Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія» - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 1
ЕКЗОТИЧНІ ПТАХИ І РОСЛИНИ
ПІСНЯ МАНДРІВНОГО СПУДЕЯ
Агов, мої маленькі чортенята!З-під свити я вас випущу на світ —туди, де кров з любов'ю черленяться,де пристрастей і пропастей сувій…Я — ваш отець, тож будьте мені вірні!(які невірні рими в голові!),але коли до серця входять вірші —прекрасні, наче крила голубів,які тоді надії!..З риторик і поетик академій —гайда на площу, як на дно ріки!Підслухані у вирі цілоденнім,ті рими — вчителям наперекір(у вчителів, здається, перекір)!Або в поля, як на зелену прощу —читати вірші травам і вітрам!..І постарайтесь, я вас дуже прошу,щоб явір тихі сльози витирав,щоб небо, нахилившись, наслухало,щоб завше був натхненний соловій…Хвалу воздавши часові зухвалу,звірят і пастухів благословіть!..Отож, — на світ, за діло — чарувати!Агов, мої маленькі чортенята!КАЗКАР
Я міг би гнати тепле стадо —мене б життя кудись несло,або пізнав би легко й радопросте корисне ремесло.І так лічив би добрі днини,а дзиґарі з високих вежмене хвалили б щогодини:«Ти мудро й праведно живеш,якщо живеш, якщо живеш!»А я — не той, бо родом з райдугі я махнув на похвали —мене ви знаєте як зайду,а все ж зовете за столи!Адже в мені бринить як святоземних історій вічний рух:про серце, вірне і завзяте,про творче диво теплих рук,про незугарне і прегарне,про сонний сад і жах темниць,про дівчину з очима сарни,що виросла в краю суниць,про двоголосся неба й хліба,коли у небі віщий птах,коли духмяна груша липняв листках повисне і в літах,а я повім коханій так:ти — достеменна як сльозанайтонша лагідна лозати — океан для кораблярозкішна маревна земляти — і колиска і трунанайчарівливіша струнав тобі живе моя лунамоя небесна борозная — просто пісенька твоямоє світило золотехолодний і бездарний яколи без тебе все не теі світ як плід у нас надвоєаж ми ласуємо обоєАСТРОЛОГ
У нього палка потреба,у нього жадання слізне:окраєць нічного небапіймати у фокус лінзи…Бо він живе на горищі,а там сутерени вищі:у сутінках — мерехтінняі сонце межує з тінню.Він дивиться тільки вгору,і небо лоскочуть вії,коли в полудневу порувід кухні смаженим віє.Над містом літають птахи,а поруч із ними «ахи»,коли роззявлять на площіголодні роти бідолахи.Земля собі пілігримить,кружляє собі й кружляє,а хтось нові пелеринина осінь собі замовляє —а він живе на горищі(там зимно, там вітер свище),але насправді з горищанебесна ковбаня ближча.У нього маєтків немає —згори в декольте заглядає,а в місті вічність минаєне так, як він загадає.(Балконне крило ажурней сентиментальне, мов танґо,обжив бароковий янгол —створіння пухке й безжурне).І взявши голову в руки,він крикне собі з розпуки:«Чого я марную роки?!Візьму попід руку Юзьку,піду в пивничку на Руську,забуду святі мороки!Забуду святі мороки…»АЛХІМІЯ
В реторті вариться коктейль —твоя й моя першооснова,якої давній менестрельшукав із музики і слова, —в реторті вариться коктейль(oh, yes, my baby!).Я — Фауст, Гамлет, Вільгельм Тель!Я сплю на небі!Та будні стомлено шиплятьв розпечених побитих тиглях,і в суміші отій киплятьсполуки спогадів застиглих.Коли крізь будні ти пройдеш, —чи ж обійдешся без подряпин?Коли в букетах подаєшнадії, від сльоти продряглі,та от впадеш з високих веж(oh, yes, my baby!),побачиш — на землі живеш,а зірка в небі!Але всі рани заживуть,смараґдами всі сльози стануть,коли цілунки проженутьслова олжі — поза вустами.І павутинки наших душзнайдуть свою першооснову,немов пелюстки наших руж— розкриються цнотливо знову:«Це ти?» — «Це я, твій сум і щем…»(oh, yes, my baby!) —я загорну тебе плащем,немов на небі…РОМАНС МАРТОПЛЯСА
Я стужився. Я, мов кінь, погриз вудила —відступи, бідо гірка й мороко:десь любов моя на Ринку заблудила,десь отам, між ренесансом і бароко…Я стужився. О подайте катеринку!Про гризоту вам заграю, про утому;десь любов моя пропала серед Ринку,між перекупками, три століття тому…Може, знову кокетує з різниками,що, ножі об фартухи повитиравши,височіють, наче брили, над лотками,мружать очі, мов коти, на неї завше?Може, спритний зеленяр за стиглі вишнірве із неї грішну ягоду цілунку?Чи хитрун-купець в єдваби пишніокрутив мою зрадливу юнку?Ах, на Ринку — всі спокуси світу…Там таке побачиш — не насниться!Може, мою діву чисту й світлузаманили в Чорну Кам'яницю?Чи й сама вона закам'яніла,і тепер стоїть собі — Діана!І ночами шле камінні стрілив мої вікна, втрачена й незнана.Тра-ля-ля, тра-ля-ля-ля,тра-ля-ля, тра-ля-ля-ля,тра-ля-ля, леле, дана-дана!..БЛАГАННЯ МАРТОПЛЯСА
Братове, до вогню мене прийміть,подайте хліба чесний почастунок —я йду давно, а клич нічних вістунокмертвить і воскрешає водномить.Я виміняв на вітер срібло й мідь,я став недоторканний, мов цілунок.Я йду і на плечі моєму клунок,і ви мене, братове, обійміть!..Я не навчу вас жити на землі,збирати мед і стригти череду,додаючи рублі та мозолі.По гострім путівцю, мов по мечу,до ваших жител радісно прийдуі невблаганну зірку засвічу…БАЛАДА ПОВЕРНЕННЯ
Коли мандрівник повернувся додому,ступив за ворота, зійшов на поріг,здійнявши на плечі дорогу і втому, —всі радощі світу вляглися до ніг.Його не забули, його зустрічали:вечеря з вином — на широкім столі;чомусь не казав про далекі причали,замкнувши в устах невідомі жалі.І всім було дивно, і жінка до ранкузітхала в даремній гонитві за сном.А він все дивився туди, за фіранку,де зірка по небу пливла над вікном.* * *
А це така любовна гра:кружіння, дзеркало і промінь! —ти все одно підеш за грань,у чистий спомин, чистий спомин.Кружіння!.. Ніби й неспростамиттєвий дотик (чудо стику!) —на луг життя і животапокласти б руку, теплу й тиху…Ми надто близько — марний знак,той запах Єви — не інакше!Ми двоє в дзеркалі, однакусе не так і все не наше.Бо вийду із дзеркальних меж —розвалиться хистка будова.Ти в чистий спомин перейдеш,слонова кість, роса медова…МУЗЕЙ СТАРОЖИТНОСТЕЙ
Як ми ходимо обоєнетрями старого дому!..Гобелени і гобоїславлять пару невідому,ніби бачатьнашу змову:кожен дотик —теплий спалах.І тоді ми знову (й знову)переходимов дзеркалах.На годиннику з гербами,як завжди, година друга,і крадеться вслід за нами,може, туга, може, фуга…Повз портретиі портшезиз нами йделуна від кроків.Ми кудись надовго щезли(двісті років?Триста років?).І, коли вже стане темно,з неопалених покоїв(я, здається, вівся чемно,я нічого не накоїв),у жаркі вогні неонніповертаємосьнавіки.Я несу тебе в долоні, і життя таке велике…СТИХІЇ
Мадригалик
По-перше камінь. Твердь. І підмурівок.Холодна перепона. Тож метавтікає від зарюмсаних корівок,а зостається творення хвоста.Коли, розбивши камінь, з порожнечіти витвориш, мов іскру, чистий шал,Вона тобі — рожеві нігті в плечі,Се — у вогні розжарений метал.Але коли ти Майстер, то з металути витнеш золоті кружала зірі понесеш її, легку й повсталу,і се — стихія леткості: ефір.НІЧНА ЗМІНА
Закіптюжений ангел живе у друкарні,наче промінь стрибає в дівочі люстерка,на губах залишає цілунки безкарні —безшелесний, мов тінь, і липкий, мов цукерка.А за вікнами вечір, десята година,але ясно, як вдень, бо п'ятнадцяте червня.І любовна жага, аж якась голубина,засвітилась на площі, як п'яна харчевня.І зібралось на дощ, і цвітуть парасолі —попід вікнами плавне народне гуляння,і цукрові блудниці пливуть в ореолі,а друкарня двигтить і гуде, мов ґуральня.І тримає в собі цих легких полонянок,що мов сірі гілки виростають з машини, —щось літало над ними, в'язке, як серпанок,перетнувши повітря, мов тіло пташине,щось крутилося тут, безпорадне й крилате!..І коли врешті змовкнуть нічні лінотипи, —розкриваються плечі, спадають халати,кольорові дівчата виходять під липи.Заспокоєний ангел, покинувши чати,на рулонах паперу вкладається спати…ОПІВНІЧНИЙ ПОЛІТ З ВИСОКОГО ЗАМКУ
авжеж не райський сад не світять помаранчізагублено стежки і втрачено слідиа все що є у нас ліхтарик на підзамчіі треба нам тудизбігати у пітьму яка непевна втіхачи виросте вогоньколи позолотить найменша іскра тихарозсипаний пісок розрив поміж долоньі тісно між дерев і темно в сьому градіі тягнуться до нас обуджені гілкита крізь нічне зело що пнеться на завадізлітаємо з гори злітаємо такиі жодної зорі лиш доторки терновіі де ще той ліхтар чи світиться йомуподряпини легкі падіння варте кровіі навіть без надій і навіть у пітьмубо хто на світі миза сімома шляхамишукаємо любов як золото в ріцізакрито всі домиспідниця з реп'яхамиі скалкана щоціПРОМОВЛЯННЯ САМОТНІЙ
…і хоча все золото світу не варте твого мізинцяі тільки для тебе жовто горять сьогодні садигуби твої холодні наче прозорі вінцяяких ніхто не торкався прагнучи світла й водигуби твої неспиті а все ж таємниця квіткисповита в них і забута допоки живеш самавона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідкисолодко й тлінно пахне цвітом і тілом пітьманесеш отак мов клейноди а може клеймо дівоцтвоось його зимне плесо між двох берегів як між путпоки з лози постанеш уже не вином а оцтомскільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть?і так прочуваєш того хто з милості чи з наругизлетить на тебе й розтане в чадні долини безсоньввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдругеі лишить губам болючий незнаний новий вогоньТРИ БАЛАДИ
ЛЕМБЕРЗЬКА КАТАСТРОФА 1826 р.
