Мисливці на снігу. Вірші і поеми - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 1
Чуттєве світіння слова Костянтина Москальця
Він говорив про чуттєве світіння, крізь нестямне захоплення якого просвічується надчуттєве…
Мартін Гайдеґґер«Із розмови про мову»Поезія Костянтина Москальця вабить особливим внутрішнім світлом. Це світло породжується завдяки тонкому вчуванню в навколишній світ, глибокому усвідомленню його трансцендентних основ та відчутті особистісного долучення до цих основ. Поет «переступає» межі індивідуального та тимчасового й прагне осягнути ті сутності, що визначають універсальні властивості буття. Крім того, слово Москальця плекається у просторі великої культури висловлювання. Така культура передбачає витончене чуття змістових обертонів та нюансів слова, вміння висловитися стисло та значущо, здатність дотримуватись певного (часто складного) ритму мовлення, спроможність вдало працювати в різних поетичних жанрах й невимушено та легко активізувати ігрові потенції слова. Інакше кажучи, світло поезії Москальця породжується дивовижною зустріччю Абсолюту та Мови. І тут доречно пригадати поширений дзенівський образ «місяця у воді»: коли немає води, то немає і «місяця-у-воді»; коли ж місяць піднімається, то вода «не чекає», аби прийняти його образ; і щойно пролита маленька краплина води, то місяць «не чекає», аби кинути на неї своє зображення.
Згаданий образ виявляє не лише глибинну пов'язаність Мови та Абсолюту, коли у певний спосіб оформлена Мова спонтанно «відображує» якісь трансценденталії. Він також передає те променисте світло, що струменить з текстів Москальця, манячи своєю містичністю, інтенсивністю й подекуди насторожуючи своїм прохолодним блиском. З іншого боку, ідеальний час цієї поезії — це ніч, коли люди з їхніми щоденними клопотами та проблемами засинають, природа завмирає, а в місячному світлі навколишній світ постає в інших візіях, аніж удень. Погляд фокусується тут не на деталях чи зовнішніх обрисах, а на суті баченого та відчутого. Саме у час тихої місячної ночі поет отримує найкращі можливості для своїх зосереджено-споглядальних медитацій, для викшталтовування таких мовних форм, які б могли краще передати сяяння трансцендентного.
Власне отаке представлення «місяця-у-воді» формує не лишень основний сюжет «Мисливців на снігу», а й виявляє неповторність відблисків поетичного слова Москальця в контексті української поезії. Звичайно, що в текстах пропонованої книжки так чи так відлунює українська поетична традиція: ескапізм духу «в гори, де правда живе свята» та жанрова різнобічність Григорія Сковороди; прагнення проникливого розуму осмислити життєві ситуації й представити ці осмислення ритмічно увиразненим словом Івана Франка; діалог із образами високої культури попередніх часів та рідкісна дисципліна висловлювання Миколи Зерова; розкриття самозначної природи поетичного слова й плекання естетичного вчування у світ Василя Голобородька тощо. Однак всі ці властивості набувають у Москальця іншого нюансування або певної видозміни, стають складовими елементами цілком оригінального поетичного мовлення, що відображає нові тенденції часу кінця XX та початку XXI ст.
У книжці «Мисливці на снігу» простежується унікальна в українській поезії втеча в «нікомуненалежність», яка тільки й уможливлює справжнє існування людини та поета. «Нікомуненалежати» — це не лишень перебувати поза «законами отари» (схожі заклики до уникання конвенцій суспільного існування можна побачити також у згаданого Сковороди), а й бажання пробувати у «дійсності, чистій у своїй безіменності». Адже саме у такій дійсності стає можливим максимальне «чуттєве світіння», крізь яке просвічується «надчуттєве». В поемі «Для троянди» автор приходить до ідеї повного заперечення мови, яка не відображає дійсність, а лишень творить ілюзію цієї дійсності і тому руйнує чистоту просвічування «надчуттєвого». Це твердження виявляє як прагнення позбутися поширених мовних шаблонів та віднайти більш «чисті» мовні форми, так і важливе усвідомлення недостатності мови як такої у представленні трансцендентного. Однак у поета немає нічого іншого, окрім мови. І тому він робить відчайдушну та цікаву спробу окреслити завдяки мові те щось, що постійно вислизає від мовних форм (прагне передати у воді зворотній бік місяця). У згаданій поемі тим щось є троянда, яка й являє собою «чисту в своїй безіменності дійсність». Ця троянда не має ні маски, ні ролі; вона просто є. Натомість можна побачити та помилуватися її «безмірно сяйним тілом», «чистим в доцільності», «сильним, пружним і струнким». Іншими словами, троянда втілює трансцендентне, зовнішніми ознаками чого є її краса, внутрішня доцільність, нікому неналежність.
І тут у світоосягненні Москальця-поета виринають цікаві висновки. Троянда є еманацією трансцендентного, і тому будь-які інші його втілення (наприклад, кохання або ж творчість) асоціюються з цією квіткою. Власне саме трансцендентне своєю присутністю тут і там забезпечує таку єдність. Тому Москальцеве ототожнення коханої з трояндою — це не поширений риторичний прийом, а утвердження вищої буттєвої єдності коханої та квітки. Трансцендентне формує світ прекрасного та нікомуненалежного й творить його цілісність, з одного боку. А з іншого — відчути це трансцендентне можна лишень у його земних екстеріоризаціях — у «срібному полі, теплим небом налитим по вінця», в леті «пожовклого листя з верховин», у сердечній розмові за «молодим вином» про вічність «із цитуванням давніх поетів». Москалець здатний побачити та явити у майстерно викшталтуваному образному слові різноманітні еманації трансцендентного, вловити у часовому позачасове — в цьому і полягає його основна поетична сила. В той же час він чудово усвідомлює людську та мовну безсилість в осягненні того, що лежить за межами пізнаваності, трансцендентного як такого. Тому поет робить чесний та єдино можливий у цьому випадку крок — означує трансцендентне як Ніщо. Це Ніщо (ні-щось) є повним скасуванням видимості та тілесності; цілковитим виявом того, що лежить поза межами фізичного світу й у той же час визначає його буттєву сутність. У вірші «якби ти була моїм голосом» Ніщо репрезентується займенником Ти, який заміняє невідомо яке ймення. Не можна сказати з певністю, що стоїть за цим Ти — чи кохана, чи мова (або поезія), чи земля, яка, за Гайдеґґером, має «свій голос». Однак автор знає, що оте Ти є «всім що може бути і може не бути»; тобто тим, що має абсолютний статус, втілюючись зокрема і в коханій, і в мові (або в поезії), і в промовляльній силі землі.
Однак погляд на Абсолют як Ніщо — вельми характерний для дзен-буддистської духовної традиції та не характерний для української поетичної творчості — є однією лінією внутрішнього поставання Москальця-поета. В іншій такій лінії він йде за християнською духовною традицією й бачить, як з «німотної праоснови чистого буття» породжується Логос, який надає буттю смислового оформлення; виявляє, за Сергієм Аверінцевим, «життєдайну» зустріч німотності та слова та ознаменовує початок любові. У своїй поезії Москалець намагається осмислити втілення Логоса у просторі буття, що призводить до єднання світу і людини, появи такої чи такої форми гармонії. Поет також долучається до «мовлення» Логоса, намагаючися пережити й осмислити (у слові) його як певну чуттєву та смислову даність. Іншими словами, поетична творчість Москальця є своєрідним проявом цього Логосу. Зрозуміло, що проявом недосконалим (зумовленим хоча б згаданою недосконалістю самої мови), та все ж таким, який вивищує поета як духовну особистість і наближає його до абсолютного.
Ця друга лінія виявляє цікаві та оригінально опрацьовані мотиви релігійної поезії. У книжці бачимо дивовижне відчуття присутності Господа у світі, де вже навіть «украдені плоди» нікому не потрібні. Несподівану появу Бога наприкінці тривалих нічних медитувань, яка знаменує сміливий прорив у інший буттєвий простір («приходить Бог. І вибива вікно»). Прохання у Богоматері помочі у віднайденні належного життєвого шляху та заступництва за українську мову, у просторі якої реалізує себе поет. Настанову вивіряти життєвий шлях будь-якої людини із шляхом Ісуса Христа. Щире прагнення узгодити людські страждання із ідеєю благого та розумного Божественного керування світом, а також збагнути такий незбагненний Закон Божественної волі (відтак «Іуда з опалих за ніч яблук / викладає хреста»). Глибоке упокорення людини перед лицем Бога й благання про Його милість («Боженьку вкрай мене чи розіпни коло себе / твою наругу і гнів / не заслужив я мерзенний порох / зламана квітка просто гній»). Монологи-звернення до Бога у Москальця часто виявляють прагнення ще раз висловити якесь почуття, проговорити певне осягнення і тим самим знову «перебути в Бозі», ще раз утвердитися у християнських чеснотах. Це дуже не просто, й підйоми та спади в такому утвердженні стають джерелом сильних емоційних зворушень ліричного героя. У віршах з монологами-зверненнями поет полишає характерну «дзенівську» дистанційованість від життєвого плину й промовляє щиросердним та чуттєвим словом. Подібним словом окликався до Бога Св. Августин у своїй «Сповіді». Йдеться про гранично щирий прояв суто християнської сердечної туги, в якій лунає прагнення Божої благодаті та любові. В цьому прагненні поет виявляє внутрішню силу душі, що і є ознакою наближення до Бога.
