на одержання лаврового вінка від Лі Ганта
Хвилини тягнуться, а мозок мій,
Нічим не натхнутий, не поринає
В дельфічний лабіринт, хоч серце знає,
Яких небесних треба дум і мрій,
Щоб заплатить за дар, поете, твій,
За лавр зелений, що оповиває
Чоло жадібне. Майже біль проймає
Від думки, що піддавсь принаді цій.
А час іде, і марно жду я сну
Розкішного; показує уява,
Як ноги стоптують пиху земну,
I все непам'ять обіймає млява —
I темна думка душу тне смутну,
I не всміхається їй більше слава.
Сонет,
написаний з відразою до грубого марновірства
Церковний дзвін журливо кличе знову
Слухняну людність до нових молінь,
До інших смутків, потерпань, болінь,
Послухати казань мертвотну мову.
Не здужає з чаклунського закову
Душа звільнитись: до лунких склепінь
Ідуть, ідуть, забувши любу лінь,
I славних річ, і музику чудову.
Той дзвін приніс би дрож і страх мені,
Якби не знав я, що він глухне, гасне,
Як лампа, де олія вже на дні,
Що стогне він перед кінцем, що засне
Назавжди він — і знов життя прекрасне
Безсмертним цвітом скресне навесні.
Сонет
По днях негоди, що так довго млами
Затемнювала обрії долин,
Світає день, ясного літа син,
I зводить з неба хворобливі плями,
I скнілий місяць знов прийшов до тями,
Знов поринув у теплий травня плин,
Торкає вії подих полонин
I грається, як дощ із пелюстками.
Пора найтихших дум: про добру віть,
Що набростилась, про осінню втому,
Про світлий вечір, що на копах спить,
Про щічки Сафо, про легкий, як Лета,
Потік піску в годиннику скляному,
Про лісовий струмок — і смерть поета.
Сонет,
написаний наприкінці
«Квітки та Листочка»