Олександер Великий весь світ звоював
І отсе в Вавілоні мов бог раював.
А побожний аскет вік в пустині прожив
І молитвою й постом богині служив.
Наче сонце, що разом прогонює тьму,
Так богиня в опівніч явилась йому.
Прихилилась і мовить: "Мій вірний слуго,
Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?"
А с к е т м о в и т ь:
"Хоч яке се життя і трудне, і сумне,
Дай, щоб старість і смерть оминули мене".
Б о г и н я м о в и т ь:
"Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,
На ж тобі сей малий золотистий горіх.
Одну нічку не спи, один день промовчи
І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.
Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,
Дасть тобі молодим вічно жити воно".
Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,
І готовивсь аскет на великую річ.
Ось огонь розпалив із пахучих полін,
І кадило в огонь щедро кидає він,
І закони господні проходить умом,
Щоб очистити ум, не схибити притьмом.
Та ось сумніви в серці повстали страшні:
"Вічно жить - молодим - ну, пощо се мені?
Чи вертати у світ, де панує борба?
Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!
О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!
Та безцінний твій дар комусь іншому дам.
У нас цар молодий, богорівний наш цар!
Богорівним зовсім його зробить твій дар.
Міліонам він сонце, життя є нове,
Для добра міліонів хай вічно живе".
Олександер Великий весь світ звоював,
Та дівчини рабом себе він почував.
Персіянки Роксани предивна краса
В його серці горить, мов пожар, не згаса.
У обіймах його та красуня горда
Наче тає, на груди його припада;
Та хвилина мине, і він чує, що ось
В її серці вороже ворушиться щось,
І в очах, ще вогких від любві і жаги,
Дикі іскри горять, наче злі вороги.
З її уст вилітають бажання страшні -
Се бажання пожарів, убійства, різні.
Їй опертись король не здоліє й на мить:
Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!
Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?..
День у день із небес його кидає в ад.
Олександер Великий богині моливсь:
"Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!
Або дай, щоб скінчилася мука моя,
Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?
Чом міняється так, кілько є в дні годин?
І чи в серці її я паную один?"
В тій хвилині аскет перед ним опинивсь
І покірно царю до землі поклонивсь.
"Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги
Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.
Не згордуй! Сей малий золотистий горіх -
Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх".
І він все розповів, відки має сей плід,
Що робить, щоб богині сповнить заповіт.
"Міліонам ти сонце, добродій єси, -
Будеш жить вічно юний, як плід сей з'їси".
"Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!"
І великим, безсмертним почув себе цар.
"Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?
Постаріє, зів'яне, мов квітка марна!
Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?
З нею жить! Або радше ти сам умирай!"
Вже й не думає цар, до Роксани біжить:
"Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!"
І сказав їй усе, відки має сей плід,
Що робить, щоб богині сповнить заповіт.
"Коли любиш мене, моє сонце ясне,
Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.
А не любиш… - урвав. - Кого хочеш люби!
Ось тобі сей горіх! Що захочеш - роби!"
Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, -
Олександер не ждав її слова - пішов.
Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?
Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?
Не про те! Інший жар в її серці горить!
Інший бог там живе! Інший цар там царить.
Він мета її мрій, осолода очей,
Над усіх милий їй генерал Птолемей.
Хоч не любить її і холодний, як лід,
Вона рада свій вік дать за сам його вид.
"Вічно жить молодій, а без нього? О ні!
Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!
Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!
А як ні, то мені краще в світі не буть".
Птолемея знайшла, і дала йому плід,
І сказала, який в нім лежить заповіт.
А як ніч надійшла, вона тихо пішла,
Олександру в вино трути-зілля влила.
Занедужав король, важко стогне, кричить,
А Роксана при нім не ридає, мовчить.
Головами хитають старі лікарі,
І тривога, як ніч, залягла у дворі.
По всім краю йде вість, наче змора та сон,
І сумує весь край, і рида Вавілон.
Ось у строях, білилах, рум'янах ціла,
В Олександрів покій куртизана ввійшла.
"Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх!
Ось від мене тобі чудодійний горіх!
Се богині є дар. Як з'їси те зерно,
Вічно жить тобі дасть вічно юним воно".
Спалахнув Олександер: "Нещасна, дрижи!
Від кого маєш плід сей? По правді скажи!"
Та дівча не дрижить, не спускає очей:
"Мені дав його твій генерал Птолемей".
Олександер у болях жорстоких лежав
І в руці своїй плід чудодійний держав.
"Вічно жить і любить! День за днем! День від дня
А життя - то борня! А любов - то брехня!
Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!
День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!
Не для нас, о богине, твій божеський дар!
Хоч над світом я цар, та над серцем не цар.
Міліони людей можу вбить, погубить,
Та чи змушу кого мене вірно любить?
Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!
Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?
А без щастя, без віри й любові внутрі
Вічно жить - се горіть вік у вік на кострі!
Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!
Я в нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!"
Серед болю в постелі підводиться цар,
І побожно цілує чудовний той дар,
І в тріскучий огонь із пахучих полін
Чудодійний горіх бистро кидає він.
І здалось, що вже біль не так люто палив,
Мовби в збурену кров охолоди налив.
