Із ока ангела нічного кане.
Вперше прочитавши Гомера
в перекладі Чепмена
Багато золотих я обійшов країв,
Держав уславлених побачив я немало,
Об'їхав острови, де сонце западало,
Що їх сам Аполлон поетам заповів.
Я чув про обшири, де править од віків
Глибокодумному Гомерові припало,
Та в душу ясністю ще так не повівало,
Аж поки Чепмена почув я вільний спів.
Я тішився, як той, хто вперше серед зір
Планету вистежив — нову, ще безіменну;
Я чувся Кортесом, що кинув орлій зір
На Тихий океан,— і, здогадку шалену
В душі ховаючи, його вояцький збір
Зглядався, стоячи над кручами Дар'єну.
Сонет до Гейдона
Дух благородний, відданість добру,
Любов до слави ватага народу
Живуть і між людей низького роду
В шумному місті, в дикому бору.
I там, де зло веде одвічну гру,
Таку незламну виявлять незгоду,
Що пройме душу соромом до споду
Загрузлому в неправді гендляру.
Яка краса — залюбленість у справу
Того, хто світить ясно, без одмін!
А що, як Заздрість і Злобу лукаву
Одважний лицар зажене в загін?
Мільйони душ йому співають славу,
Коли в очах країни стане він!
Про коника та цвіркуна
Поезія землі не вмре ніколи.
Опівдні, як мовчать серед гілок
Птахи в гаю, невтомний голосок
Обнизує покоси й частоколи.
Це коник, він поймає гори й доли,
На стернях довгий ведучи танок,
А стомиться — стихає на часок
У затінку стебла або стодоли.
Поезія землі не оніміє:
Коли зима в мовчання крижане
Поля заковує, цвіркун у хаті
Заводить пісню, що в теплі міцніє,
Нагадуючи всім, хто задрімне,
Спів коника в траві на сіножаті.
До Костюшка
Врожай високих дум, як повних грон,