Москалець намагається долучитися до трансцендентного й через простір культури, який пропонує поетові уже готові вагомі знаки відчуття та осмислення трансцендентного. Звернення до цих знаків, осмислення і «перепрочитування» їх є важливим чинником у процесі власного духовного поставання поета. Слово культура походить від лат. colere — вирощувати, сприяти, успадковувати; і саме у цьому просторі Москалець плекає своє поетичне висловлювання. Звернення до спадку попередніх часів розширює та поглиблює виражальні спроможності цього висловлювання, робить його вдячним предметом для подальших розмірковувань. Загалом простір культури в широкому значенні є єдиним простором, в якому людина почуває себе затишно та значущо. Поза цим простором уповні володарює несамовитий Хаос, убезпечитись від якого можливо тільки завдяки стінам культури («Серед імли і піни є незворушні стіни — Келія, трохи чаю в заварничку із Хіни»). Москалець-поет полюбляє свій «дім з одним вікном», в якому на стіні висить портрет Миколи Зерова і до якого (дому) серед ночі приходять поети з Європи та зі Сходу. У цьому домі («Келії Чайної Троянди») відбуваються тривалі та значущі діалоги із попереднім духовним спадком, коли поет обробляє успадкований — такий малий і такий великий — клаптик землі, вирощуючи на ньому свої конвалії, крокуси та троянди.
Серед так чи так присутніх у текстах Москальця знакових імен — Шевченко, Зеров, Чубай, Лі Бо, Бо Цзюй-і, Рільке, Еліот, Паунд, Платон, Ніцше, Гайдеґґер. Важливим тут є не сама присутність згаданих імен — їхнє коло насправді є значно ширшим — та пов’язаного з ними певного духовного досвіду, а уважне й зосереджене входження, вчитування в цей досвід, тонке розуміння його тенденцій і підтекстів, наслідком чого стає оригінальна інтерпретація цього досвіду, вростання та проростання власними смислами та чуттєвими відтінками. Так, у вірші «Символ троянди» бачимо постать Платона, який сидить у діброві Академу, осмислює складне і водночас просте життя й «у присмерках квітневих накреслює хреста на мокрому піску». Загалом міркування поета не рідко розгортаються у парадоксальній формі, що є свідченням такого осягнення дійсності, яке виявляє вищі — за звичні — закони взаємозв’язку сущого («цієї тиші і чистоти / не було ніколи / тому що вона / є / вічно»). Подібним чином зречення певних рис своєї індивідуальності посилює поетове висловлювання. Адже згадане зречення усуває те випадкове, що зумовлене соціальним, дозволяє краще відчути у собі абсолютне.
Культурний простір дає Москальцеві не лишень якісь образно-значеннєві одиниці, що завдяки ним він поглиблює своє розуміння буття. Цей простір також допомагає поетові «зберегти невитрачену ніжність» в очікуванні «своєї гіркої смерті». Згаданий простір є незнищенним — допоки існуватимуть ті, чиїм покликанням є «поетично мешкати» на цій землі. Тому вірш про спалення книги завершується рядком: «усі ознаки попелу». Книга згоріла, але залишилося те, про що вона промовляла. Трансцендентне, яке виявляє себе у формах культури, в людській душі, не може бути знищеним (допомагає це зрозуміти поетові й «щойнопрочитаний «Федон»). Через це у Москальця цілком відсутній страх перед смертю. Вона може бути «гіркою», але ніколи — страшною. Навпаки, у книжці «Мисливці на снігу» знайдемо щире прагнення повернутися до свого справжнього «дому», і при цьому ліричний герой звертає свій зір до неба.
Пошуки абсолютного смислу в поезії Москальця здійснюються завдяки безпосередньому й субтильному вчуванню у дійсність, щиросердному долученню до християнської онтологічної доктрини, вдумливому осмисленню знаків та форм з широкого культурного поля. Означені три шляхи пошуків є насправді єдиним «шляхом пілігрима», «тутешнє» покликання якого — пройти цей шлях із повною віддачею сил.
Не більше, і не менше…
Тарас Пастух
Думи (1989)
* * *
Лиш на рідній землі ти напишеш ту книгу, де коженвідшукає імено своє, а навпроти — і суд над іменом.Лиш на рідній землі вищим світлом наповняться очі твої, —ти неси їх, як воїн останній — останнє знамено.Земле, книго моя, проминуло усе — безпечальність, високії думи,де ж я був, скільки часу я стлумив?Земле, я повернувся, чи стерпиш?Найколючішим терном вколи моє серце натруджене.Найсмиреннішим зерном колись проросте оця кровміж розбуджених.Шевченко вночі
…І знову братися за справу українську —писати вірші, сіяти зерноі думати про військо запорізьке,якого вже немає так давно.Не відректися нам своєї вдачі,як білці колеса, як зорей — небесам…Чого ти плачеш, гетьман Сагайдачний?Чого ти знову сам не свій — і сам?Єва
Стерня висока і високі зорі.Між ними літо бабине летить.Між ними вітер грається у мить,якої через мить уже не станеу слові над пошерхлими вустамивже літньої, ще гарної жони.Не спиниться від того Віз Чумацький,вода не переллється через крайв залізних ночвах. Слово «рай»промовить жінка серед ночі.* * *
Ще буде всього вище стріхи —снігів і ластівок сторать.Ще прийде Муза щедрувать,і ти їй винесеш горіхи.За спис узявши чорнобривець,узявши сонях за пищаль,ще буде впертий несміливецьсвою Ламанчу захищать —від вітряків, а не від вітру,від сірників — не від вогню.Співатиме свойму конюі сам йому сльозину витре.Тебе любитиме дорога,та як настане час прийти,кому ж бо звіришся тоді,що був щасливим не від того?* * *
Усміхнений Господь, безлюдний світ.Украдені плоди, нікому не потрібні.Впереміш гріх і сніг, оздоби срібні,із небом, пурпуровим, наче ад.І в’ється Гад поміж руїни раю.Отруєних добром та злом немає.Маруся не живе. Грицько не помирає.А небо — небо! — тихо догорає.Лягає попіл на третину вод.Розносять скон вітри, вітри, вітри.…Якнайскоріш написане зітри:є люди, світ є. І заплаканий Господь.* * *
Коли о п’ятій ранку сніг паде,досліджуючи зими кам’яні,сягаючи святинь і змінюючи їхна ряд понять, цілком алгебраїчних;коли без батька п’ю своє вино,дописуючи вірш, нікому не потрібний,домислюючи ніч, як долю своєрідну, —тоді приходить Бог. І вибива вікно.* * *
Порятунку мені не требадай тільки дай тількидай помаранчзимовийу візерунках як склодай мені цю венеціюпомаранчущерть повний алкоголями світлаі усамітнення і тендітності рукщо простягають помаранчзамість порятункуВальс
Мої надії стали прахом,тривоги Ваші стали сном.А стиглі яблука над дахомперемінилися вином.А білі клавіші в розлукупішли — я зовсім не тримав,бо їх торкались Ваші руки,а я ті руки цілував.Усі тривоги стали прахом,усі надії стали сном.На брудершафт жоржини пахнутьіз вечором. Перед вікном.* * *
Галинці
Кличу тебе з далини, де трамваїтак-таки просто бруківкою котять.Тіло, згоріле в званні ненастанному,кличе тебе з далини.Кличе тебе з далини, де узвози,камінь, замерзлий у кризі мережаній,друзі, застиглі на фото за кавою,і передзвін, як урожай Лаври.Із далини, де немає дітей,де пишуться книги, сумирні, як нетлі,де є повітря, прозоре і мертве,і у ньому літає нехрещене листя каштанів.Товпляться столики у переходах підземних,топляться ружі у зморшках своїх квітникарок,томляться губи у пошуках вуст,точиться чорне вино у келішки без дна.— Помер? — Помер. Виноград нависає із хмари,в’ються стебла зелені і кам’яні.— Помер? — Помер. Шутри сонячнірозсипають робітники по узбіччях.Ця безбожна рефлексія згодом натягнеться,як чай чи тятива, стане міцнішою.На паперах лиш відсвіт зловіснийвісті, гостя з галузкою, кого треба…Гнізда радості
За шклом старенькі привиди і снігнічна година борзо втіче з нимище можна грати в шахи con sordinoіз відображенням у темному вікніі вірний пес пантрує карим окомяк дзиґар вибирає цілу нічміж гніздами що високо у горахі тими що є глибоко в мені* * *
Розмовляти вночі по-слов’янському тихо зітхатипро джерела грибів про ікони з хрещатим барвінкомі чекати на жінку нестриману сіру і сарнукаву скороминущу у трунок гіркий підливатиа гітара за ксьондза а свічка за велену радістьхвиля хóроше б’є видноколо як свіжа рілляжінка чиста як сіль і не прийде вона і не нáдійсьі не треба мовчати вночі і не треба вночі розмовлять* * *
Надійці Дроган
люби мене коли уже не любиш коли вже вдосталь сиґарет маєш коли щодня розцвітає твій кактус із наколотими на голки монетамищо й досі перебувають в обігу у країні Дроган країні волосся каштанового сірих очей і ночей де маленька Ізольда приміряє чи личить маленьке імено надіїде Трістан потрісканими як камінь вустами ще раз повторює: люби мене і виходить з крихітної кімнати коли уже не любишодну із сиґарет тобі лишивши одну собі забравши тобі все до лиця НадійкоВісім тьмяних сонетів
