Твій голос, ледве пролунавши, тоне
В агонії. Як швидко день життя
Наслідувала ніч! Ти без пуття
Пропав, як цвіт, що у снігу холоне.
Та це — минуле. Став зорею ти
В найвищих небесах. Твій спів лунає
Серед планет. До тебе досягти
Невдячний світ ніколи не здолає.
Тепер ім'я твоє від клевети
Твій друг земний сльозами обмиває.
Роковини реставрації Карла II
(Написано 29 травня під бовкання дзвонів)
Безумний бритте! Ти вславляєш хором
Свого тирана, свій найгірший сором?
Ти зовсім, бачиться, оглух
До патріотів, до їх мук, боріння?
Це Вейну, Сідні, Расселу подзвіння
Мені сьогодні ранить слух.
До Спенсера
Твій шанувальник ревний, чародію,
Доглядач пущ незайманих твоїх,
Запитував мене, чи не зумію
Так звіршувать, що й ти б схвалити міг.
Та це, Поете, справа не для мене:
Син півночі хмурної, де візьму
Я Аполлонове перо вогненне,
Щоб день розвиднить і прогнати тьму?
Не осягнеш без праці довгих літ
Твоїх поем настроєність високу:
Щоб розпуститися, повинен цвіт
Напитися землі своєї соку.
Будь біля мене — і наважусь я
Ще раз прославити твоє ім'я.
Сонет
до дівчини, що надіслала мені лавровий вінок
Ранковий вітер одсвіжив мені
Страшливу душу. Я живий, здоровий —
I хочу тільки, щоб вінок лавровий
Будь-що пишався на моїй труні.
Клянуся сонцем! Недаремно, ні,
До скронь притиснув я твій дар чудовий,
Знак Аполлона, цей вінець, готовий
Мене вщасливити на довгі дні.
Хто вкаже: «Ось твій шлях»? Накаже: «Стій»,
Або ж: «Іди»? Чию б тепер принуку
Прийняти згодивсь дух прегордий мій?
Царів зневажу, не злякаюсь гуку
Напасників — і лиш тобі одній
Скорюся й добру поцілую руку.