Дня 14 липня 1826 р. прийшла подія, що потрясла цілим Львовом: стара ратушева вежа по полудні зарисувалася й о годині чверть на сему вечером з великим тріскотом завалилася. Наперед вже опорожнено ринок з людей, але все-таки у звалищах погиб трубач, двох жовнірів і кількох робітників.
І. КРИП'ЯКЕВИЧ «Історичні проходи по Львові»З отого дня суремного, як завалився ратуш,усе навіки зважене і вписане в архів:«Понесено у людности не так велику втрату:погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників».Маленька апокаліпса на ринковому пляці:з розпуки позіхнуло трагічне місто Львів,мов гер таємний радник над аркушем реляції:отин трупач тфох шофніріф кількох ропітникіф.Зібрали вдовам на свічки, а матерям на ліки.Дітей забрали в інтернат на вулицю Сиріт.На поминках буяла чернь і мандрівні калікиі гупав куксами о брук увесь калічий рід(і кожен чесно їв, і пив, і плакав як умів:погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників).Поховані під вежею, вони ввійшли в комори,де світло мре і твердне кров, де вже не чути з тьми,як на майданах і в шинках реве житейське море.Там інше світло — і воно біліє над кістьми.Вони зійшли в підземну хлань, немовби в інше місто, —їх не любили на землі й забули серед хмар.Ішов попереду трубач. Він дув натхненно й чисто —так ніби не трубу тримав, а вогняний ліхтар.Коли ж посмертні очі в них зітліли, мов одежа,вони злягли на дно камінь — плече коло плеча,лиш не вгавав, як джерело, і виростав, як вежа,таємний і хрипкий сигнал — відозва трубача.ДИДАКТИЧНА ВИСТАВА В ТЕАТРІ БОГУСЛАВСЬКОГО
Велике вражіння у Львові зробило те, як один із акторів відкрив домовини з людськими кістяками, — при перебудові костела на театр забуто усунути з підземелля давніх покійників…
І. КРИП'ЯКЕВИЧ «Історичні проходи по Львові»Панове публіка, для трепету і млості,для гостроти і свіжості в серцяхрепрезентуєм підземельні кості.Панове, всі ми ходим по мерцях,як по мостах. Вони лежать під нами,тверді, мов підмурівки у домах, —ростуть униз невидними вогнями.Пройміться світлом ницих костомах…Розкішно вам у ложі, мов на лоні,на галереях — тупіт і аншлаг,ви так бурхливо плещете в долоні,немовби винні в смерті бідолах…Панове, цить! (Стікає воском люстра…)Мерці мерцями, їм не в голові.А ми — мов лишаї на тілі людства —голодні, ґеніальні і живі.Тож порятуйте нас! і лорнетуйтехуду й безкровну шкіру ґалатей.Подайте хліба, рани побинтуйте —панове, всі ми схожі на людей,зігравши королів і принців крові,у вицвілих плащах, мов у мішках,підем у тьму — в мансарди вечоровіі спати полягаєм на дошках…НАШІПТУВАННЯ З ВІКІВ
В 1855 р. Франц-Йосиф відвідав знову Замок у вечірній порі, в каварні гостила його шляхта, з балькону наварні цісар оглядав ілюмінацію Львова на його честь.
І. КРИП'ЯКЕВИЧ «Історичні проходи по Львові»Мій цісарю, хвала тобі — яка щаслива нація,що ти ступив на наш пісок вечірньої пори.Кущем небесним зацвіла ясна ілюмінація,остроги в тебе срібляні. Ти дивишся з гори.І дим ракетниць очі їсть — яке палке зворушення!У церемоніймайстра з напруги карк упрів.Ми всі готові хоч на смерть, мов посполите рушення,і сльози капають з очей гицлів та шандарів.(Наш загумінок став як сад. Петардами і бомбамиобстріляно небесне дно для більшої краси.Оркестри віддано ревли тромбонами і тромбами,повії прали неґліже і пудрили носи).Ілюмінація! Оркестр! Волаємо і граємо —цісарська доля — наче сфінкс, і що вона пошле? —чуму, пожежу чи війну, небіжчика в Сараєво,тож веселися, цісарю, ти ще дитя мале!Ще маєш білого коня і капелюха з перами,твердиня влади, мов горіх, імперія без меж,таємно вішаєш когось, обдурюєш паперами,і де ще той двадцятий вік, в якому ти помреш?..НОВІ ЕТЮДИ БУДІВЕЛЬ
КАСАРНЯ
ми навіть її не бачимо і не знаємо яка вонаадже вдосвіта вибігаємо з неї повертаємоськоли споночієпевно вона мурованаще досі в ній пахне кінським потомі сіном зі стаєнь гусарського реґіментуздається має кам'яні сходиа коли ми шкребемо її безконечно чорну підлогувідламками шкла і тупими бритвамито здається шкребемо спину великого китавгрузлого в мілинуу листопадовій пітьмі шостої ранкулунає сурма побудкирозлучивши кожного з його нічними дівчатамиі під хрипкі погрози капралівдруга чота зіскакує на голови першійми ніяк не можемо розтулити очей і рукивсе ще тягнуться за дівчатами котрі відпливаютьі так починається деньВОКЗАЛ
отут ми прагнемо сісти в потрібний поїздслідуючи за дороговказами поспішаємокрізь тісні коридори між клунками й валізаминам ніколи вгору глянути де під кулястим склепіннямповисла запорошена й тьмянафлорентійська люстрастискаємо спітнілі мідяки як пружинушикуємося в безладні чергинад нами гіпсовий настінний путті десятих роківдме в позолочений ріжок інодіглянемо в бік знудженої блондинкищо притулившись до колони їсть яблуковрешті виринаємона пропахлому пивом і трояндами перонікогось цілуємо просимо не забувати сумніваємосячи потрапили на своє місцеаж поки не відірвемось від земліі м'яко рушимозаспокоєні дивимося з вікон як жовкнутьперші дерева у приміських лісахУНІВЕРСИТЕТ
ми послуговуємось мертвими мовамиходимо безпорадні серед астролябій ретортчерепівз висоти земляного валу слухаємодзвін миколая на брукованому подвір'ї слухаємокрасномовного ритора заляпаного крейдою ціцеронана уроках медицини зазираємо в очімерцямховаємо в кишенях тютюн і нецнотливі малюнкивранці чемно ступаємо за капеланомжбурляємо в котів малими філософськими камінцямиопівдні втікають від наснайдотепніші силогізми і формули аджепоруч за крутими вогкими мурамисаме розвішує щойно випранумокру ваговитубілизнумедова служниця підстаростиГРОБНИЦЯ
і ось ми зібралися всі разом ціла родинаколи цвинтарні служаки відітнулинепевний промінь за останнім з насми знову зустрілися як за найкращих часівгри на біржахкатання на фіакрахнедільних балів у заміському клубілежимо на твердій підлозіпід мармуровою чашеющо від палого листя й дощівки тяжката все ж у пристойному товариствіправоруч цукровий маґнатліворуч оперний тенорне чуємо як тече вода шумить вітер алеіноді глухої нічної пори здригаємоськоли затягне лайдацьку пісню молодьповертаючись пізно з танціву робітничі передмістяБІБЛІОТЕКА
ми шукаємо щонайточніших знаньдрабинами сходимо на вищі поверхи книгозбірнінишпоримо по стелажах спільно з павукамиздіймаючи крейдяні хмари під стелеюмов на вершині стрімкої вежічуємося повітряними гімнастамиаж забиває дух і ледвевтримуєм рівновагупоринаємо в найтовщі томи без надії колись вибратисякниги поглинають нас як моряхапаємось руками за різьблені виступисяк-так тримаємось на поверхніі коли вже цілком підупадем на силізасапані обсипані штукатуркоюздається знаходимов гущавині сап'янів та коленкорівпритулене до стінилегке і теплегніздовуличної ластівкиЛІКАРНЯ
ми стаємо щоразу легшимио десятій ранку по закінченні процедур виходимовсі в однакових фланелевих піжамахв наших рухах дедалі більше невагомостіходимо парком старої садибиграємо в доміно біля гіпсової купальниці над водоюпо обіді граємо в доміно у палатахіноді нянька висварить когосьхто наслідив калошами на музейному килиміграємо в доміно дивимось у вікначасом повз оранжерею і літню альтанкупроносять когось такогоукритого твердим накрохмаленим простирадломїмо яблукав наших очах щораз більше ясностідо пізньої ночі тишком розповідаємо анекдотиводночас прислухаємоськоли ж нарешті вирине з лісосмугитой сліпучий експрес далекого прямуванняПЛАНЕТАРІЙ