I. Реставрація зими
З руїн зими дими дбайливо виростають,погойдуючись, зустрічаються одне з одним,погоджуються: «Так-так, мандрагора,так-так, білий сік, і трохи дитячої крові із горла,і трохи гліциній легеньких на цеглу стару,на тяжкі фоліанти без заголовків — коли поодинціта цегла, а вкупі вона розсипається — так, на жарини,а от кров, і гора, й довгі мандри — єднають її».Зупиняє машину водій серед темного лісу,руки прозорі йому не здригнуться,доторкнуті димом нічного віддиху сивіл.Іншу машину інший водій серед темного містаспиняє, на узбіччі дитини з пухнастою кров’ю, —а вранці вже нова зима і гліцинії нові.II. Nevermore
Тлін усе виправдовує — вежі, вигнанців,мапи і мзду, в одному сувої загорнені,лиш обітницю, дану колись королівнімалим горбанем з поржавілим дзвіночком, —лиш злиденну її не торкається тлін,і в колчан повертаються хвилі його,сакраменту позбавлені першого, другого,злотого, срібного, потай вдоволені цим.…Швидше вежі обернуться на вигнанців,радше мзда порідниться із картами,яже вість принесуть королю вістуни:«О, Жаданий, труну струхлявілупринесло нині море до берега Твого —лиш кістки та волосся злочинців знайшли там».III. Євхаристія
Сто гіацинтів хоробрих вирушають до вічного міста,закутавшись у блиск і пил,у пошарпані плащаниці з чужого плеча,грудку землі взявши, грудку землі.Сто гіацинтів, обминаючи вовчі ями,сторожко нюхаючи безшум, хвалу і хулу,ретельно витираючи за собою тіні сутулі,ідуть, пахнуть милом, повторюють ім’я Рема.По дорозі тій, трудній і невечірній,зустрічається Кінь з копитами, стертими вщент;хто повторить Вовчиці виття,змушеної спостерігати зі своєї прозорої ями,як один по одному заходять відважні квітидо пащі блакитної, вперто повторюючи Ромула ім'я?IV. Відвідини
Князю, мовчи, дослухайся таємного рухутемних сонетів, байдужих до гніву твого,до багатства твого, у ченців одчахнутого,тихих, мов скрик дощаної підлоги опівночі.Князю, мовчи, не хапайся за меч, не волай,закликаючи варту, — не встане вона, сон міцний,і святого хреста не торкайся рукою тремтячою —нешляхетна вона, ця рука, не твоя, не твоя.Князю, мовчи і не зводь пережаханий зір з свого двору,де стоять екіпажі гостей невідомих, струнких, —ти однак не впізнаєш обличчя у масках червоних,а рука твоя — це вона — більше потрібна Йому,іншому князеві, завше на чорно убраному…Все закінчилося, маєш ось вату, бинти.V. О, зроби мені очі
В потрійних небесах денний Париж кочує,так — високо, так — поруч, так — внизу.Сліпе дівчисько смутні кроки чуєдо веретена в трикутній груді.В подвійних небесах нічний Париж —як дивний знак на лицях у сліпої,його проставить рук чужих стрімке тепло;ти спи в незнаному донині супокої,а вранці на рум'яний сніг поглянеш —чужі сліди засвідчать сотворенністьтого, що бачиш ти. Білúзна, хмари,художник у худесенькім вікніна тебе дивиться — струнку і сірооку,з серцями в незакінченій груді.VI. Апокаліпсис
Потай зривається листя — канони велять, —кривди у тому не бачить, ні свята;ти не повернешся — біле, вогнисте, вузлисте,ти не пригорнешся. Падають зерна. Канон.Дай мені шибку, туманна і зимна князівно,наймані гратимуть гірше, хай грають свої,хай у кімнаті знайдеться остання пташина —я попрощаюся з нею. Вона полетить.Ви голосніше, білі священики, ви голосніше,юж дотлівають маєтки, лиш шибка оцяв пальцях князівни ніжнішає вищістюслів, із якими туманна та зимна до мене іде:«Знову Михайло святий всю пшениченьку зіжне,знову Ірейко святий у копиці складе».VII. Фуга бароко
Взяти в ліву долоню юних сліз бароко,взяти в праву долоню тендітну дівчину,взяти в стиглу долоню дрібних доріг,взяти в смарагдову долоню друга-бога.Взяти в бідну долоню темних руж бароко,взяти в багату долоню світлих ножів,взяти в сьому долоню злотих криниць,взяти в чисту долоню мертвих міст бароко,Взяти в зрячу долоню зів’ялу, як чара, сіль бароко,взяти в сліпу долоню глибокий, мов колиска, хліб бароко,взяти в святу долоню ранню пташку бароко,Взяти в грішну долоню пташку і хліб, сіль і місто,криницю і ніж, ружу, і бога, й дорогу; дівчину і сльозу, —випустити їх на спраглу, зайву волю.VIII. Кохання
Дзвони кличуть до кляси, весна, свічок сто,забігаєш, похапливо пишеш: «Єдина…» —і, як водиться, ім’я; тремтливе зерно сиплють зорі денні,долоні важкі від дарів тих сумлінних.Стародруки на кожній сторінці залляті чорнилом,відьма убралася — чисто твоя цьоця Марта…На партах вирізуєш хрест і троянду —під дзвони, під відьми денної постать тонку.Заходить до кляси, стирає із дошки Освідчення,з кожної парти стирає твої мальовидла,пронизує пломінь вузенький свічковийсрібним ножем та пророслим зерном,що насипали зорі із сакв полотняних,яких і тобі вже ніколи не відректися.* * *
Давайте поговоримо в зимі,в зимі, коли усі ранети в сіні.Колекцію монет і Будду з Хінизалишмо на часи, ще більш сумні.Ліхтар знадвору тінями несе,корівка за стіною важко диха.Зима в селі так лагідна і тиха,як має бути в цьому світі все.Усе живе і давнє має бутитак лагідне та тихе, щоб ранет,і Будду, й сіно, і колекцію монетуже нам не доводилось відтрутить.Думи
І
Тоді мене назвуть ім’ям постійним,коли я народжуся і мій крикдолине до воріт, де королі за нимина збавлення чекають, у нескошеній травіз мірошниками граючи — то в шахи,то в інші більш а менш шляхетні ігри.Нехай тоді один із королів зведеться,і перекине чашку з чаю догори дном,і, давлячись фонетикою давніх іудеїв,усе ж прокаже, дивлячись на рів,забитий головами непокірних гіацинтів,прокаже, зимне сонце язиком перекочуючиз однієї щоки до другої, в долоні сплеснувши,аби увагу королівську привернути, хоч і такусі вже перекинули чашки.І п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в:«Любі браття, крове блакитна в рубінових скриньках,щедро всипана мýкою (і низенький уклінв бік насуплених мірошників),любі браття, збиратися час, приготуйте дари».І п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в:«У дорогу ніхто зайвини з вас не візьме,бо дорога коротка».і п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в,до настрашених слуг повертаючи світле обличчя:«Відкривайте ворота!»Це ворота скриплять? Це у труби трублять?Королі на колінах вітають віз сіна,на якому сиджу, чекаючи імена приготованого, щоб міг язбавити, збавити, збавити королів…Цвіркуни приїхали разом зі мною,повен місяць їх тримаю у срібних руках,і ніхто мене не боїться, навіть слугам від серцяуже відлягло, і приносять криницю із кров’ю,і несуть паляницю — нічим Говерлу,і нарешті — імено моє, загорнутеу вишитий матір’ю крик; поспішаюйого розгорнути, а королі спритноловлять цвіркунів, амінь.II
Слово «мир» — як вітряк, що йогоДон-Кіхот захищає, не вельми і вправно,зате до останку щиро: так уперше кохають,так матір ховають уперше, так тінямвідрубують руки, коли помічають,що тіні ті схильні до зла;та ось зло закінчується, майорять прапоринад хатиною кожною, над буком і пальмою,Дон-Кіхотові дякують, викликають до офіса,хочуть заплатити, щоб купив принаймні коня,коня новочудового, як фіат, як лавровий листок.«Тридцять срібних достатньо вам, Дон-Кіхоте?» —питає святково прибраний маклер,бо маклери не зникають разом із злом,бо не зло породження маклерів;отож: чи достатньо?Ваш спис мозолями вкритий,ваш кінь — з копитами збитими,слуга ваш схуд, беріть, доки дають.«Слово «мир» — як вітряк, що проріс із зерна,посадженого на обрії мертвими обрами.Ми не обираємо вітряків, ми обираємоконей і слуг і вйо; мир ніколи, нідене закінчується, тому треба його боронитидо останку, а тридцять срібнихзавжди знадобляться», — відказує Дон-Кіхот.Словом «мир» не користуються,його або мають, або ні в серці, в умі,як нового коня, як лавровий листок,як лист від матері з того світу:«доброго дня синку мій кіхотетурбуюся твоїм здоров’ямбудь чемний бережи себе і росінантами дуже скучаємо за тобоюі все чекаємо що ти нарешті повернешсяколо нас усе добрене цілуємо бо ми мертві».III
