
А де ж він був, як сонячний Гігант
Палав серед журби собі подібних?
Лишивши матір і сестру-близницю,
Що спали в затишку, він до світання
У мандри вирушив: над шелюгою
Струмка виткого йшов по кісточки
У ліліях долини. Соловей
Змовк, угорі останні зорі гасли,
I дрізд розпочинав спокійну пісню.
Усі печери, всі кутки, весь острів
Сповняв невгавний гомін хвиль, що глухнув
Хіба в зелених застумах дібров.
Прислухався, заплакав — і прозорі
По золотому луку бігли сльози.
Так він стояв, примкнувши повні очі.
Тим часом із-за віт, що висли поряд,
Виходила врочистою ходою
Страшна богиня. Прагнучи її
Значущий погляд розгадати, він
В замішанні озвався мелодійно:
«Як ти пройшла над морем, де ніхто
Ще не ходив? Чи до цієї миті