вчимося бути далекоглядниминедільного дня тяжіємо до повчальних розваг і видовищрозглядаємо небо зі сферичної баштивипнутої мов око циклоповенеподалік чортового колеса та літньої естрадивиткими сходами прямуємо до зірокприпадаємо до телескопа як до дереванаводимо різкість в окуляріця чудодійна гармата для споглядання висотпоказує нам парад планетна цупкому картоні небесної мапизасвічуються одне за одним електричні сузір'яхочемо запам'ятати їхні назвиадже навколо стільки туманностейнетерпляче питаємо коли ж будечумацький шляхзійшовши знову на землюстріпуємо з плечей місячний пилп'ємо лимонад у павільйоні навпротисаме тут і саме сьогоднівипадковонавікиФАВСТОВЕ СВЯТО
1. НІЧ
Ось тобі, вбога пуста голова,перше знамення Різдва —снігу добув ти для білих поем,вітру черпнувши плащем.Крила не тут, але спогад крилана ніч прип'яв до стола —мить, наче рибу, ловиш багромі повертаєш в огром.Тільки тепер вона має печатьвіщих прозрінь і зачать.Є в ній зима — цегляні димарітеплі о білій порі.Ось тобі й ніч, пуста голова,напередодні Різдва.Хочеш — придумай, як до зорірушили тріє царі…2. ЗОРЯ
Там, де нас немає і не буде,сніг упав на вежі і сади.В темряві жаріють без остудивогники у вікнах зі слюди.Сяють ночви, тесані до ладу,і м'яка для купелі вода.І зоря таємну має владу.Ляда. Чоколяда. Коляда.3. СУМНІВ
Такої ночі перейду місток,ступлю на сніг і подолаю схил.Всього мене — до мозку і кістокпройме мороз, опівночі стосил.О ніч німа, пустельна і совина!Цей холод, ця тілесна печія…Матерія — первинна. Це — провина.(Як не моя й не Божа, то чия?)Мої знання сумнівні і сумні.Тому й жага нуртує, мов аорта, —і я не сам: глузлива пика чортапо-змовницьки підморгує мені.Беріть мене, панове чортівня!Тягніть у вир, де душу розітнуть.А там, де народилося ягня,про мене, безнадійного, зітхнуть…ЕКЗОТИЧНА РОСЛИНА — ПАСТЕРНАК
Гуділи вітри.Йшов холод зі степу.І зимно було немовляті з вертепуНа схилі гори.Його зігрівало дихання вола.Приручені звіріСхилялися в мирі,Над яслами плавала тепла імла.Обтріпавши пил зі своїх кожухівІ проса зернини,Вдивлявся з вершиниСпросоння у темряву гурт пастухів.А там було поле в заметах могил,Цвинтарна горожа,Нагробків сторожаІ небо над цвинтарем, повне світил.А поруч, іще не відомим вогнем,Сумирніш од скіпки,Що світиться з шибки,Горіла зоря на шляху в Бетлегем.Вона плом'яніла, як збіжжя, з безмеж,З-над неба і Бога,Як відблиск нічногоПідпалу в стодолах, як сполох пожеж.Вона височіла — скирта вогнянаСоломи і сіна,У світі єдина,Цвіла, сколихнувши простори, вона.Над нею заграва вростала у нічІ щось означала,Ясна й небувала.І три звіздарі поспішали на клич.Позаду везли на верблюдах дари.І два віслючки уповільненим ходомТрюхикали вниз, дріботіли з гори.І видивом дивним нової пориРосло віддалік все, що збудеться згодом.Всі думи століть, і пориви, й вітриНа площах майбутніх, всі зали й музеї,Всі витівки маґа, всі пустощі феї,Всі кулі з ялинок, всі сни дітвори.Весь трепет затеплених свіч, усі вітиВ мигтінні позліток, всі радощі гри……Все злішав зі степу розлючений вітер……Всі яблука світу і всі кольори.Ставок заслоняли вільшані верхи,Частину, проте, було видно зусюдиКрізь гілля дерев, де чорніли птахи.Як вийшли на греблю осли і верблюди,Змогли роздивитися їх пастухи.— Ходімо й собі та вклонімося чуду, —Сказали, запнувши свої кожухи.Від човгання снігом робилося жарко.Поляною вздовж, ніби листя слюди,За хату стелилися босі сліди.І саме на них, мов на пломінь огарка,Гарчали вівчарки при світлі звізди.Морозяна ніч виглядала, мов казка,І хтось невидимий над плином ходиЩоразу вривався в пастуші ряди.Собаки брели, озиралися жаскоДовкола підпаска й чекали біди.Тією ж дорогою, в тій же місциніЙшло декілька ангелів. Тихі й чудні,Були між людей безтілесні, мов тіні,Та слід залишали їх білі ступні.Було крізь юрбу проштовхатися годі.Світало при вході, де кедри росли.— А хто ви такі? — запитала Марія.— Ми плем'я пастуше й небесні посли,Прийшли вам обом воздавати хвали.— Всім разом не вільно. Чекайте при вході.І в попелі сірім досвітньої млиТовклися погоничі, зайди, заброди,Сварилися вершники і пішоходи,Над жолобом, видовбаним із колоди,Верблюди ревли і хвицались осли.Світало. Вже ранок, мов порох золи,Останні зірки вимітав з небозводу.Лише трьох волхвів із усього набродуВпустила Марія, і ті увійшли.Він спав, тихо сяючи в яслах дубових,Як місячний промінь в глибинах дупла.Його зігрівали безмов'ям любовиГуби ослині та ніздрі вола.Стояли в пітьмі, що тремтіла, вразлива,Шепталися, ледве знайшовши слова.І раптом із сутінків, звідкись ізліва,Хтось мовчки відвів з-перед ясел волхва,І той озирнувся: з порога на дівуДивилась, мов гостя, зірниця Різдва.1947
ІЄРОНІМ БОШ XX
Наші святочні пориви — палкі та вознеслі,ніби й не нам волокти цю планиду грузьку.Далі, все далі від нас рибалки і теслі,тільки предвічні сліди на воді та піску.Годі рибалити, браття, — глибини стемніли:риба з морів у бляшанки тісні запливла.Наші обійми схололи, обличчя змарнілив холоді надто блискучих будівель зі скла.Між синтетичних ялинок шукаємо віху:як розпізнати майбутнє, о куле скляна?Акумулятор для німба — винахід віку,на видноколі — вогнетривка купина.Щось ми згубили (а може, знайшли) на розпутті,тут, в епіцентрі іржавих дротів та епох.З тихим благанням дивиться в очі майбутнінаш до ялинки підвішений крихітка-бог.ТАНҐО «БІЛА ТРОЯНДА»
Десь поміж двадцятими, поміж тридцятими,поміж дахами, балконами й вивісками,в надвечірнім затемненні сніжного міста,снується танґо безпритульне,вигадане студентом консерваторії на узбіччі хідниказ допомогою акордеона, романтичних уявлень і голоду.Акордеон виливає таку арґентинську пристрасть,аж у серцях перехожих попівен спиняється кров,і мандрівні папіросниці гостроплечічорну фарбу виплакують з тихих очей,і газетні хлопчиська в картузикахтупочуть у такт босоногими черевиками,і нетанучі профілі хутряних пасажирокнапівобертаються з авт і фіакрів,а меланхолійний добряк поліцейськийвідпускає, зворушений, з Богом дільничного прошака —перші ніжні пориванняпоцілунки і зітханняі твоя тремтяча рукаІ кожен музичний мідяк — це визнання,це шанс не померти з голоду, стати ґенієм,перепустка до ювілейного залу,десь поміж п'ятдесятими й шістдесятими,де статурне сопрано і тенор з широким ротом(і коли він його роззявляє — на люстру летять солов'ї),де вишивана публіка так достигає оваціями,ніби чорна хмара гнівним дощем,де медалі, і лаври, і сльози на бюстах хористок,де немає зимового танґо, забутого ще у тридцяті,а колючі, мов терня, красуні тобі несуть квіти,і шукаєш у пустці невидимий акордеон,але профіль тінистий напівобертається в ложі,щоб тобі посміхнутись прихильно,щоб закликати поночі, ніби в утрачений сад,у прожиті міста, у стемнілий, віддалений рай —перші неспокійні ночіперші муки снів дівочіі найперше слово — кохайНаче в мушлю сповзав ти по сходах додолу,обіймаючи акордеон, мов талію прачки,і невже це був ти, і невже ти до танцю їм грав,цим невмитим гостям опівнічних прокурених кнайп,цим укладачам бруку і швачкам,вуглярам, ковалям, копачам, сажотрусам, повіям,і невже це вони, проштовхавшись до твого плеча,все горланили: «Білу троянду-у!»І за першими тактами більшали очінедорослих танечниць, що, вену вколовши,вилітали попарно на світло, немов на поміст,і здіймалися білі ключиці в поривній задусі…І тоді в цьому димі, в цих випарах, там,поміж двадцятими, поміж тридцятими,так розмито й непевно напівобертається профіль,і ти ладен померти, і знову це танґо, і знов —перші клятви і молінняперші стогони й болінняі таємна перша любовЦИРК «ВАҐАБУНДО»