Ось ти і виріс, палаце, увібравши акації запах,барву сльози; жести наші, залишивши нас, відлітають,мов безстрашні метелики,примовляючи: «Ось ти і виріс, палаце».А більше нічого не виросло, так уже повелося,що колір і запах не розвиваються, лише вбираються,лише вбирають у біле й вогнисте древо акацію,палаци солоні, лахміття.Майорить миготливе лахміття на жестах,які до палацу летять, обкручуються круг колон, —і ось уже ввесь палац у лахмітті,і ось уже зáмок увесь у дранті,бо немає для руб’я гарніших лакомин,аніж світла споруда полум’яз духмяною акацією на вежі,з курантами кольору сльози, бо час —то не більше, ніж плач, схлип у темряві,де ніколи не було жестів.Ось ти і виріс, палаце,ось ти вже і в лахміття убрався,і східці вже маєш, як кожен путящий палац,і терасу, куди повагом підіймаються, а піднявшися,довго переводять дух та стрілки кишенькових дзиґариків,бо тут уже інший час, бо інакший тут плач,бо тут лякаються диких голубів, — удавано, —бо тут на обдертих, палаючих стінахнаписи тих, що бували раніше,і на кожному кроці їхні сліди, —тому тут так незатишно і нестрашно,хоча внизу сади і дим —це ми торішнє листя палимо,тому що на терасі під ногами бите склоі бита цегла, битий плющі вдрузки потрощені крикиусіх палацових птахів.Ти перечитуєш, цвіте акація,киваєш головою, сльоза біжить, —прикладаєш її, як печать,до поштової скриньки плентаєшся.IV
Не від люті спалахують очістогами жахкими, пахучими;не від квітів, що чепурно всілисьна шибці січневій, —просто брилу гекзаметра власного,веленічнóго,вкотре взято на струджені плечі кирилиці.Календарику, впертий Каленику хати,поробітньої втоми маєток зблукав ти з лукавим не разу пошуках свят для немудрого цього століття,для нас невисоких. Хай тобі в нагородустане пил на порожніх стрімких мисниках,що знедавна — непотрібу народу сізіфів.Ще цигарку вмолю,щоб димом огріла легені сконтужені;новорічні листівки — улюблене чтиво останніми днями;останніми днями ношу скромно похилену голову,ніби й справді ті квіти на вікнахя малював ізнічев'я; а тим часомна колючому дроті собака-неправда тріпоче,струнний дим із благенької «Прими»легенькою римоюточить руно,косинцями снігів хтось вимірює золотополе,із синцями гріхів блудний син повертається верхина перекотиполі.І стопалому цензору, сталому в ницості тлінній,босоногий Шевченко стинає п’ятнадцяту голову,і танцюється звірові вірному, вільному, голомув однині забаганок своїх, у людських стріл і рук множині.Майорú на колючому дроті, собако-неправдо,цілуй протигазові хоботи січня,розвивайся дзвонінням на сто на довколишніх зір;у поетів — і ніч — лише свічка, чи метод, чи звичка,ти нічому, неправдо, не віриш, повір — я останній із них,бо тебе подолав.V
В осінню негоду серця опадають з гілок у калюжі,калюжі приймають забарвлення сіро-червоне;кінь у стайні стогне, б’ють кришталь на вежі,сидить жебрак на бруківці, пливуть архаїчніхвилі дощу над містечком, калюжі в однозливаються, серця в одно,висока дівчина молиться і замовкає гнівно,коли вірган.Жебрак до собору заходить, пес-приблудаза ним заповзає, з хворими очима пес,без серця — воно там, у калюжі, в одноз жебраковим, і мокрі сліди.Що ж тоді робить Бог?Він жебраку і собаці молоко наливає,він високу дівчину за хлібом посилаєі ні про що не питає, на те він і Богдля обох.Стогне кінь у стайні, б’ють кришталь на вежі,висока дівчина минає перший склеп,і другий минає, і не збираєтьсяповертати в собор, де на неї все ще чекають,хоча хліба не треба вже, хліба не треба:вірганіст униз спустився, він додому хліб купував,і віддав.Вірган продовжує грати, троє до Бога кажуть «брате»,п’ють молоко, заїдають хлібом, чекаютьна високу дівчину, тим часом дощ не вщухає,дівчина все блукає, вона самотня, вона не хочебути самотньою, вона буде.Дівчина опале листя піднімає, з груді серце вириває,порівнює і шепоче, що змерзла і що зовсім не схоже.Вода до собору затікає, вода вірган заливає,кожну трубу, чорну і білу — байдуже, клавішу кожну.Вірганіст і жебрак за флюгер тримаються,у Бога собака в руках; калюжі, серцяпідіймаються. «Зараз потопнемо, брате», — спокійножебрак промовляє, і, щоб не статися цьому,Бог усіх трьох живими до неба забирає. Амінь.VI
Мерщій у зиму, в нетоптані сніги,хутчіше під небо, що в круках зашпорталосяцивілізованих; як не втікати від осінніхборгів перед вечірніми книгами, перед серпами,які у стодолі волають і сяють?Чи ж тільки знаряддя блискучі, потрібні,минущі, нарешті, давали в кредит?Хіба лиш томи у хистких палітуркахпоради і солі на віру щораз позичали?А ти пригадай неполоханих оком шулікнад степами і ніч не забудь,коли вірш, як бджола, повернувся до вулика,де народився, пожив і помре. Все ж не на вулиці.А полохка риба вранішня, що довірливо,і після смерті довірливо, в тебе дивилась? Їїти теж не захочеш тепер повертати зеленому житу,пекельнику жадібний, дідьку зажерливий, чорте неситий?Кожен борг твій пліч-о-пліч стоїть; борзіше втікайу нерадісну зиму свою; тішся там натюрмортами,непристойними скриками кроків за вікнами;щастя твоє, сило нечиста, — кордонще за Польщі між зимов і нами збудований;щастя, проте, нетривке: знай, чорнокнижнику,душезапроданцю, знай — навесні ми повернемось,тоді в жодній шпаринці кисіль свій тілесний не заховаєшвід суду, де гостро, о, гостро спитають: «А чимви збираєтесь віддавати?» Вхопиш волосся своє поріділеі не промовиш ні слова, ні титли не скажеш плюгавоїі так от, німуючи, підеш у довге засланняз забороною читати, писати, малювати,з пересторогою начальнику гарнізона: серпа не давати,бджіл розводити не дозволяти,а тим більше — на шулік дивитися.Знайдеш сім’ю; неписьменна донька запитає колись:«Тату, чи ж вічно ми будемо жити узимку?»VII
Вже хата вистигає, вже ранок незабаром,пора коня порати, збиратися на роботу.Риба сохне на шворці, гриби і трави;дрімливиці домовику дулі сучать,а він погідливо головою киває.Вже ранок вистигає, вже день наступає,принесуть газети із війнами;заїду в березину, начухраю віників,житній вовк, може, на узліссі зустрінеться,побесідуємо про політику і піїтику.Уже день вистигає, святий вечір надходить,корова подоєна, кажани аркан водять.Сісти на рундуку, випалити файку,подивитися, як Марс над хатою сходить,пожуритися.Кілька полін до печі кинути,домовика з комори вигнати — нехай гріється;літери довготерпеливііз книг у книги сіються.Серце серед ночі розболиться.Клодель руками розведе — «що я вдію, нема мене», —а домовик за лікарем кинеться.Прийдуть обидва забрьохані, з гасовими лямпами,стиха розмовлятимуть, лікуватимуть.Лікуватимуть рибою, грибами і травами,домовик масаж робити, лікар рецепти писати.Прибіжить житній вовк, теж забрьоханий,корінь валер'яновий у зубах, і червінця лікарюпринесе.Гладитиме лапою по голові волохатою,«Та не бери того дурного серця в серце», — втішатиме.Хотітиметься вовкові ще про політику і піїтику,але стримається, обережно попрощається,іншою дорогою — щоб коней-корів не страхати —до поля свого піде темрявою.…Вже хата вистигає, вже ранок незабаром,треба домовика… тьху, коня порати,на роботу збиратися.VIII
Україно, земле непізнана, шибка, до котроївічногарячим чолом дотуляюся; каюся —я на папір переношу ім’я твоє зболене,дагеротипи, мохом покриті, з матері-покриткипропоную перехожим, а хто з них вартує того,щоб смутну хворобу оцю — батьківщину —у груди прийняти, до того прийняти, абилише внутрішнім жити відтоді, хворобою жити…Може, ти скажеш: «Боплан був так само чужий,а проте, мої ріки і села, гори й міста встигна вічноплиннім камінні паперу закарбувати».Так, але жодна вдова не змальована там,а відтак — не доводиться сперечатися про ідентичністьв цілому, звичайно, ретельно-любовно-майстернозмальованих мап.А скількох він сиріт — хоча б крапкоюкожен десяток — позначив? А кобзарів?Ні, не хочу я слави Боплана, фортець,що як труни — на тлін розраховані;я кожен слід тогочасних орлів і лелеку нечіпанім лоні квітучого небазобразити хочу і кожну сльозу в позолоченихрамах поставити в залах Олеського замку,кожну сльозу, що як відбитки пальців,котрі наругу і благо приносилиРоксоланії… А коні, що жодного разуза чотири століття не спали?А чайки козацькі, а хлюпіт водипопід веслами з щирого золота?А дзвони, в залізному тілі якихкарбували вірші? Серця породіль,живими закопаних ляхами в землютак не били, як дзвони ті з віршами.Врешті що тут казати! Поглянь,де ми зараз знаходимось — типогодишся: тільки хоробрий і чесний народміг опинитися тут.IX
