Щó острів цей? Чи він один у світі?
А що зірки? А є ж і сонце, сонце!
I місячне, таке терпляче, сяйво!
I тисячі зірок. Вкажи мені
До найпрекраснішої з них дорогу —
I з лірою я полечу до неї —
I срібний блиск її заб'ється щастям.
Я чув небесний грім: де він живе?
Чия рука, чий дух, якого бога,
Стихії розтривожує, тим часом
Як я дозвільно слухаю його
В невіданні безпечнім і болючім?
Скажи мені, богине одинока,
В ім'я твоєї арфи, що квилить
Увечері й удосвіта, скажи,
Чом я бушую так у цих дібровах?
Німі, німі уста твої! I все ж
Я на виду твоїм безмновнім можу
Собі урок предивний прочитати:
Мене обожествить знання безмежне!
Легенди сиві, імена, страшні
Перевороти, заколоти, муки,
Престолів славу, творення й руїну,
Державні голоси — все заразом
Улий в широкі порожнечі мозку
I богом учини мене, щоб я
Безсмертним став, немовби скуштувавши
Щасливого вина чи еліксиру
Чудовного!»
Так мовив бог, тим часом
Як очі вогняні його спокійно
I мерехтливо-ясно поглядали
На Мнемозіну.
Незабаром люто
Все тіло в нього збурилось і вся
Зрум'янилась краса його безсмертна,
Немов боровся він у брамі смерті
Чи покидав бліду безсмертну смерть —
I з мукою раптовою, що палить
Однаково, як смертна холодить,
У корчах смерті віднайшов життя.
Так юний Аполлон терзався. Навіть
Його волосся, кучері славетні
Ходили в нього хвилями круг шиї
Прагнущої. I, поки біль тривав,
Зняла богиня руки, мов хотіла
Пророцтво виректи. Нарешті зойк
У Аполлона вихопивсь. I от
Від тіла юного небесна слава