ІЯ продаю квитки на магів і на мімів,я коло входу став з ключами, мов Петро.О діти передмість з устами херувимів!Шатро — мов помаранч. Приходьте у шатро!..Ми йшли пісками міст, мов митарі за митом,обсипані зірками й пухом із тополь,наповнивши завулки світлом і блакитом,скоривши Неаполь, Марсель і Леополь.Директор цирку — йог і екстрасенс Ананда(мов еполет, сидить на ньому скарабей).Він — заклинач рослин, і світляна троянда,неторкнута й німа, росте з його грудей.Цукрова вата — харч для янголів і птаства,мов кокони Коканду, мов паволока хмар —для приміських дівчат яка солодка пастка,аж світиться із них жадання, мов ліхтар…О діти злих часів, посіяні в огромахпастуших пустирів, де рейвах відлунав!..Приходьте у шатро. Один-єдиний помах —і душі заясніють, як терен із канав…ІІЯ продаю квитки на блазнів і факірів,на мерехтіння ламп і хихотіння мавп.О власники грошей з обличчями вампірів,для вас і ваших дам — парад у стилі «вамп».От акробатки Ле липке лискуче тілозвивається в кільце, достоту ніби вуж.А от фіґляр Вендетто — як тонко, як умілопротне він вас ножами під оркестровий туш!Однак лише на мить (віват, панове смертні!):усіх вас оживить на грані чорних тайнприборкувач сирен, кентаврів, перевертнів,гіпнотизер і дух Азріль де Франкенштайн.І що почнеться тут! шизофренічні танцібанкірів і повій, графинь і різників!О власники життя, о павуки у шклянці —для вас — нервовий вальс, аж піна з язиків,піротехнічний шал! і димові завіси —це тільки ззовні цирк, а в глибині пітьма!І в ній немає дна! — черниці та гульвісивлітають у тунель, затягнуті сторчма…IIIЯ продаю квитки на коней та верблюдіву збруї золотій пошарпані боки.О пильні сторожі з очима страхолюдів,з очима без очей, з очима навпаки!У наш духмяний хлів, де спалахи звіринихвологих теплих тіл, де ситий дух кубла,приходите і ви в казенних пелеринах —землисті голоси і кров, немов зола.І звівши зимні очі на паперові зорі,де в'є високі петлі мотоциклетний ас,ви стежите сурму в ревкім його моторі —яку майбутню бомбу пригріє він для вас?Шукайте динаміт! Хай детектив залізев позакулісні сфери, пекельний, мов Марко.Він витрусить намети, халати і валізи —а звідти лише ластівки. І латані трико.Ілюзіон! Мана! Сторожа заблукалау цирку, мов у снах. Я прочитав ті сни:листівки ластівок протяли стіни і дзеркала,немов укуси кажанів, — на шиях ордени.IVЯ продаю квитки на цитри й тамбурини.Втікає вам із рук ця музика ламка.О вуличні філософи і кав'ярняні прими!Це Соломії соло. Так тече ріка.Це вище, ніж атлет, що гне залізні штанги,І навіть — ніж лемур, що нявкає котом.Від неї ніжними стають руді орангутанги,і зорі замість дір пронизують картон.Цирк обертається. Вгорі — співає Соломія.Трапеція тремтить, немов крило живе.Живемо в цьому Вавилоні — кожен як уміє,а ну ж вона зірветься вниз чи спів насмерть зірве?!Та ж ми без неї — тлінь, безлика й без'язика,що на тісних торгах міняє імена.О містечкові віршарі в розбитих черевиках!Ви кожному скажіть, що є у нас вона…Є голос! І любов!.. Але я замовкаю.Це тільки ззовні цирк. А в дійсності — земля.Я зупиняю механізм. Я касу замикаю.Микаю-за. Ка-ю-ми-за. Бім-бом. І тра-ля-ля.ВОЛЬФ МЕССІНҐ. ВИГНАННЯ ГОЛУБІВ
Мав я прегарну здатність (чи то хворобу):двійко голуб'ят у череповій коробці.В ротову мою порожнину, від крику аж пурпурову,зазирали медики, ворожбити та інші знаючі хлопці.Як я вами пишався, мої крилаті кристали,пернаті мої мучителі з давніх полотен!..Ціле літо об мене крилами терли і туркотали,заснувавши в моїм черепі містечко Туркотин.А восени упав з неба миршавий ілюзіоніста.Слухав мене стетоскопом — як вони там шурхочуть.Збіглося на це подивитись ледь не півміста.І тоді прояснів я: «Летіти хочуть».Вилітали мені з голови крізь отвір у рані,або крізь моє третє око (ніяк його не заплющиш).А той миршавий пес мав у кишені браунінгта й одною кулею двох голубів розлущив…Став я цілком сумирний, загнавсь у схови,поводжуся без відхилень — чемно і ґречно.Не тому, що вбиті колишні мої птахове,а тому, що ношу в черепі тепле їхнє яєчко…ПАНІ КАПІТАНОВА
Капітанська вдова мала білих мишейв закапелку дірявої кухні,а ще в неї був канарок Мішельі носовички трикутні.Втім, ніхто не знав, де ночує вона,по яких катакомбах приносить офіру?Шльома Фішер подеколи давав їй бананабо інший овоч, або фігу.(А найстарший з-поміж Андруховичівще й хліба давав до овочів).Королева завулків у веретті одінь,капустина в лататті хустин.А той капітан — що він був за один,певно, вмер молодим і пустим?І тому вклякала пречиста вдоваперед вівтарем зимної студні,щоб глибинна летюча священна водазмила з неї ці свята й будні.А тоді розгортала полотна хустинна рослинних ребрах решітокі привселюдно сушила ці герби самоти,недоречна, як пережиток.А не стало її — та й Ринок зачах,лиш піски аравійські слід її замітали.Відлетіла, кажуть, на білих носовичках.А ще кажуть, поховали її санітари.СТАРИЙ ОЛІЙНИК
Ремонт парасольок — це водночас і розвага:розпустиш її, мов дерево якесь кістяне чи бамбукове —і тішишся, і не бачиш нічого довкіл, роззява,читаєш дощів колишніх вицвілі букви.Майстерня його — капличка в ніші замшілого муру,туди несе парасольки все місто меланхолійне.Засвічуються в шовках амури або лемури,як тільки вимовлять люде його наймення олійне.Злітають хінські дракони, всілякі інші екзоти:магнолії, орхідеї (таке все пишне, скоромне!).А є парасольки чорні, як провінційні гризоти,як діри на дні галактик або ворони.Тому він любить під кайфом читати нотацію,таку якусь несусвітну — не склеїти, не зрозуміти,коли з недопитим кухлем обходить усю автостанцію,де з вікон на нього витріщились прозектори та єзуїти.Чи ж варто на світі жити заради старих парасольок?Питання надто дражливе для мандрівних філософів.Та, дозволу не спитавши, з діагнозом «параноїк»він три війни пережив і царювання трьох йосифів.Так само колись без дозволу покине замшілу нішуі з недопитим кухлем повз нас, твердих і сумлінних,пройде і кане за рогом у споконвічну тишу,коли його з неба закличуть: — Пане Олійник!..ДОКТОР ДУТКА
Доктор Дутка, що знав дев'ятнадцять мов(а якщо з діалектами, то двадцять чотири),відбивав цілий світ, ніби давнє трюмо,і судився з онуками за площу квартири.Доктор Дутка, що мав п'ять казкових кімнату сусідстві з власником промислу шевського,в тіло дому вмурований був, мов атлант,з бородою білою, як у Грушевського.Доктор Дутка, що жив по пахких словниках,із балконом у сад, у бузковість і вогкість,і солодку траву, всю в живих слимаках,доктор Дутка, мов жінку, кохав Одинокість.Трохи згодом, на схилі розтрачених літ,опинився в мішку з безпорадністю птаха.Це тоді він світіння почув на чоліі за ширмою спав, наче ангел на цвяхах.І тріщали креденси, крісла. І горіхстародавніх епох усихався найдовше.Скільки чорних панчіх, капелюшків і бліх!Попіл сипався з книг, налипав на підошви,вилітали в непам'ять за вітром слова,у колодязях мови робилось діряво,та світила, мов люстра, стара голова,і шумів амариліс — кімнатний диявол.Врешті судді сказали, що справа пуста.По лікарні ще й досі літають обрізкислів, що він вимовляв і на волю пускав —рятівні суголосся, либонь, асирійські…ДЯДЯ ЖОРА, МІГРАНТ
Переповнений георгіями кавалере,вранці виходиш, ніби з вольєри,пахкаєш люлькою на пташок Божих,чигаєш при дорозі на перехожих.«Гей, куди йдеш проз мою фузію?Побалакаймо про Грузію, про дифузію…»Обсідають, мов бджоли, спогади, візії —закотився в небо шлях дивізії.А по ньому коні пруть, а ще танки,і пражанки пахнуть, мов парижанки,і лафети під мертвими аж зігнулись:«Я — один з тих, що повернулись».Гімнастерка блискає, вся в металі:за кожного невбитого — по медалі.Патериця в руці, мов жива парість:«Гей, куди йдеш проз мою старість?»Воячкам небесним — довічну оргію,травень проживаємо без розкаянь.Все тече річкою, старий Георгію,тільки ти на березі, мертвий, мов камінь…ЛЮБОВНИЙ ХІД ПО ВУЛИЦІ РАДЯНСЬКІЙ
