Тону я в синій неба край!
Прощай! Прощай!
До Гомера
Стою, оточений гігантським незнанням,
Про тебе слухаю та про твої Кіклади,
Мов той, хто з берега у млі підводних ям
Думками вгадує коралові принади.
Ти невидющий був? Але, щоб жив поет,
Юпітер відслонив для тебе хмар завісу,
Розпарусив Нептун свій ікряний намет
I Пан примусив бджіл співати в дуплах лісу.
Так, і в країні тьми не загасає грань,
I в темних відхланях ворушиться травиця,
I в надрах півночі є проблиски світань,
I є потрійний зір у сліпоті провидця,
Як у Діани був, якій із роду в рід
Корились і земля, і небеса, й Аїд.
Девоншірська дівчина
1
Куди ти зібралась, красуне моя,
Із чим у руці плетениця?
О феє доярні, які в тебе гарні
Вершечки! О, дай же напиться!
2
Люблю я твій луг, і квіти твої,
I гулянки біля діброви:
Уста ж твої свіжі мені найлюбіші!
О, годі хмурити брови!
3
Люблю я ці гори, й долини люблю,
I вівці, що в полі пасуться.
Як любо на паші слухать, як наші
Два серця так близько б'ються!
4
Я шаль на вербове повішу гілля,
Твій кошик одсуну до скелі —
I будем до нічки стокроткам у вічки
Зітхать на зеленій постелі.
Біля могили Бернса
Це місто, цвинтар, сонце над горою,
Хмарки, лісок, округлені горби,
Незатишні, як з давньої доби
Забутий сон, що повернувсь марою;
Коротке літо, хворою зимою
Відступлене, осяяло гроби;
Прекрасні зорі — тьмяні від журби;
Холодна ця краса — мов біль без гою
Для того, хто, як Мінос, хоче пити
Живу красу, без мертвих барв, що їй