Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія» - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 2

ІНДІЯ

Індія починається з того, що сняться снипро виправу на схід. І вони сюжетні, вони —наче фільм, по якому блукаєш героєм-зухом.Просто чуєш сурму або ґонґ, або дзвін води,або голос, який шепоче: «Устань і йди!»,але ти не певен, чи серцем почув, чи вухом.Індія — це не зовсім півострів. Це материк,що межує з Нічим. Ані атлас, ані словникне враховують факту, що світ оповитий Нілом.Що зірки на небі — це, власне, одна з виставу театрі Бога. І, видно, час не настав —площину нам легше вважати кулею. Тілом.Ми вважаємо кулею те, що лежить, мов корж.Але ти, почувши різке й наказове «марш!»,добуваєш меча і рушаєш на схід, аби вмерти.І лаштуєш загін веселих та злих зарізяк,і вони в поході співають приблизно так,як ангели у небі нічні херувимські концерти.Площина — це пустелі й царства, хребти, міста,над якими лишень атмосферна густа висотав сім ворожих небес, — і яка з них розрада чи манна!Тільки втративши коней і друзів, увесь обоз,виноградною впертістю кручених, битих лозти проб'єшся туди, де доречне слово «рахманна».

Марко Поло казав неправду, колизапевняв, нібито мули, воли, ослинад проваллям пітьми і тібетом імлипривели його далі на схід — до Китаю.Шлях його, безперечно, — то блуд петлі.Марко Поло, певно, спав у сідлі.Адже далі на схід немає землі,адже Індія — це межа, це те, що скраю.Про який там схід можна казати, якщоє стіна, за якою — велике й німе Ніщо,і Воно не любить нас не знати за що,як здається нам, бо насправді Воно ніяке.Так що тут зупинка для прощ і пущ,і останній камінь, і дощ, і кущ,і тому гординю в собі розплющ —ця стіна не з тих, які беруть зарізяки.Ця стіна — це примара така, об якурозсипається Азія з ії масивом піску,розбиваються валки всі об неї, стрімку,а над нею вже інший вимір: там Бог, світила.Але ти приблуда, і доля твоя така:мандрувати вниз, поки тече ріка,поки віриш: на світло, немов з мішка,можна все-таки вийти. Ціною дурного тіла.

Увійшовши в хащі, де повно птиць,уяви: природа — майстерня Бога,по якій блукає твоя знемога.Все, що можеш ти, — це упасти ниць.Невблаганна зелень зійшла, як мор,як потоп, як піна, слизька на дотик.Ці рослини горді. Вони наркотик.Ці рослини схожі на хор потвор.«Але що там зелень! Вона — це тлодля рептилій, гемонів. Я вбираюце гниття, цю розкіш — праобраз раю,де не все збулося й повсюди зло».Ти, що маєш меч і до нього духу спасеннім тілі, рубай, мов Юрій,розпанахуй гемонів, ґарпій, фурій,розтинай пітонів, немов ропух!Бо якщо вже тут збожеволів Богі вінцем творіння цей бестіарій,де яріє регіт чортячих арій, —ти повинен цим падлом встелити мох!Ти повинен вийти з хащів, покинад тобою Пані Ясна пребуде.Ти, що світло маєш в очах приблуди,мусиш вийти на срібло. І навпаки.

Звичайно, що ріка тяжіє тільки вниз,повільна і в'язка, немов рослинний слиз,коли твоя рука багром тримає спис.І дивишся в ріку, і бачиш не рибин,не мушлі на піску, що світяться з глибин,не лілію тяжку і ясну, мов ясмин.А бачиш, мов у сні, своє лице в ріці —самотність у човні, з жердиною в руці,своє лице на дні і рану на щоці.На берегах цих вод живе химерний люд:покручений народ впав на рівнину тут.Ти зажадав — і от поглянь на цих паскуд!В них тисячі принад: копитця, мов у кіз,кохання через зад, а їжа через ніс,у них немає «над», у них темніє ліс.В них черева, мов льох, а їхня кров — узвар,в них дух, як мова, всох, в них мова, як в татар,в них шестирукий бог і довгорукий цар.Хто розв'язав цей міх і випустив на світзнічев'я, мов на сміх, цих власників копит,хто дав їм для утіх жадання бути «під»?Захищений плащем, тримаючись багра,пливеш крізь рев сурем з-під серця і ребратуди, де вхід в Едем. І в пекло теж діра.

Повсюдна присутність у хащах тритонів, драконів,грифонів, піфонів і те, як шаліють коти,обернуті в духів, поява комет і циклонів —ознаки, що дихає пекло десь поруч. І тизнаходиш цей отвір, ступаєш у сморід і морокі йдеш над вогнем. І хитаються ветхі мости,і хто його знає — чорти і хорти, і хвости.Хрести себе, знай, ненастанно — сто сорок по сорокразів. Ця виправа для тебе воєнна,за піхви меча і за лікті хапає геєнна,за поли плаща і за плечі, і чуєш: «Плати!»Гей ви, там на небі, поглухли?! Святі з висотивтручаються рідко в перебіг подій, але вчасно.Ангели женуть, як воскреслі пілоти — по три,а то і по п'ять, і по сім, і цвітуть непогасномечі в них і крила, й тебе визволяють з діри,і сад задля тебе розгорнуто вздовж вертикалі:дерева все вищі, птахове все ближчі й дарищоразу солодші, вагоміші. Це прапори,тимпани, тюльпани й так далі, і книги в перкалі,і кисень, і мед, і так далі. І ти, над земноюповерхнею піднятий все-таки, над площиною,і вже не вернешся, хоч кров'ю зійди, хоч згори!Тобі залишається рівно світити згори.