це хід весняних звірів це парад лемурівмальовані роти палкіші свіжих ранце час коли жага струмує навіть з мурівце марш нагрітих тіл жагучих мов коранце танці потіпах під солодовим небомясновельможна кров темніє мов чифірдівчата з медучилищ пахнуть млосно медомпрозорі наче спирт летючі мов ефірце вихід гультіпак під шелести акаційпохід під ліхтарі лоліток і моргухмов піонерок плин у дні шкільних вакаційповз вигуки афіш про м'ясо і про духповз біржу казино мелодію міліціюпастушки з вітражів упирки з вар'єтедурепи осяйні вогненні янголиціці малпи трохи мальви кожна з них цвітеце час дерев і змій духмяний і такийщо виростає з ніг сурма хрипка і грішнавони ідуть а ти як той більярдний кийне в силі проказати навіть харе крішнаабо ось ти поет улюбленець планетщо бачиш то щоку то вухо або кліпсузаряджений такий увесь мов пістолетготовий розрядитись влучно в першу ліпшуабо ось ви вуйки набичені буйтуриатлети з-під вітрин деталі від скульптуриабо ось ти флейтист весь голубий аж синійщо трешся між купців з якихось абісинійабо хлоп'ята ви безвусі шкуродеризелені королі вологі від жаданьуродженки весни пантери і ґетериповз вас ідуть у сни в липку бездонну хланьі потім розтають і недосяжні зновтікають у гаї повітряних небеснад вулицею ніч помада туш і кровя так я так я так я так тебе тебе СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ ЗВІРИНЕЦЬ
1. ЄДИНОРІГ
Єдина.В лісах застає мене темна година,як музика в місті зненацька за рогом.Я чую: пасеться узліссям єдино-ріг (не плутати з носорогом).Я брав тебе, як фортечні мури,я в себе вмістив стільки стріл, скільки зміг.А зараз ніч, як великий мурин,і тужно голосить єдиноріг.Він рідкісний звір. Я галопом розсунупахучі кущі і галявини. Тамвін пив, наче воду, кожну красуню,та я навіть подиху з тебе не дам.Він лагідний звір. І тонка в нього шкіра —зламається спис назавжди, мов жердина.Я навзнак засну біля вбитого звіра,прохромлений рогом.Єдина.2. ПТАХОРІЗКА
Це рясне гуляння вбогих при музиці,під мурами, де випивка і тінь.Це триває свято поїдання птиціпри світлі відлітань і тріпотінь.Треті птиці лунко прокричали ранок,і ринок забуяв, як райський ліс.Тож тяжкі тіла знекровлених коханокзакутує в пітьму пан птахоріз.По його робітні в'ється чорне пір'я,і руки в нього, кажуть, золоті.Музика на ринку. Вивіска «Вампірня»ясніє, ніби кров у темноті.Він виймає з тіла теплу душу птичу(його небіжчик тато — знаний кат),а вночі приводить у закляклу тишукрилатих і співаючих дівчат.Злякані амури. Під'яремні псиськашукають у жаливі кість крила.Це розправа з ангелами — ангелорізка,це пісня жолобками потекла.Ми ж, умивши пивом пересохлі мізки,згорнувши небеса в густий рулон,та й гостимось на паперті птахорізкиу місті, що зоветься Вавилон.3. ЄХИДНА
Повертаємся, всіявши зойком оази:кров на піхвах, засмага східна.Та зачинене місто, мов острів прокази,або клітка, в якій єхидна.Поки нас не було, поки нас у пустиніпрошивала сурма побідна,на стовпах і криницях, мов сіль на хустині,проступило тавро: єхидна.Ми згубили себе в агарянськім поході.Перемога цілком невидна.І до рідних дверей нам достукатись годі,і вітчизна немов єхидна.Рідні панни зів'яли по вежах і клітях,пізня ласка така фригідна.В зимних венах померло дзвінке повноліття,а в очах ожила єхидна.Це вона відкладає століття, мов яйця,по торгах, де музика мідна,де помости смертей, де живуть і бояться,де юрба сичить, мов єхидна.Що я можу? Хрипуча сурма наді мною.Я півсвіту пройшов приблизно.Можу босим піти за твоєю труною,рідна панно, стара вітчизно.4. ГРИФОН
Мій пане, який нерозумний світ!..Яка на румовище сходить журба!Під небом, чорним, ніби графіт,конаю в піску. І грифон з герба.З дерев погаслих кричать граки.Я впав з коня і програв турнір.Тепер крізь мене ростуть гілки,пробивши в панцері триста дір.Лети ж від мене, монстре знамен,крилатий леве! Я випав з гри.З очниці в мене цвіте ромен.Я не мав меча. То був лютні гриф.А ту, що чекає, що ймення моїна грифелі пише в стотисячний раз,крилом захисти. І замовклу їїу землю сховай від облуд і образ.Чому ж не летиш? На вологім піскутанцюєш довкіл моїх тихих рук.І п'єш з мене довгу предвічну рікути, схожий на крука. Ти майже крук.5. ГАСПИД, АБО Ж ДІДЬКО
Зійшла комета, Господи прости!Мов гурт убивць повзе повз нас етапом.Розпущені убори і хвости,запахло спиртом, сіркою і цапом.Він — той, що креше рогом до камінь,і всюди починається розпуста.І входять назавжди в солодку тіньдівчата, смарагдові, мов капуста.І б'ється в бубон вогке копито,і замовляння світяться крізь писокпід шапкою нічного шапіто,де акробати труться об кларисок,де криють юнок вижовклі діди…Це тіло, цю сполохану клепсидрурятуй мені. Я ждав її завжди,я сам її з вертепів ночі видруі сам її пораню. В кожну п'ядьввійду, вповзу в ці брами, що розкрились…І ярмаркові діти прилетятьз пекучими надрізами для крилець. ЯРМАРКОВІ ПАТРЕТИ
1. ПАВЛО МАЦАПУРА, ЗЛОЧИНЕЦЬ
Павло Мацапура — ніжинський полковий кат, страчений 1740 р. за «ядение человеческаго мяса і прочия богопротивныя злодеяния».
З коментарів до «Енеїди» І. Котляревськогонаша змора нічна ти давиш на дух як маґнітщо за черево бідне носило сей капосний плідпрогорів у злобі своїй ніби отруєний ґнітмацапура павло скверносій солодій содомітаж тепер йому страта мотузка амінь і гапликаж із вуст його темних повисне язик наче шликпогойдаєшся чорною грушею павлику панекличмо з неба музик биймо в бубни тим паче в тимпаниповилазить усе навіть очі якими нас піка із неба комета рогата фініта і шишзаговорена кров двадцяти і семи чоловікперемелені кості монети серця і гашишчорний квіте ночей маґістре залізних тортурзбур ходячий ганьба сім'ї мацапурлюдоїд рукоблуд єзуїт зорекрадпродавець вінків рушників дівчаті зійшовши павло на хиткий на досмертний помісті говорить павло побачивши яма яканіжні ніжинці оскоромлені в пістможе був я лиш сумнів у Божих рукаха тепер полечу в нічний вавилон вавилоні нікого з вас не болить не болить не скубещо жив на світі такий павлоаби благими ви чули себета й поліз у петлю ніби там анашаабо херувимська музика ніжнаі хоч зашморг вийшла на світло душаі кружляла над площею міста ніжина2. ВАНЯ КАЇН
За мотивами старого московського лубка
знову в руськім царстві пиятиканавіть голуби на храмах сизібрате каїн ця сльоза великана твоїй неголеній мармизіщо вона таке й куди тікаєперепив чи перетовк задужеі дрижиш мов каїн брате каїнмій рудобородий п'яний дружемій косоворотий темний ротев Бога просиш різки паче ласкизнов на стайнях батогом поротивід москви до самих до аляскипрагнешаж кожух під ноги кинештопчеш як топтав чужу князівнурвеш каптан бо ніби й справді гинешу безкраю ніч ведмежу й зимнуплачеш і дзвениш немов сокиращо з небес упала у недеїрвеш сорочку та під нею шкіраздерта з мене десь на єнісеїбратні руки до розправи скорідля обіймів п'яних розпросторишвідпусти мене на ясні зорія вже вічний ти мені не сторож3. АРІЯ ОЛЕКСИ РОЗУМОВСЬКОГО
єлисавет божественна феміна з меду й криціу вінку монархинь окраса белль-розаки змій залізши я до лігва цариціарлекин єхидний підступний малоросгоп-ля фортуни фаворит цур обаво згиньголова відвалиться хіба від забавнапудрений троянець(троянський кінь)августійше серце в кишеню забравпохукаврозтанулотак зійшов указгетьман у перуці гуляй лицарство славнеголови на палях і голод і сказпощипують фрейлін петербурзькі фавни(а сірома босо майдани топчеголови в канавах чума і жахголубе наш тихий гетьмане отчечи бачиш проміння в нас на ножах)соловій син кобзи півчий дух капелиповернув печать булаву правакозачки про що ви там по закапелкахгетьман у шляфроці вольниця живатак орфей хохлацький в'юсь під клавікордилихо закаблукам так і перетаклотри і лакеї ордени і мордиголови в темницях рококо-гопак4. ПАСТУХ ПУСТАЙ, ПОЕТ, БАРОНСЬКИЙ СИН
Михайло Пустай — оповідач і казкар, лемко зі Східно-Словацького краю. Був пастухом громадських кіз. З його вуст записано багато казок, серед них і «Баронський син в Гамерици», що дуже перегукується з «Подорожами Сіндбада».