Легенда приваблює. Так і підсвічник оцейіз зображенням сцен мітології грецькоїздавна притягує очі; по коліна ті очівгрузають у бронзу, по шиюі підошвами раптом твердині торкаються —теплих і ніжних Атлантових рук,що зривають, як яблука, їх — і несутьдо Геракла, що також по пояс у землю загруз,добре тримаючи небо засніжене. Віють буйні вітри.Ледь помітно тремтячі долоні Атлантаміняють свічки, бо, щоб небо тримати, —треба в и р а з н о г о світла;замислено дивиться первосвященик — Геракл —на короля, що приніс йому яблука,вклоняється, потай дивуючись:чому вітри не торкають сяйливих вогнівна свічках? Ті вогні намальовані, воїне,як і складки плаща, у Нессовій крові настояного…Потім іще: тіні і зблиски, шерхіт води —наче пил на свічадах;мандрує Орфей царством твердим, пошрамованим цвіллю;Гермес замислений квітку несе,власне, не квітку, а відбиток папоротідоісторичної, торфу нікчемного шмат;чи озирнеться Орфей — невідомо, алеліру чомусь переклав із десниці у ліву.…В домі безлюдному мовчки сиджунад підсвічником бронзовим; хтоі якими ключами двері в підсвічник відімкне?Хто на жадану свободу (чи на неволю довічну?)Гермеса випустить, потім Атланта, Геракла?..Нічого не знаю про це, напису також немає,гірко-безмовні вуста у Орфея, і ліранедбало так втілена.X
Долі своєї не знає ні пес, ні поет, ні Зевес.Хто пригадає життя попереднє чи ціну складепроминанню сусіда? Хіба не жебрак отой Крез,що гидує вульгарних, веселих гостей привітати?Хіба не багач той жебрак, що поділить із іншимнестерпне, а все ж неминуче, як сніг, подаяння?Гарним це літо було; не минали і друзімоєї маленької хати, і вороги;всіх я радо приймав, бо вино, що лишилося з осені,вміло в правах прирівняти;деякі потім писали короткі листи,дехто паплюжив мій устрій життя перед людом,мені не відомим; чутки долинають. Ну що ж,так і Горацій, напевно, колисьнавіть не раз помилявся чином подібним,годі про це. Я також одягав цього літаодяг дорожній, бачив не знані раніше міста,в річці, що Случ називається, рибу ловив;гарно до мене поставились там,може, й занадто аж добре; не заслуги моїв тім причина, а гумор і серце привітне господарів.І не раз я пригадував зливу тамтешню,щиру розмову побіля турецького мосту,цвинтар єврейський, де вишні тоді достигали,скелі, якими безстрашно малі козенята гасали…Коли буду живий і запрошення знову отримаю,з радістю в дальню дорогу подамся.…А зараз повинен я бульбу копати, вікна оббити,дров нарубати, аби не замерзнути взимку.Треба ще трохи грибів назбирати, шипшини,терен, і глід, і калина також знадобляться.Клопоти є, але я їм радію — вказівкам,як треба рухатись далі; куди?Повернись до початку думи цієї, прошу.XI
Шляхетного не слава видає,не посмішка тонка чи зграбні рухи рук,не сто книжок, прочитаних ретельно,і не знання чудове мов чужинськихабо майстерно вишукані одяг та прикрасиі виплекане древо свого роду…Тим більше це не гроші, не маєтки,в яких людина — мов роса на павутиннінетривка, і кожен ґандж у ній собі знаходить місце.Шляхетного свобода, вольна воля видає,вони обрали одне одного свідомоі так ідуть, не маючи ні дому, ні півдому,по-своєму радіючи, сумуючи по-своєму.Слова незримі в них і зримі вчинки,по вчинках тих ви впізнаєте їх;без тлумачів, чужинці, взимку навітьрозумієте, виразних. Тоді вже лахи не обходять,худі обличчя прикро не вражають,як і проміння, що струмити зачиназ речей, людей недужих і зурочених тварин,яких шляхетна воля доторкнула.Не кличте її смертю. Замовчіть.Учіться їй, дітей своїх учітьнезримими словами; пам’ятайте,що світ не вами закінчиться,бо ваші виразки суть школи лісовіабо ашрами, де посібники наочні —ваші шрами, а пензлі та папір —волосся, шкіра, біль, нарешті, ваші.…А паче волі осінь полюбіть,бо гоже ти сказав, пророче:«Ми восени таки похожіхоч капельку на образ божий, —звичайне, що не всі, а так —хоч деякі». І менше всьогошляхетний думає про смерть,і так і не вмирає, швидше всього.Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима) (1994)
Частина перша
Тирада 1
Король розпатланий і босийна свищику граєа його вітаєвесь Єрусалим Бетлеем за нимбіжать малі дітибіжать живі паннистоять за ним бідиплещуть у долоні сяє орифламатри лілії золотікупаються в крові комоннійобшарпаний і побитийбез корони голоднийприйшов свободитигріб Господнійславімо йогоТирада 2
Чути крики і гомін по всій Україніплаче велика земля яблука падаютьпишна звірота править народома як вона править не знає корольміста занедбали ремество батьківу селах тічкуються зграї вовківа гори паперу пливуть і пливутьу руслах колишніх річока дари та благання тепер не доходятьдо гордого Кракова города.Тирада З
«Де течеш, Дунаю червоний?»«Там, де стоїть панна з тобою, козаче».«Де ти взяв си барви такої?»«Там, де ти забив турків троє, козаче».«Аби мені лучча зброя,То загладив би ще троє, Дунаю».«Коли б мені кармазин,То загинув би й татарин не один».«Коли б мені ще й сап’янці,То пойняв би тебе, панцю, брей, море, брей!»А Дунай тече,А панна плаче, козаче.Тирада 4
Іди, мій братіку, іди,не жди на левів та ведмедів,що тягнуть золото арабськепід жовтим листям кленів.Devotio moderna.Іди, мій братіку, співай,про ясні рани князя неба,про білі шати Діви,про тихі житні зерна.Devotio moderna.Осінні хмари.Останні отари.Agnus Dei, не карай Іуду.Заходить сонце черво…Devotio moderna.Тирада 5
Коли двері на колодці,коли грати на віконці,отже, пастка на драконавже готова гонорова.Коли сніг бриніє днями,коли сни брудні у дами,отже, пастка гонорована дракона вже готова.Час жеретія лапати,летіть, соколи, до хати!Закричав, огнекрилатий,взяли замки відлітати.Взяли крила в кайданиці,шию до скрипиці;сиплеться луска лапата,благає зміїха-мати:«Пусти сина, Георгію,бо він іще молодий.Не наївся, не напився,голос не перемінився.Змилуйся над моїм щастям,дракон тобі ще придасться, —скоро Діоклетіанмучитиме християн».Не послухали зміюки,посікли його на штуки.Ось так, отак, он як, о!Отакечки, отако!Тирада 6
Залиш свій дім з одним вікном і йди,нехай загрозливо подивляться услідтополі, котрі зостаються;один тепер, цілком один,немає тих, кого любив,що втримати могли, сказавши:«Ми твої!»Іди тепер, як знаєш, пілігриме,шляхи, прокладені в світах, усі твої.Немає тих, кого любив,і щезли вороги, якімогли затримати, сказавши:«Ми твої!»Гойдається міх, падає сніг,сопілка новá і пісня новá. Епістоли, яка надійде потім, не прочитає вже ніхто, — і ти, і можна буде не відписувати, — вперше, — чому вагаєшся, іди!Гойдається міх, сиплеться сніг,сопілка стара і пісня стара. Креше мороз, бреше чийсь пес, кличе ятряний маєток з небес.Тирада 7
Пречиста Діво, помагай менішукати шлях у золотім вогні.Порадь, коли я ради вже не жду,і захисти, і заступи, і порятуй.Дай лише ті слова, які Тебе достойніу вищих небесах, на дорогому троні.Осяй сирітську мову українську,вгорни її у ласку материнську.Прости, що я, гріховний і нездалий,прошу цього між тлуму та неслави,серед видющих, мабуть, найсліпіший,поміж премудрих, може, найдурніший;коли вони кричать, я все-таки шепóчу,з надією: почуєш серед ночіі зміниш гордий глум на тихий захват,слабих — на дужих, дужих сповниш страхом.перед покорою веселих зел та звірів,перед покарою, що міститься в зневірі.Щó є вогонь, високий, золотий,на тверді серця гостро піднятий?Це добрий меч в руках Твого Дитя.Це віддих віри нашої. В Буття!Тирада 8
Єдиному, Хто вміщує в Собізорю і павутину на траві;Хто промовляє хмарами, дощем,соборами, зруйнованими вщент;Хто зі Свого квітучого огродузірвав полин для нашого народу, —у бурштинóвий кинутий огром,возношу славу Таїні Його,в якій знайшлося місце для заглад,обіцянок дотриманих і зрад,і воєн, розповсюджених, як тля,що завдяки їм обертається земля,і миру, коли вішають дурних,повій катують, і регочуть із святих,а спочиваючи — хоронять молодих,а засинаючи — поважно піють гімн, —у ньому кожне слово — мов батіг,для тих, що не співають, і для сих.«О, Таїно, — кажу собі тихцем, —не відринай мене за все оце,коли знайшлося місце для т а к о г о,невже мене не знайдеться для Бога?»Тирада 9
Вже котрий вік ми доживаєм тут,щодня чекаючи роз’яснювальний Суд,а суду все нема, і страшно, як завжди,коли ніхто не зважиться судить;коли Ісайя кається в газетах —про істину шепочуться в кльозетах;коли про істину шепочуться в газетах,тоді Ісайя кається в кльозетах.«О, Таїно, — кажу собі тихцем, —ти не знущаєшся над бідним Москальцем?Якщо це є Закон, у всьому незбагненний,то, може, не такий і я мерзенний?Якщо ж це є порушення Закону,чому Ніхто не відновить основу?»Тирада 10
