Маленький гай. Така в ній сила є,
Що читача скоряє: він стає,
Розчулений, і тільки що не плаче.
Краплистий дощ свіжить лице гаряче,
А він стоїть і думає своє,
I по мандрівній пісні узнає,
Де тонконога коноплянка скаче.
Свята простото, що в тобі за чар!
Яка в цій повісті могутня сила!
Забувши славу, що мене манила,
Я впав би тут, де сонце й тіні хмар,
Як той, чий стогін у гаю хиткому
Чутний вільшанці тільки — й більш нікому.
Перед мармурами Елджіна
Мій дух знесилився, мене в дрімотну змору
Гне тлінності тягар; в уяві, як у млі,
Незборних труднощів обриви і шпилі
Підносяться і смерть мені віщують скору,
Як хворому орлу, що задивився вгору.
I все ж так солодко заплакать на землі,
Що вітру свіжого не вчую на крилі,
Піднявшись високо в передранкову пору.
Так темних дум шалена перезва
Круг серця стовплює незгоди несказанні;
Так приголомшують ці мармури-дива,
З величчям Греції змішавши грубі грані
Старого Часу, шир, де пустка вікова,
Де сонце, слави тінь і піна в океані.
Сонет про море
Невгавно шепче в голому камінні
I дметься, топить тисячі печер,
Аж поки їм, володарка химер,
Лишить Геката древні шуми-тіні.
А це в такому ніжиться лелінні,
Мов цілий світ у злагоді завмер,—
I черепашці висохлій тепер
Уже й не сняться хвилі білопінні.
О ви, з очами змученими! Слід
У морі вам живити їх! Ви, мляві
Від гуркоту чи від солодких нот,
Сидіть і мрійте біля входу в грот,
Аж поки здригнете, почувши в яві
Повноголосий хор океанід.
Поет
(Фрагмент)
Хто ж Поет? Яка прикмета
Виявляє нам Поета?
Мовте, дев'ять муз!
Кого б