а за морем першим гамерика з плюшуа за морем другим гамерика з тернущоб не так гостро цілили в душуодягни їй дурня броню панцернуа на дні гамерик золоті схрониа ти й на різдво ходиш у дірявій куційреп'яхами латаний пастуший баронедрапаєшся одвіку на стовп екзекуційкози повмирали пішли за обрійпусткою пустаю віє від стадакоби впав із неба діамантик добрийщоб не так люто судила громадабо за морем першим гамерика з медуа за морем другим гамерика з воскувиглядаєш із неба бодай кометуі болить світло в темницях мозкутак йому тісно між отих гамерикбо хоч кам'яний берег але він твій берегі росте з нього мов покруч хвора черешнярана твоя прийдешнялуна вчорашняв'язко мені казкогнітко мені квіткомілко мені гілкогірко мені зіркомарно мені сарнохлипко мені рибкохрипко мені скрипкосухо мені суко5. КОЗАК ЯМАЙКА
О скільки конику-братику крутих чудасій на світідивився б допоки круки очей не вип'ють а малопо сей бік багама-мама по той бік пальми ґаїтіі вежі фрітауна бачу як вийду вночі з бунґалоі так мені з того гризько що вицвіли всі шаровариякого лисого чорта з яких попідземних фаунта й зрадили нас у битві морські косарі корсариа батько ж хотіли взяти отой блаженний фрітауна там тринадцять костьолів і вічна війна з амурома ще тринадцять безодень де срібло-злото коморнедівчата немов ліани нечутно ростуть за муромі хочеться їм любитись а їх зодягли у чорнекружаю тепер сивуху надвоє з піратом дікомкажу йому схаменися покайся кажу паскудоневже коли ти європа то вже не єси чоловікомякого хріна продався за тридцять гнилих ескудоа дік то химерна штучка плекає папугу пугуплеще мене позаплічно заламує руки в горіоце тобі лицар з лугу осьо тобі зелепугуto be or not to be каже і булькає I'm sorryневільницю каже маю зі шкірою мов какаокупи сизокрилий орле маркотно ж без господинігород засівати не конче прицмокує так лукавогород на ній проростає тютюн ананаси динінаплодиш каже козацтва припнеш усіх до кошатільки ж ярму не дається шия моя душата вже його і не чую плюю на плюгаву суплікуконику мій невірнику апостоле мій хомапіду на зорю вечірню зріжу цукрову сопілкусяду над океаном та вже мене і нема6. САМІЙЛО НЕМИРИЧ, АВАНТУРНИК, ПОСАДЖЕНИЙ ЗА ҐВАЛТ У ВЕЖУ, САМОМУ СОБІ
вчора був ти герой одягався у плащїздив кіньми і саньми співав пияцькинині сівши у вежу ридай пропащзґвалтувавши дівча що розносило пляцкиможе сп'яну а може скосив тебе шизбо не бачу причин для такого лайдацтватож лежи в ланцюгах лунко кинутий внизти що пив і стріляв і мав купу багацтвамав півміста друзяк і півміста курвіврозважався маґнацьки цицьки мав і цяцькита знеславив себе і родину і львіві дівча і курвів і вітчизну і пляцкити тепер найостанніший князь волоцюгза невинне дівча що не з'їло б і мухуцокоти у пітьмі і лижи свій ланцюгі лежи мов лантух окаянний свинтухунедостоєн єси щоб кишки твої псамзапитає суддя та не в янка чи в яцкаа у тебе хоча ти не відаєш самчи дівчини хотів чи хотів її пляцкачи кохання хотів що неторкане щепролітає над ринком де рила і тушіну бо що це за світ і куди він течеколи в ньому лиш тюрми і вежі й катушіякось так воно все у глибокій діріі на Бога на чорта це личенько білеот хіба що лишень упирі і щуріі на цьому амінь бідолашний дебілеБАТАЛЬНІ СЦЕНКИ
КОЛОМИЙСЬКИЙ ПОЛК У ПАРИЖІ. 1815
палаце правосудний тріумфів аркообскубані когути плюмажні офіримашируючи під арков переможно шпаркоспіваємо хрипко немов обозні фірислава нашим генералам конюхам славаслава Богу пройшли-сьмо рим і крим і півпеклав'ється в небі фана рвана як халявасто фортець добуто і згага запекламиром пахне як миртов лопочуть газеткиже конець усім войнам же канони відблискалина ковчегах бальконів гризуться гризеткищо то йде за вояцтво з обгорілими пискамиа то ми машируючи полями і битвамипринесли свої кулі коломийки ранцірозмальовані шаблями ніби бритвамисвітимося наскрізно рана на раніа то ми серед парижу табором сталиострови плинуть річкою вальсуй версалескінчилась війна і вина сім бочоксеною плине яворовий листочокпам'ять ніби сурму виносимо з боюсім держав перейдемо вмиємось чисточи ж дійдемо до тебе столице нашого болюколомиє писанко коломиє містоЧЕРНІГІВСЬКА МІСЬКА АРТИЛЕРІЯ
у місті де вже забуто процес уживання апострофаі йодом багата ріка всихається гінкостали над урвищем валу 12 чорних апостоліва внизу ходять мешканці повз дерево ґінкгозалізний атракціон під назвою «пушкі»охлялі та охололі немов зужиті повіїстережуть гойдалку і невеличкого пушкінавогнепальні колись уламки якоїсь росіїі отпід валом довкіл розляглася чорнична губерніяде груші в садах мов ядра все гуп та гупзбирайте на схилах сурми порослі тернямвкладайте в губи огрубле тремтіння трубнаведемо на місто черні чоренні жерлапустим півня по мезонінах мов на гарманале ядер нема і дула задуха сперлаі лише горобці вилітають з гарматНАРБУТОВЕ «А». 1917
Видатний графік Георгій Нарбут 1917 року в Петрограді починає створювати високомистецький варіант національної абетки.
нема електрики і хліба і державиякому ще вклонитися провидцю чи пресвітеруотечество лежить собі двоглаве та іржавеа ми вчимось писати нашу першу літеруабетка починається на ААртеріяАсиріяАптекААренА рАн глибокА мов трунАісторія кричить немов АбеткАвідкрите А мов Арф рАхмАннА грАмов хор кАлік безкрАю ноту тягнекомусь АрАлкомусь Афон-горАлети ж нАд нАми обгорілий АнгеленАш перший нАш голодний птАше нАшзАкрите А нА шибениць глАголАхвпАде перо як тлінний АдАмАшкнА Азію що вихололА й голАкричуще А нАуки тА письмАяк АмбрАзури в аркАх АкАдемійце Аполлон якого в нАс немААбо АдАм в розтерзАнім едемінема лікарень борошна паперууніверсали розстріли декрети плач амвонівабетку починаєм ніби ерувчимось писати спалахи червоніЗАГИБЕЛЬ КОТЛЯРЕВЩИНИ,
АБО Ж БЕЗКОНЕЧНА ПОДОРОЖ У БЕЗСМЕРТЯ
Iносаток надцять перехиленото й замакітрилось на гамуза ті що з крилами і з виламигубами бамкають bibamusтут навіть coitus не коїтьсяносаток надцять перехиленоі непорушність нижче поясамов гузна цвяхами присиленомов шиї зігнуто і змиленоглитай щокате і пузатеносаток надцять перехиленодопоки будеш пановатимов дух опухлої кунпаніїзітхаєш ревно і знесиленоще по одній панове паніїносаток надцять перехиленоо ганусівко чикилдихота прочі випиті напоїв ліси свічок сумирно тиховідходять шльохи та героїIIставайте свічками почвари дідони сивілли свічадапаліть воячки непоборні салютами з люфіде молодичка з косою кривою ставайте свічкамияк буква і дух або блазенський бубон і буфвогнями ставайте моргухи фіндюрки і цьохлі харцизніджиґунство й богунство як віхті гарячі в грудівже сказано голосно й чисто любов ік отчизнімов камінь у річку слова і круги по водісвітися як вістря зоря нерозтлінна й ребристанад морем і полем де в мандрах обсмалений рідзаводить у тартар крючок баламут і юристахоча і йому не минути вогню сковорідто хто буде завтра й позавтрім і потім і завшеіти по слов'янську латину в папірусну хланькрізь морок і мор голоси як вузли зав'язавшинад попелом пасік парсун і пісень і повстанькосу замашну і петлю мотузяну і блискітку кулюстрічайте герої бурлацтва святі бахурівертеп не зачиниться з нього показано дулюотчизні і жизні і смерті і ясній зоріВЕЧЕРЯ В ШАБЛЕКОВТАЧА