«Бог знищить все, що сотворив квітучим,він так могутньо владарює сущим», —це правда, Нізамі, та чи остання?Це Бог тобі таке дає питання.Однаковий до всіх, але дозволь спитати,чому по-різному ми можем трактувативогонь, в який ступає жінка Рами,і полум’я, що пожирає храми,в якому плаче спалене живцемсвятої Жанни д’Арк худе лице?Палають кобзарі і косарі,роса палає рано на зорі;і космос, не змайстрований богами,палає у богів попід ногами.Вогнем лікуй вогонь, водою — воду,зневіру — вірою, народ рятуй народом.Поможем Господу собою і судьбою,яку вже ототожнюють з ганьбою.Лукавий сміх лунає з верховин, —так не сміється серед нас ані один.Холодний сміх із прірви долинає, —то Бог сміється, а чого — лиш Він те знає.Славімо сміх, у Таїні розлитий,бо він не припиняється у світі,який охоплений вогнями зусібіч,на протязі сторіч, і день, і ніч.Тирада 11
Летіли горностаї через сад,зимою помальований на біле.Стаєнка дрижала, пір’ячко лежало.Та ще й усі троє.Чи сам дома, чи не сам дома,а хліб свіжий, вино червоне.Рубаночок срібний, золота сокира,древо кам'яне.Летіли горностаї через сад,на чорне помальований весною.Напоїли коня, напоїли моговороною водою.А стайня дрижала,пір’ячко лежало.Збруя нова, незбутвіла,на сонці блищала.Через жовтий сад горностай летів,та ще й сам один.Чи пан буде, чи пропав буде,а спереду і позаду — дим.І позаду зрада — і попереду.Червоне вино. Цвіте дерево.Тирада 12
В сірому небі хмари черленістоять — і нема.З сірого неба птиці багрянілетять у туман.Де серденько ниє, де тіло понищене,ніч мина і літо мина.«Мамо, — кажу, — я не хочу вина».Мовчить вона.Потім сиплються сльози,як мак дрібні, —його товчу.Потім тіло покинуто, серденько тліє.Ось і я вже мовчу.Тирада 13
Передчуваючи фразу, відлюдну, як осінь;ціпеніючи в горах, на дні лісового лахміття;гіпсову жінку кохаючи;гілку і слово намарно ламаючи, —не оскаржую скла, під яким колихається осінь,відмовляюсь ховати обличчя в долонях, —бо жести хисткі, бо любов незбагненна,а грона цього відчуття достеменніі сіль, як та чайка, все вищає в ранах землі.Тирада 14
Десь грають сурмиі ніч триваєале це ніч що паче дняі бурштиновий трудкружляєпосеред нього яна шибці крапліза ними лампаковточок чаю невдовзі осіньхолера яснажиття прекраснейого не досить його не досить.Тирада 15
сумний витязь і птахи і кольори а ще загадкова для знавців геральдики картина на щиті: три краплі крові пронизані блакитними стрілами на кожній із яких сидить звісивши ноги маленька прихильністьтримаючи високо над головаминапис невідомою мовоюТирада 16
Кімнат забутих вигаданий запах,струнка лілея у тонкій руці, —немов у вазі древній древня рана,немов серед підробок — раптом Кранах,і криця, мішана вночі на молоці.Ти посміхнешся, сльози люто витреш,міняючи місцями стіни зал,де все одно Вона прихильність нищить.де так бистрішає розлука, наче в нішахне статуї, а лиш розплавлений метал.Тирада 17
непотемніла яблуняплете свій квітсвою Вкраїнупелюстками криєбіла пелюстка — були криласіра пелюстка — була свиткачорна пелюстка — була й немаєа червона пливе Дунаємплете свій квітнепотемніла яблуня все вищаємої слова внизутакі маленькі — мов мурахи…Тирада 18
чотири крапельки дощу:вода вогонь земля повітряі п’ята — книжка нерозкритаі шоста — крапелька дощушкода я вмію рахуватишкода я вмію шкодуватичотири крапелини крові:червона жовта синя злаприйшов до маляра: — сідай —і знову хмарить сиві бровичотири крапельки дощучотири крапелини кровіТирада 19
Згасає стукіт опадаючої росиі така тиша у всьому містіщо видно її крізь бійниціі сховавшись за мерлонами — видноі навіть босоніж пробігши по теплій бруківціобдуваючи вранішню кульбабувсе одно не порушиш тишівсе одно побачиш їїпропащийТирада 20
Марноти сірих днів — мій оберігвід череп'яного достатку і доріг,якими не ідуть прочани зі свічками,якими не кричать «прощаймо» журавлі,якими не пливуть даремні кораблі.Ці марні дні — єдиний мій рятунок,щонайсолодший, витриманий трунок.Шукаючи у лісі юну дичку,гортаючи на стриху древню книжку,вшановую не тіло на землі.…А скільки вже розтануло країв,що ідолів собі робили із руїн?Зі спопелілих шат? Із вигаданих ґрат?Прочани й журавлі вертаються назад,обсівши густо щогли кораблів. — А що то за корони? — А ми вже королі.Тирада 21
Прости, мій Боже, суєтугодин, призначених для духа,цю варварську неситу скруху,і пісню щиру, та не ту.Прости, мій Боже, суєту.Мені так прикро, що ти Богсумного праху, жмені пилу, —і чим тобі людина мила,з якою завжди важко вдвох?Мені так прикро, що ти Бог.Прости нам сіть, і слиз, і хіть,узнай: вони — вуста для слова,звільни, благаю, серце нове,звели йому хоча б тремтіть,коли не хоче жити в Крові.Тирада 22
в білому лоні зорі Марії час не існує кожна година місця не знайде собі сама над іменем своїм всміхається сама цнотливо прикрива колінасніжної ночі стукають негнучкими пальцями в дверіхолодне червоне вонне вино гріє пригаслі очі — Марієми повернулися дивно чужі вірні і вірим:золотоптиці мудро клюють злотозернозолотолеви майструють друкарські верстативулицями бігають дітипізнаними таїнами діляться —а Іуда з опалих за ніч яблуквикладає хрестаТирада 23
мав сорочку файку люстрознесла все те вода бистрапрочитав сто книг розумнихперша — то найрозумнішалев ходить ринком волає на тінів сірому небі птахи несутьсіті — птахів ловити на продажще ніч оця а потім ще три ночі —і ти залишиш край де гостем коженкажан і сходи і мостина каву сніг летить холоднийз високих берегів — з дахівна місто дивиться негодачервона хвіртка сад зеленийпарадний одяг час на сценуне аплодує ситий плебсприреченому до надіїгарячі зимні як повіїпо місту котяться подіїі гавкає на лева песТирада 24
А як вигнали Війонахорошого компаньйоназаспокоїлися і наситилисяназлягалися і насралисято схотіли аби язаспівав про короля для короляпісня моя невеличкадуже скромна нескоромна: «Дай золота дай корону і крульову дай»а як виженеш менето шляк тебе не мине:буде бити буде пратибудеш тоді ротом срати судь-бо-нос-цю нашТирада 25
Миколі Тузу
Хóджу-броджу білим світом щастя не шукаюде побачу птаха в клітці куплю-випускаю А ще ж мені цього літа куля не відлита а ще ж мені молодому хочеться додомумати б мені друга-брата вірную порадуразом були б вино пили жили і вмирали де ж ти друже забарився я тебе шукатиму повернутися додому птахи не пускатимутьА ще ж мені цього літа куля не відлитаа ще ж мені молодому хочеться додомуТирада 26
Була січа у пітьмі,у місяці падолисті.Чорна вода світилася,троїлося тіло.Познаходили на ранокшаблі та пістолі.А тіла позабиралитатари з собою.Не мали кого ховати,просто так молилися.Наче вперше одне на одногосироти дивилися.А я йшов тоді зі Львова,три дні вже не ївши,то вони мене забрали,і нагодували,і все розказали.Тирада 27
Яку-будь людинуз Ісусом порівнюй:се диво цнотливеі не срамотливе.Мій камінний раю,вітаю тебе!впереміш опалеі зелене листя.Матінко пречиста!Imitatio Christi!Летять сніги з хмари,ченці не доспали,впівголоса моляться,а потім у трапезнійтрохи вина вип’ють,загріються, бідні.Підуть стежки прокидати, —для дороготовина усе готови,ой, братчики-ченчики,травичка Христова!Тирада 28
Проминули, короленьку,наші веселенькі дні, ой, смутно мені і тобі!Брудна челядь возвисилась,псарні, стайні позаводила, регочеться над Образом, над Гербом глумиться, ой, жаль мені і тобі!А радники запродалися,астрономи пропилися,бидло їсть зі срібла,кармеліток лапає,байстрюків стругає.Ходімо до саду,згадаємо королеву.Зроблю тобі свищикаще одного.Тирада 29
Сьогосвітня розкіш —убога у Бога.А жіночка ласазроблена з гівна і м’яса.Про це пам’ятай,муже усемертвий.Серденько заходить,цвіркуни говорятьпро пана Боянадо самого рана,до ладу, до прикладу,а ти наслухай,до їхньої мовисвою додавай.Тирада 30
Як можу, так співаю. У дзеркало дивлячись.Життя проминає, за яворами ховаючись.Панна до вінчання готова. Гарна десь ти, наречена Христова…А твій батько меча нагострив, а твій батько слуг напоїв.Скрадається, підлий, покоями, а ти світле волосся розчісуєш,у дзеркало дивлячись. Висока свічаі чорна троянда. Збігаються людоньки. Ладоньки, ой, лада.Тирада 31
Куди тобі? В негоду неживу? Там ягоди сухі, там ящірки блукають.Куди тобі? В нерадісну корчму? Там короля нового старці і блазні лають.Чи до привітної вдови? А там давно чужі ночують.Куди тобі подіти чорні книги?Кому нового вірша прочитати? Улітку світ безмежний, узимку непривітний,і завжди його важко покидати.ВСЕ
