Мене, найменшого брата, пішого-пішаницю,
підождіте,
Да хоч між коней візьміте,
Та до отця-матері підвезіте!»
Стратенці проминають кобзаря.
А може, це кобзар їх проминає.
Конвейєр часу — тільки врізнобіч —
один в минуле, другий у майбутнє.
Отак всі й розминаються навік.
Кобзар співає. Може, він такий — як Перебендя
пензля Їжакевича. Або живий, з капели бандуристів,
котрий співає саме в цю хвилину. Чи кам'яний,
що вже співає вічно.
«Старший брат теє зачуває,
До найменшого брата словами промовляє:
— Раді б ми тебе між коні узяти, —
Буде озовська орда доганяти,
Буде упень сікти-рубати,
Назад у Озов-город завертати,
Ніяк нам буде утікати.
Ми ж і самі не втечем, і тебе, брате, не вивезем.
А як ти жив-здоров будеш,
Ти і сам у землю християнську дійдеш!»
На місці їде віз. Кобзар співає думу.
Аж наче перестали розминатись. І кожен думу слухає
по-своєму. Павлюк — обличчям вгору просто неба.
Томиленко — утупившися в землю.
Сахно Черняк — увесь до кобзаря.
«То найменший брат теє зачуває,
Він білим лицем до сирої землі упадає,
Та до своїх братів рідненьких словами промовляє:
— Браття любе, браття миле,
Хоч один же ви милосердіє майте,
Назад коней завертайте,
З піхов шаблі виймайте,
Мені, пішому-пішаниці, з пліч голову здіймайте,
У чистому полі поховайте,
Звіру-птиці на поталу не дайте!»
Сахно Черняк
(вжахнувшись, до Томиленка)
Ну, а вони, невже так і зробили?!
Томиленко
У вас хіба цю думу не співають?
Старечий голос кобзаря
(у сильному пориві вітру)
«То середульший брат теє зачуває
Та до найменшого брата словами промовляє:
— Сього, брате, зроду ніде не чували,
Щоб рідною кров'ю шаблі обмивали!