він має щось від різника або від самураяйого ножі то попурі для джазових музикуста розкрито як врата все до мікрона граєважливо губи розтягти і зберегти язикдванадцять дуже гострих страв ножі стилети фінкигімнастика для щік зубів трахеї язиката тільки шабля над усе дивіться українкибо шабля зоряна сестра для нього козакавона це промінь що гряде в його жертовне тілоковтай ковтай ковтай її коли як не теперповітря геть легеням зась і серце в низ осілоа він порожній наче дух і чуйний мов сапервона зникає в ньому вся наткнувшись на кишечникми кричимо давай давай лякай своєю гроювід наших вигуків банзай цинічних недоречнихна ньому проступає біль і він стікає кров'юа ми дивилися на все волали біс і бравонемов у цирку чи на з'їзді зрештою абона кінофільмі де герой життя віддав за справуаж ружа крові процвіла крізь горло і жабо КРИМІНАЛЬНІ СОНЕТИ
НІЖНІСТЬ
По той бік пристрасті народжується ніж…Лахмітник Місьо о четвертій ранкузарізав панну Касю, лесбіянку(як він гадав, а втім, йому видніш).Він пописав їй черево й горлянку,аж весь шалів, аж весь упав у дріж.Вона ж одно твердила: «Хоч заріж,я присягла навіки свойму Янку».(Той саме відбував за зґвалтування).Вона була любов його остання —і так пішла, небога, ні за гріш.Кохання — то велика дивовижність:там, де лише народжувалась ніжність,за хвильку може виникнути ніж.АЗАРТ
У карти, так обшмульгані, що аж,засіли пан різник і пан музика.Була спокуса виграшу велика,а за вікном був гомін і пейзаж.І все зійшло б гаразд, якби не піка.Вона не йшла — музика впав у раж,сказав собі: «Ти в пику його вмаж!Дивись, яка паскедна в нього пика!»І різнику в чоло зацідив прасом.Той більш не буде торгувати м'ясом,він горілиць лежить і ні мур-мур.У супроводі ґречних поліцаївмузика йде навік, мов у Почаїв,кудись далеко, певно, у тюрму.ЖИТТЄПИС
Зиновій Блюм, король шинків і яток,рожевих лярв улюблений кумир,літав по крамарях, немов упир,і, ніби кров, смоктав із них податок.Його стрічали радісним «вей мір!»Під усмішкою, що солодша паток,він позбавляв їх золота й дівчаток,але, на жаль, порушив міру мір.З тюрми його звільнили вже совіти —сяк-так почав по-руському триндітиі висунув на службу сам себе.По лікті у кишках, немов анатом,навчився водку жрать, ругаться матомв енкаведе, а згодом емґебе.МАФІЯ
На розі Кармелітської та ДухаСвятого двометровий зимний хлоплежав, зацвівши оком, як циклоп(античний). Потекла на брук з-під вухайого червона юха, мов сироп(малиновий), а в центрі капелюхапрострелено діру. Літала муханад ним, і плач дівочий із утроблетів до неба, де злодійський рай,де кожен сутенер або шахрайзнайде в кущах навік собі малину.В присутності лягавих та собакстаренька мати думала: «Ось такти гідно шлях життя завершив, сину».ПОСТРІЛ
Ти заповзеш, нечутний, ніби вуж,у золоті дзеркала установи,поправиш ружу й посміх Казановиі сам собі накажеш: кроком рушдо кабінету, де — вершина змови.Тебе чекає мрець — очей не мруж,а, вихопивши револьвер із руж,спрямуй на нього дуло тридюймове.Ти станеш в цю хвилину шестикрилим,а він повільно зсунеться на килим,потягне канделябр і каламар.Ти скинеш рукавички (щойно з пральні)і, розпізнавши натяки астральні,почуєш, як видзенькує комар. ЛИПНЕВІ НАЧЕРКИ ПОДОРОЖНЬОГО
(ТЕМНИЦІ)
Липи в час доцвітання стоять золоті,безгомінні.«Було тут кілька темниць», — сказавНеборак. О відлуння колишніх льохівз назвами, як у дівчат чи винарень, —«Доротка», «Під ангелом» і та найлютіша —«Татарня», де очі вмирали найперше,і світло ховалось під пахви,в роти без'язикі!Ця тиша тепер ні до чого. Це навіть немеморіал. І не річку загнано в труби.Хоч кожен з нас міг би сказати:«Липи в час доцвітання — гаснучі зорі.Повні трамваї дівчат».(РІЧКА)
Зійшовши до річки, ми водуторкнули руками.У липні так любимо тіло води,що втікає між пальців.Сто млинів було там, сто млиновихколіс і зелені застояні плеса,де риба ловилася в руки.Очерет, наче царства, держави з латаття —усе було річка.Теплі схови в піскузалишалися наші й не наші,хололи до ранку.Скільки нас не збулось,переходячи міст понад Полтвою,скількиперейшло через міст і назавшепропало в гущавині правого берега?..(ЦВЯХАРНЯ)
Хтось казав: «Ми не ті.Ми присутні в тунелях і вікнах,але нам не дійти до старої цвяхарніза рогом».Зостається сідати на сходах,співати.Може так подолаємо стіни, припнемоголоси до камінних цурпалківі витремо очі?Може так і почують нас ті,що чекають за рогом?Зостається шукати себе,і останній сірник, що в найдальшійкишені,колючий, як цвях.(ПИВО)
Ми терпляче прожили годинулипневої спеки.Мотоцикли минулих епох і старі арбалетилишились позаду.Золота незасвічена Роза[1]. Й сімсотнеспокійних та спраглих атлетівз пересохлими вусами й нервами.Море, рятуй нас! Купаннядля гострих твердих борлаківчоловіцтва в загарбаній вежі.О як ми слухняно чекали!Кожен ковток є причастям.Рани від стріл проступаютьпід сорочками.(ДУХ)
Дозволь мені кружляти над тобою.Я знав Йосифу Кун[2], я знав ще кількох жінок.Песій Ринок вітав мене песім гавкотом,а черниці з вулиці Сакраментокховалися в нішах.Ані разу не вигнав мене Макольондра,я завше мав гроші і розум.Покажи с в о є місто. Я хочуйти за отими дівчатамив сукнях червоних.Я хочу дзвонитиз оцих телефонних кабін.Я хочу набрати номер Йосифи Куні почути,як вона скаже:«Дозволь мені кружляти над тобою».(ЗАБУТТЯ)
Так, наче брама — то вхід.Є міста, до яких неможливозайти через браму.Є міста, до яких неможливозайти.І приносять великий ключ, і шукають,куди б устромити, алебрам немає, сторожа зітерласьна порох. Сім вітрів розкошуютьна площах і в залах.Навсібіч передмістя відкриті, сторожавиростає зелена й пругка.«Замарстинів, Кульпарків, Клепарів», —перелічуєш майже вголос,та ніяк не згадаєш, як зветьсядерево,до якого вона вже не ходить…(РЕБРО)
Я віддав би своє ребров анатомічну майстерню.Там велетенські серця різників і коханців,обвислі й надуті легені курців,трубачів і склодувів,меланхолійні пияцькі нутрощі,татуйований орден героя (якраз над соском)і руки останнього катапо дванадцятім вироку…Ані слова про інші витвори.Я віддав би своє ребро.Може, щось вийшло б із нього —якась рибина,чи жінка,чи гілказабутого дереваґінкго…(ЗАМОК)
Прогулянка кіньми — велика приємність.Та нам зостаються лиш кухнів задвірках сецесій —просторі прокурені гнізда,де гори немитого посуду й чашіз піщаними квітами, деу кранах сухих ледь пульсуєволога зелених боліт.Посіймо попіл на стілі пролиймо невипиті краплі.Брате, намацай отам на стіні вимикач —я не бачу тебе,бо до ранку ще триста хвилин.А панство і челядь поснули,і коні поснули,і нам не ввійти в ці кімнати.В о н и не покличуть.(РИНОК)
Замок зіходив на землю все меншими замками,з одною-єдиною баштою,де графи колишні ставали поволіфігурами з воску, жокеями,фотопортретами.Здрібніння квартир і мансард,навіть шахових партій в альтанках,відбилось на нашому настрої —хотілося пити.І врешті, зійшовши по Лисенка, деобличчя у вікнах немов стародруки,побачили ми,як доми продаються, полотна, гравюри,дівчата.З «Татарні» світило підземне крило.(КОЛО)
Місто немов сузір'я.Як часто, блукаючи, йшли мина світло домів, від якихне лишилося й каменя!..І хто нам повірить, що йшли ми на світло?Як часто шукали ми гирло,і міст, і причалв опівнічних пустинях дворів,та хто нам повірить, що річка була тут?Тільки крізь нас переходять містау непам'ять.Ми вимовляємо їхі знаходимо іншими. Втім,вранці виходиш на площу і все пізнаєш:Липи в час доцвітання стоять золоті,безгомінні.ДО ПАНІ ВАРВАРИ Л.
Натрунний портрет міщанки Варвари Лангиш (XVII ст.) зберігається у Львівському історичному музеї.