Частина друга
* * *
завше боявся зустрічі немилосердноїз принцом серед пустелі вночічи ти мені голову зітнеш принцесвітле дитя палахкучої кровічи ти мені чуло в очі поглянешген з того краю столучи ти мені очі вип'єш принцегрубі і невситиміа чи із клаптиків порваних віршівскладеш картинумого похапливого страху до тебея не троянда не лис не планетая лиш пустеля у власній постелікаптур ченця стіна ледь помітназа мохомзавше боявсябоявся до дзвону коли плескав у долонібоявся до дзвону і димуяк сигнальні багаття паливбоявся до гір що постали на видноколідо люду що вимахуючи рукамивсе більшимибіг рятувати меневід принца мене порятуйте —для того цей віршвід маленького принца —ату його! («пустеля»)* * *
карта стара світанковасухі чорнобривціпозначають місця битву яких здобули перемогусвітлу склянку водип’ю поволінесвідомо рахуючи шрамивиглядаючи сонцящо світило впродовжстолітньої війнихтось торкає за плече —здивовано повертаюсь —зі своєю водоюсідає на підвіконні поручспалена Жанна д’Аркіз сухим чорнобривцем у косах* * *
веселих свят — ідуть рубінові дощіу пальцях кришаться на статуїзолоті гіпсові у грудневих паркахзаснованих павуками — священнимищо в них ми навчилися хресту-любовівеселих свят робота радісна падебагатий дощ на слух звіряєсерця і повноцінність тютюнустарі фламандці підвечерюютьплодами кам'яними ти за нимиідеш відлунений дозвіллямколи й вино — не гріхколи і гріх — вино* * *
Я ще раз вип’ю крижаного чаюдослухаю себе і вимкну магпоему Чубая перечитаюпередивлюсь колекцію комахлипнева злива виліпить на сходіхуденьку постать дівчинки-жоничай закінчився а Грицько в труніі пісенька остання — про Чорнобильі тільки ти лишилася меніта ще комахи із уважними очимащо розглядають шрами на чоліа потім пересмикують плечимаНеволя
на синій сосні на тонкій гіллізбудовано дім бурштиновийживе в ньому гадина —тільки й того родудзиґарика маєу вікно ззираєз синьої сосни з тонкої гіллітільки й того бродутільки й того слідущо гадина підеприйдепіде* * *
Нічого не знаю нікого не знаюніколи не живуа як живу — то крадькома від самого себекотрий все одно не живе тільки обсервуєі свідчить потім і свідчення ці — зрадая сам зраджую себе — більше нічого і нікогоніколи немає осені і літа немає ніколиодна тільки ніч ніч буднів і святодна тільки ніч а потім кажуть буде смертьсмерть буде кажуть потім а ніч тільки однаі всі сплять навіть колишні друзі сплятьнавіть нинішні вороги яких собі погано уявляєшпопри їхню невідчепну реальністьзадихаюся від дощу слухаю музикудуже багато дощу дуже багато музикиспоконвічний чай споконвічна цигарканіби ніколи уже закінчилося ніби мертві палятьГосподи хоч би я вже прозрівГосподи хоч би я вже отямивсяГосподискільки ще можна подорожуватипрати єдину сорочку сушити її своїм тіломскільки ще можна читати писати співатиколи ніч все одно одна ніч і не більшеколи пси і ті знаходять сяких-таких господарівколи блудний син — і той повернувся зрештоюя — блудний син? а докази?адже я не хочу повертатися і жерти м’ясоадже я не хочу заздрості свого братаадже я не хочу позувати художниковікотрий нічим не кращий за менеі нічим не гірший він теж уже не живеа ту дівчинку треба проклясти і забутині лише забути — її ім’я і очі найпершеа решта забудеться саме по собіпам’ять осліпне безтямнаГосподиГосподи хоч би я вже прозріві до війська тебе не заберуть більше ніколиі нікуди тебе не заберуть комусь на поталуце було дуже хитре і вірне рішення:віддати мене мені назавжди на ніколиГосподихоч би я вже отямився — - — -* * *
Летить пожовкле листя з верховин.Уже ні сну не буде, ні покути,а буде мати й буде син,якому принесли цикуту.До ранку так далеко, мов до раю.Я п’ю, і мерзну, і палаю,і знаю, що пізніше, за Дунаєм,ти знайдеш іншого мене.Люби мене, люби мене, люби,той інший молодий — він не заброда,напевно ще не розгубив«святих небес пречисту вроду».А я — ридаю у вогні,і пропадаю у свободі,і тільки ти одна мені, —а решта ночі та негоді.* * *
Він оселився у покинутому храмі і писав.Серед ночі приходили;одних він знав з Европи,а інші… врешті, може, просто миші?Одна була приручена; відтак,читала вголос Бо Цзюй-і або Лі Бо,— він слухав неуважно, бо ті віршібули не з Трої й не горіли у вогні,який палав і ледве стримувався в ньомузусиллям волі, що дорівнює неволі;вона цього не помічала; він терпів.Зерна в довколишніх полях було доволі.Пробудження
Повертається зірповертається слухповертається свідомістьчиста як вранішній снігБог перемігя ніколи не думавщо поразка може бутитакою бажаноютак довго очікуваноютакою здійсненноюможе це томущо я й не вірив ніколипо-справжньомутак як оце теперуранцізапалюючинову сиґаретузамість свічкидістаючи новий аркуш паперучистий ніби здобута поразканіби повернена свідомістьтак-так — ніби вранішній сніг…* * *
І чи було те літо що вимагало птахівзакинувши свою патлату головукудись у верховіття —у недосяжні руки І чи розказували двічіісторію дахів??за валом продають моряразом з вааломІ чи журились як вінчалася земляв своїх нуртуючих соборахпри ксьондзах та своєму ритуаловіпри нетутешніх глядачах отам — за валом голубимде списи прапори й вітриладе літо на білесеньких ослонахбарвисте доміно розклало? А над червоними дахами Бог розгортаєнедочитаний кобзарзерна бджоли і ранку1980
* * *
ранкове передмістя сну про тебевертаюся до брами — і назадБог загорта не дочитавши небоі кілька слів упало в білий саді кілька солов’їв із інеєм на крилахтечуть у гнізда втомлено мовчатьнеповерненна незбагненно світлаі неминуча наче та печальі сходить сонце Боже як це простоі вигорає місто до земліі вже прокинувшисьусе ще чую постріл —це знак це повернулись кораблі* * *
Тебе узяла рання рана — любов. Усього взяла.За живе.Не заживе, вона стримана і осяянна.Місяць пливе.Не покажи! Не скажи ні отцю, ні синиці,нікому,в сірий цей час, у зимовий цей час,золотий…Рана взяла. Ходиш нею, мов кинутим домом —без води, без гардин, без мети.* * *
мій друже мій вечірній ти вже сивийа я все сам — ні звір ані той богі час уже збиратися на жниваа я отак нічого й не посіяві ми не вдвохбіжить їжак іде юнак сміється дівахитається в очах зеленогривий світмені так гіркогірко? дивне дивоу найлютіше літечко із літ* * *
Ти втретє цього літа зацвітештакою квіткою — тендітною, п’янкою.Кімната втратить риси супокою,бо речі перейдуть у твій кортеж.Обернеш пил на срібло і кришталь,наділиш тіні здатністю до тліну.Одна із пелюсток розсуне стіни,ти — даль, і подолаєш іншу даль.В людей уже нема своїх святинь.Ти можеш стати першою, одначе,знай: біля тебе жоден не заплаче,і пам’ятай: два дні всього цвісти.* * *
Смішних провінціаліві жести королівми достовірно гралиперед порожнім заломнапередодні зимаплодували кожномухто міг прийти сюдина вулицях порожніхжили криштальні псине залишали слідупрозорі і тривожніі зовсім не питали —це можна чи не можнає ще яскраві згарищанезатишних афішмій день чому ти хмаришся?ми грали та не гралисяі ролі залишилисявсе ті ж1980
* * *
в отих вазонках росли канаркивазонки стояли на сходахпокинутого домуїх поливали водою з криниціза канарками полював чорний кіта може білий не бачу різниціі от одного разуколи ми досліджували нутрощівіолончелі(там було достобіса цікавих речей:кубик Рубіка книги і гільзи)так от саме того разучорний або білий кітзаплакавсмішно втираючисьбрудними лапкамиі одна з канарокта що росла у найкращому вазонкусказала:«віддайте мене йомухай заспокоїться»і так отой кіт поїв усіх канарокі дім тоді став уже з о в с і м покинутима за розламану віолончельнам добре всипалиа кіт невдовзі загинувневдало стрибнувши за горобцем* * *
Вона, коли остатній промінь граком,викреслює свій вензель сміливіше.Вина будинку під червоним дахом,із білими фігурами у нішах.Тремтить вода — то пощези мовчать.Вона малює вензель на доріжці в саді опечатує сліди сухим цілунком, —так зоряниця, не ґвалтуючи пітьми,усе ж її зника.Фігури кичуть лють свою фігурну,безчимнішу за погляди, за подихи, за подвиги,бо все ж вина, бо все ж червоний дах,бо все ж доріжка в сад,а не із саду. («вина будинку нічна»)* * *