Прояснів його ум, серце збулось химер,
А в опівніч саму Олександер умер.
По селах
На Підгір'ї села невеселі
Простяглися долом-долинами,
Мов край шляху на твердій постелі
Сплять старці, обвішані торбами.
Понад річку верби головаті
Довгі віти в воду похиляють;
Журавель поскрипує при хаті,
Босі діти по двору гуляють.
З-поміж верб, та груш, та яворини
Чорні стріхи глипають, нагнувшись,
Мохом вкриті, корчами калини,
Мов на вітер ті сичі, надувшись.
Похилились смерекові стіни,
Там і сям стемпльовані дрючками,
Мов каліки, ждуть собі заміни,
Щоб спочить розбитими кістками.
Сліповаті та тісні віконця
В старосвітських засувах ще ходять.
Чи лякаються ясного сонця
Ті, що вік свій в тих хатах проводять?
Не видати комина на хаті;
Вранці дим всю хату заповняє,
З стріхи буха, в'ється по загаті,
Хапле очі, сльози витискає.
В хаті піч трохи не в півкімнати
З запічком і припічком із глини,
Вічно тепла - то жолудок хати,
Величезний, як живіт дитини.
Хліб і страва - тут найстарша справа,
Ціль всіх змагань, замислів, турботи,
Мов родивсь сей люд лиш для роботи,
А на хліб вся праця йде кривава.
Ліжко газди - п'ять дощок незбитих,
Сніп соломи і верета зрібна;
Тепла піч є для дітей невкритих,
А для старших постіль непотрібна.
Слуги в стайні сплять - їх коні гріють,
А дівки на лаві, на запічку;
Про вигоду й думати не сміють,
Щоб лиш крижі випрямить за нічку.
І про одіж мало дбають нині:
Як кожух є й чоботи пасові,
Для газдині шнур коралів в скрині,
Для дівчат хустята шалінові,
Капелюхи хлопцям повстянії, -
То й весь празник є на довгі літа;
Буднішня одежа в хаті шита
З полотна, що вироблять хатнії.
На стіні розвішані довкола
Дерев'яні давні богомази:
Страшний суд, Варвара і Микола,
Чорні вже від диму, мов від мази.
Тільки й всього християнства в хаті, -
Але є й письменства в ній познаки:
Там під сволоком, завитий в шматі,
Лист небесний - писаний бог зна ким,
Йосифінський наказ панщизняний,
Прадідівський квит на тридцять буків,
Діда скарга за грунтець забраний,
Батьків акт ліцитаційний драний, -
Ось весь спадок, що лишивсь для внуків.
До Бразілії!
Коли почуєш, як в тиші нічній
Залізним шляхом стугонять вагони,
А в них гуде, шумить, пищить, мов рій,
Дитячий плач, жіночі скорбні стони,
Важке зітхання і гіркий проклін,
Тужливий спів, дівочії дисканти,
То не питай: сей поїзд - відки він?
Кого везе? Куди? Кому вздогін?
Се - емігранти.
Коли побачиш - на пероні десь
Людей, мов оселедців тих, набито,
Жінок, худих, блідих, аж серце рвесь,
Зів'ялих, мов побите градом жито,
Мужчин понурих і дітей дрібних,
І купою брудні, старії фанти,
Навалені під ними і при них,
На лицях слід терпінь, надій марних,
Се - емігранти.
Коли побачиш, як отих людей
Держать, і лають, і в реєстри пишуть,
Як матері у виходках дітей
Зацитькують, годують і колишуть,
Як їх жандарми штовхають від кас,
Аж поїзд відійде, - тоді припадок!
Весь люд на шини кидається враз:
"Бери нас або переїдь по нас!"
Се в нас порядок.
Гей, розіллялось ти, руськеє горе,
Геть по Європі і геть поза море!
Бачили мури Любляни та Рєки,
Як з свого краю біг русин навтеки.
Руські ридання й стогнання лунали
Там, де Понтеби біліються скали.
Аж із Кормон, мов живого до гробу,
Гнали жандарми наш люд, як худобу.
Небо італьське, блакитне, погідне,
Бачило бруд наш, пригноблення бідне.
Генуя довго, мабуть, не забуде,
Як то гостили в ній руськії люде.
Будуть ще внукам казать проти ночі:
"Дивний тут люд кочував із півночі.
Рідну країну з слізьми споминав він,
Але з прокляттям із неї тікав він.
Спродував дома поля, господарство,
Вірячі байці про Рудольфа царство,
Дома покинувши землю родинну,
Гнався, щоб мрію ловити дитинну.
Смілий у мріях, у вірі беззглядний,
В дійсності, наче дитина, безрадний.
Ані порадитись, ні побалакать, -
Знав він лиш гнуться, та жебрать, та плакать".
Гей, розіллялось ти, руськеє горе,
Геть по Європі і геть поза море!
Доки гамбурзькі важкі паровози -
Де ви не ллялися, руськії сльози!
Всі з тебе, русине, драли проценти:
Польськії шляхтичі й швабські агенти.
Що то ще жде тебе на океані?
Що у Бразілії, в славній Парані?
Що то за рай ще тобі отвираєсь
В Спіріту Санто і Мінас Джераєс?