Тебе — теплу, погідну, лагідну, окатухочу кликати з ночі, всю з шовку й брокату.Спалює мене поїдом жадання єдине:їхати до тебе поїздом більш як дві години.Далі мене знищує пожадання друге:«З темниці музейної виплинь, королево!» —горлав би на всю губу з любові і тугисеред міста, опівночі, в товаристві лева.(Лев зі мною рикав би). І коли зненацькати виникла б на мій голос — ніби на портреті,загриміла б мені в серці музика вар'яцькаі мене б охопило пожадання третє:на коліна гупнути, як бугай на страті,і благати, мов пастир, що записує в секту:«Ходім пити повітря. Тут повно кастратів.Я люблю твої руки, очі, корсетку,сукню з ліфом, сорочку, кавтан, запаску,а також панчохи і черевики.Я люблю твого тіла великодню паску,твої лікті і фалди — і все навіки!»Я схилявся б низько, шептав би п'янко,цілував би слід кроку твого, Варваро,край мережива твого, дурна міщанко,посмітюхо з Ринку, глуха почваро!* * *
Юрцьо Дрогобич, на прізвисько теж Котермак,поночі крався у вежу, з якої все видко, —сходи рипіли, тремтіла над оком зоря.Все, що ти можеш, — пізнати невидимий рухвійн і чуми, і вогненних колісна темному атласі ночі.Все, що ти годен, — здійматись у вежу,папі писати цидулу про недоріді розмовляти латиною там,де від тебе чекають самопожертви.Пахло щурами. З вежі видні вся космос.Юрцьо, ректор Болонського etcetera,бачив у небі всілякі країни світу.Все, що ти бачиш, — хіба що хвіствід комети, яка розцвіланад чернечими снами Європи.Все, що ти видиш, — хіба що качан,дірка від бублика, слід чумацької валки,що споконвіку мандрує в нікудиз пахучих вогнем україн.Спурхнули нетопирі. Юрцьо побачивна небі Дрогобич: залатаний мертвими мур,два костели, дзвіниця і церква св. Юра.Все, що ти здатен, — закрити при цьому очі.Згусла в сорочці рана, дірка понура,всмоктує в тебе таємні пророцтва ночі.Все, що ти знаєш, — калач, переламаний навпіл,не зліпиш докупи. Дні твої, наче вода.Небо запнулося чорним. Дописуєш папі:сього року, здається, знову рушить орда…ПІДЗЕМНЕ ЗОО
Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони…
Б.-І. АНТОНИЧЖивуть кити під містом. І тритони.А ще — дельфіни. В сумерку глибин,в западинах, де чорний місяць тоне,де вибрано породу з порожнин,вони живуть — міноги і мурени,сирени, восьминоги. І смиреннесліпе суцвіття губок та медуз —у вирвах шахт, у ямах наших душ.Живуть під містом леви, жовті й сонні.Сховала їх розпечена трава.Летючі зебри, антилопи й коніцвітуть на дні пасовищ і саванн.Живуть також під містом крокодили.Заплутані в ліан солодкі жили,тріпочуть тіні мавп або папуг.І сотні сотень мух, мурах, ропух.Живуть під містом зебри і буйтури, —ревуть їх сурми в ніч, мов мерзла мідь.Сайгаки й сарни, пасерби натури,пасуться на межі нічних угідь.І мамонти, сумирні, мов корови,і мастодонти. Кам'яні дібровидвигтять від них, тремтять, як тепла твань, —вони сюди втекли від полювань.Живуть під містом люди. І прочани,і міщухи. І крила в рукавах.Розкручується знову копійчанепорочне коло вицвілих розваг, —усе так само. ГІиво ярмаркове,скрипки весільні, ліхтарі, підкови,цілунки, плач, кохання і пітьма…Під містом. Тільки міста вже нема.ЗМІНА ДЕКОРАЦІЙ
У приміщенні церкви відкрито вокзал:почекальні, лампади, ікони, кабіни.Перелюднені хори гудуть, мов казан,а в касирок вуста, як фальшиві рубіни.Туалети і фрески. Колишня зорязакотилась у тлін, мов Марія у чорнім.Відчиняєш, як двері, врата вівтаря —і виходиш, і ходиш по першій платформі.А на ній — протяги, паротяги. Свічокпересохлі світла, як пісні на бенкеті.Облягаєм вагон. І свистить у сюрчокпролетарський пророк у червонім кашкеті.У приміщенні школи відкрито готель:там завжди хтось із кимсь укладається спати.Сталактити волого пульсують зі стель,старшокласниці прагнуть солодкої ватиі, сплітаючи русла заламаних рук,опановують суть природничих наук.У приміщенні замку відкрито шпиталь:там гуляє лицарство в потертих піжамах,мов побите вогнем чи познімане з паль,і діагноз готують на них, ніби замах.Адже в кожній з нічних півосвітлених вежїх лікують від стиду. І цвяхами теж.У приміщенні цирку відкрито завод:там летить над верстатами гордий народу блискучому гримі — від вуха до вуха.У приміщенні неба відкрита тюрма.У приміщенні тіла відкрита пітьма.У приміщенні духа відкрита розруха.* * *
Весна виникала, де тільки могла:трава на фронтонах, дощі і сухоти,і тепла бруківка. Весна була зла.Блукаючі танки і рештки піхотивертались nach Osten. Черешня цвіла,і груди, сповиті в паси портупей,зітхали в жаданні нових епопей.Костел описали — від нефів до веж,а все ж залишили стояти на площі,забивши дошками всі двері, а все жвиносили мармур і крила, і мощі —все золото чаш і шовковість одеж,всю темінь вина і кривавість корон,і мумію графа у шапці з пером,серця пілігримів, сідниці блудниць,правиці рубак і синиць із очниць,мечі, дароносиці, книги і фіґи,листок з антикварного лона Ядвіґи,покривлені м'язи і німби святих, —усе це призахідне тління Європивиносили геть. Мов у піч, мов на допит —жбурляли в машини. Ти вчасно затих,а потім озвався, хрипучий органе,тебе розкрутили на тисячу труб,тебе прикладали до вуст, як до рани,ці душі найменші, ці діти з халуп,з підвальних яскинь, де каміння і плющ,з низів, de profundis, ти виник пискляво,тебе на свистки і гудки розпиляли,і ти засурмив з-над катуш і калюж,з міського підпілля, де ніч і сухоти,де квола весна зеленіла зі стін.Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти,аж поки ця розкіш, ці мури, цей тлін…ЕЛЕГІЯ ПІСЛЯНОВОРІЧНОГО РАНКУ
Це — спроба написати вірш про нас.Про нашу учту, молоду і п'яну.Яке вино, яку хмільну оманувливав у юні горла щедрий час!Ми так жили, немов співали джаз.Хоча не джаз, а камерні концертизривали нас, і ми ішли в снігахна гору, де ліси росли і птахкричав про щось таємне і відверте,і від любові можна було вмерти.Чи хто за нами йшов по тих слідах?Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок,в якому всі музики триста роківшукали кайф і висновки глибокі,а нам зостались метушня і шок,і птах оцей, і молодий сніжок.Але яке внизу лежало місто! —достоту, як завершений офорт.Наш подих цвів і рвався із аорт…Читались вежі злагоджено й чисто,і я старого пса покликав свистом,так ніби то був бройґелівський хорт.Та я забув, либонь, про головне:йшов рік новий, те діялося в січні.В будівлях спали мляві й анемічнігуляки, що набралися до не-пристойності. А ти пекла мене,щоразу інша, не така. Ще з ночі —ті дві руки у мене на плечахя пам'ятав, і темне щось в очах.Але який кретин повірить в очі?Я підбирав ключі, слова пророчі,хоча на ранок мій поет зачах…Ага, внизу трамвай сумирно повз —такий порожній, мов нікому ділавже не було. Якась душа летіланад ним, промерзла, і дзвеніла повзПетра й Павла в задумі чуйних поз….............................................Як тяжко повертатись на рівнину,скотитись по гладенькій мерзлоті,чи з'їхати, як я, на животів ту вуличку, що вигинала спину,під маскарона бороду цапину,де пияки, трамваї і святі,де, все одно недремна, мов радар,націлений на сни, чигала зрада,а вихудлий біблійний виноградарна брамах був розіп'ятий, сподар.А з радіол шипів різдвяний дар(хоча його й забрязкала естрада).Туди, де всюди відбувався сон —тяжкий, похмільний, післяноворічний,туди, де кожен п'яний був зустрічний,а всі зустрічні — п'яні. В унісонспівали ми, забувши про фасон.Хоч ми й були, мов мандрівні актори,і в нас був Ігор, він сурмив, як ас.Якась наївна віра у Парнас,чи то в Прованс, — але рушала гори!..Отак ми йшли, немов сліпі у море, —і ти, і я, і всі навколо нас…ТРИ ПОВЕРХИ ВЕРТЕПУ
IПерший поверх — володіння Цапа.Це напівкорчма-напівтюрма,де жага двоспальна, мов канапа,ярма ярмаркові і юрма.Побутове сонне солодійство,де Охрім, Одарка і окрімних повсюдне дійство — це блудійствов храмі, де найвищий символ Хрін.Тут ми бенкетуєм, бешкетуєм,випиваєм чаші і моряі супроти Смерти мушкетуєм,в ус не дуєм, хрипко колядуємпро якогось Бога і Царя.IIАле є над ним і другий поверх.Цвинтар для Поетів та Музик —царство дерев'яне і лялькове,звалений зужитий реквізит.В'януть канти, і мовчать дишканти,і лежить пустеля нічия,мов навік пішли Комедіантив рай, де не женуть утришия.Птах не піє, Віща Книга тлієміж безносих масок та гримас.Нас ніхто не любить, не жаліє.Подивись, Маріє: все маліє.Тільки Бозя рюмсає про нас.IIIАле є, нарешті, поверх третій:це поля, що світяться здаля.Кожен з нас там їздить у каретіі співає легко: гоц-ля-ля.Там Петро баламкає ключами,сторож парку, вертоградний зух.І летять Архангели з мечами —чисто, мов комети — так, що ух!Там почвари, гемони й ґевалигеть запали в гепу — і гаплик!Тільки мучить видиво зухвале:Панночок, яких ми цілували,і Землі, що втнула з нас Музик!ПОШУКИ ВЕРТОГРАДУ
Ще трохи — і ти збожеволієшвід щастя продиратися крізь оці кущі.«Суниця, — повторюєш, — малина,порічка, ожина, ліщина, агрус!» —і знову, як заклинання — спочатку.Сполохані птиці, деякий час покружлявши,сідають тобі на плечі.Мурахи повзуть угорустовбурами твоїх ніг.Ще трохи — і ти затремтишвід насолоди вмирати у цих кущах,гладячи теплих лисиць,котрі перебігають тобі стежку,ще трохи — і ти переступиш…Межа вертограду невидна.Її, можливо, й немає, хочастарий Петро стоїть, мов опудало,відганяючи від садувсіляку потолоч, охочу поласуватиябками…Твоє кружіння колись виявитьсянедаремним.Залишаючи на шпичастих гілкахрештки сорочки і шкіри,прослизнеш-таки в найгустіші чертогикисню і світла!..Як і колись шепотітимеш,мов заклинання: «Бузина,калина, чорниця, шипшина, бузок!»Впізнаватимеш кожен прожилокна листках і кожну ягоду, і піщинку,бо всьому є своя назва,яко на землі, так і на небі…
Золота Роза — колишня синаґоґа у старому Львові.
Йосифа Кун — черниця і поетеса (XVIII ст.), авторка книжечки віршів «Прегарні околиці львівські», написаних німецькою мовою.