чекаймо і хтось поховає ці губи тремтячі люди нарешті знайдуться так знаходиться клямка у дверяхі щось що пахне яблуками та спокоєм мама так пахла владно стисне тебе за пропитугорлянку і що ж і тоді відчиняться двері і не треба вже буде чекатиі хтось* * *
відлюбив горовідлюбив ходив біля брами з мальованим левом курив дивився на хмари думав про небо поруділе в серці потойбіч серця його вкриє гора висока зелена й червоназ білою корогвоюна вершиніз молодою скляноютруною в долині відлюбив долино відлюбив* * *
поволі гасне книга колір книги назва книгипо тому ясне тло всю площу заливаєі пил падеі нерухомістьвідділяється від стін довколишніхвід водограїві від звичних слів відділяєтьсявії довгі приспущеніслова невиправніводограї будівлі назавждивіддаляються від нерухомостірозтріпують волосся закурюютьпочувають себе невимушено —що за краєвид!усі ознаки попелу («спалення книги»)* * *
Юркові Саєнку
Немає нікого у весняному надвечір’ї полум’яніє трава суха на узбіччіі кожен наступний день — це попередній деньколеса крутяться життя минається стара поорана платівка крутитьсяголка ніяк не перескочить до наступної борознивидобуваючи все ті ж сонця і хмарими їдемо на тій самій швидкості 33 потім усе скорішеі через це прискорена мелодія видається смішноюсмішний вітер смішне сонце веселі сльози кумедний розпач тихкого немає у весняному надвечір’їтих кому можна було б показатипорожній костьол і призахідні горинад якими нерухомо зависли зорідобрі чисті вічні зоріа ми злі брудні й минущіповтори це як приспів: зорі добрі — а ми злі зорі чисті — ми брудні вічні зорі — минущі миі палаюча трава пролітає за вікнамиі той хто увімкнув цю гру забув де вимикач до чого тут ми хіба ми причетні до відшукування причетногонас просто так виховалиа потім сказалищо це не основнеу весняному надвечір’ї'де ніколи немає нікого нікого нікого ні-ко-го* * *
Отож, іще один звичайнийчервоно-чорно-білий королівський похорон,вогкі зимові сиґарети; он ворон,ось електрокамін і чай, і книга,яку треба дописувати вечорами,коли, обнявши зайчика, засне мала.Я думав, ця зима не так почнеться;зумисно не звертав увагина віщування в навмання розкритій книзі,на те, що не було листів,а потім були, правда, небагато,і я читав листи у ліжку,добре розуміючи, що це вже не сон.І це не сон. І це. І це також.Аж ось помер король, помер насправді.Я саме скидав светра, як зненацьказаговорило радіо, його забули скрутити звечора,і ледве стримуючи ридання, повідомилосумну звісткужіночим голосом.Тепер не часто помирають королі.Мала прокинулась. Устав і зайчик.Гріх спати в такий день;діставши решту іграшокз поламаного холодильника,ми почали бавитися в т р а у р.Сварились двірники на тротуарі,і всюди — в сніг, будинки, — застромляличервоні, чорні, білі прапори.Дощ
І неминуча сіра крапля — цвях,довічно в незалежне тіло вбита;ішов отак, сердитий, необжитий,і розпочався без’язикий шляхне вранці, і з приходом темноти,разом з дощем — не припинявся.І скільки тих разів з'являвся Дем[1]щоб ти навчивсь являти щедрість,не обумовлену ні попереднім небуттям,ані тутешнім проминанням…Заквітчано всі брами. Осінь?Ти досхочу блукав, хлопчиську, досі.Тепер і досвіду, і втоми досить.Тепер пиши: «Прийшли».Імла палає, вересень, свобода.Свобода.Вересень.Імла.* * *
У листопаді ти не спиш; скрипить паркет,
і пара з чайника та дим від сиґарет
подібні; а за склом — галузки мокрі і
двірник, з учора п’яний; він
не знає про Війона,
а тільки кашляє, бо до похмілля ще далеко, легко
із тілом серце розмовляє; чуєш, ні?
«Ти знаєш смерть, всепоглинаючу, як сніг;
це добре, що вона все поглинає, треба
багато смерті, щоб поглинути усе,
зокрема, це безсоння — спад чи спадок
десятка років, відданих іспанським королям,
і названих «Америка»; ти першим володів,
тепер ти вільний; може, це безсоння
і є знанням? і смертю? снігом?»
Частина третя
* * *
пухнастий вітер що летить з півночікотить головивітер що летить з півднястинає голови кульбабамна узбіччі руїни театру античногоакторів немавітер летить із заходукуди він летитькому він стинає головидеякі думки а також словаі навіть снігиіснують дотидоки їх не названоо маски театру античногорушайте вже на схід1979
* * *
Він — це ти,але ти ще не змій і не дощ,лише пташка у пташці,піщина в пустелі.(Але ще не пустеля).Він — це пташка і змій одночасно.1979
* * *
згадую гнізда покинутітієї що кликав уже не назвуніколи уже не врятуюблизького до істини плоду вечірнього сонцянавіщо згадувати покинуті гнізданавіщо згадувати гнізданавіщо згадуватизгадую гнізда покинутібезпорадності власної землі пустельнісприймання свого не назву уже іменем птахазгадую1979
* * *
не вітаймося тут серед вулиць дивних пустельнихповних вітру дощу і криків наляканих птахівтут де попіл — наче попіл листівначе літо минулого рокуіз собаками та дієсловами в усіх на світі дієвідмінахіз вишнями блискавицями дзвонами та апельсинамиіз усім що було і чого більше ніколи-ніколи не будеотак я кажу тобі тут серед вулиць пустельнихзасипаних попелом —не вітаймося тут зробімо вигляд що ми незнайомі1979
* * *
приїхали чумакипривезли повні вози дощута похмурі обличчя їхніі мовчать і мовчатьцілу ніч цілу ніч палали багаттяпід нашими вікнамицілу ніч хризантемовий дощнамагався їх загаситиа на ранок поїхали чумакиповезли далі повні вози вогнюзалишивши під нашими вікнамихризантеми і попіл і попіл1979
* * *
вона танцює зараз на терасівона танцює кольоровий танок— любити її любити опівночі — кажеш про себепро хмари липневізаходиш у них по груди заходиш у літошматочки його відразу ж торкаються очей і волоссядивишся крізь них на сонце — бджоли яблука доща танок триває вона танцює хоч довкола темнієвона танцює в саду вона танцює на твоїх долоняхі раптомпадаєпідхоплюєш — любити тебе опівночі — кажешідеш не дослухаючи аплодисментів і свисту з галеркиідеш по квітах і помідорах що негарно пахнутьнесеш її — наче хмару наче сіно просто як бджолу —і не повертаєшся1979
Поема ріки
I
Лине полегкість човнами-пальцямиспоминів у нас доситьмузики тежптахів із шелестячими блискавицямив місячних дзьобикахна деревах покинутих травамитежале нам не задосить насале втіхи замало й часу для втіхинегідникам сонця з епохи мурахсонцю й негідникамне прийнятим травамисонцю і намне прийнятим нами —світлі дзвони світлих дощівнездійсненність богів а тому і насшепочутьроздягаючи бажання піднятись до флюґеріві водночас опуститися на стіниабсолютної метафоричності —пройти крізь стіни(дощу)закликає нас дзвоніння скрапуюченездійсненність болю а тому і наса отже і музики —бо нам не задосить пальцівбо нам очей не задоситьбо нам не задосить насі болю нашогохай навіть нездійсненногонебажаногоII
ми не маємо дому — але маємо рукиі насі до того ж кохану що освітлює плачта повторення крил у нащадкахі тоді проростають питання дзвінких атавізміввибору поміж нами та криламими гукаєм — обирайте останніх —ми не маємо дому —але маємо споминихіба цього не задосить(щоночі топитись в долонях твоїхі випливати на берег) —з мушлею для тебез правом на ще одну спробуз правом на спогади і на ключдо неіснуючого домудо сухої земліщо раптом проросте словами власниминезрозумілими для всіх окрім тебедля тебе окрім усіхбо ви неподільнібо ви неподільніі безсилля твоє — також їхнє безсилля:перед втіхоюперед мурахамиперед яблукамиIII
в основу дому покладемо рибуцвіркуназозулюзимовими вечорами вони намнагадуватимуть про літодо того ж цвіркун гратимериба співатимеа зозуля рахуватимескільки всім нам залишилося житиIV
раніше ключ лежав тутзараз його немазаходимо з іншого бокушукаємо — і немалежить кілька соснових голоккілька соснових шишокV
стоїш на хмарізаклично махаєш рукою травілюдям звірямМаріяМарія води і снуМарія пахощів та земліМарія тебеале вітер подихів їхніх і поглядівдалі жене хмарумахаєш рукою прощальноVI
вийти в темінь нічного літнього громуторкнутися першої росинина його шорсткій щоці— тату — мовити — татуVII
запах рікизапах слідів пташиних на березікохана —одне і те ж саместверджую ввечері після купаннятемний корінь на дні рікиперший жовтий листочок на плесіі я —одне і те ж саместверджуємо миVIII
але нам не задосить нас1979
* * *
милий невтішний і сивиймов тато з трояндаминаш страшний суд вже нікоготоркнутись не зможетіні жовтаві болючі для птахів осінніхмаєм зірвати до одної а чи квітами стати саміначе сива вода наче порухи ангелів в серпніабо осінь осіння і таїна щонайважчоївашої мови1979
Осінь № 546
а іноді так:замети печалі журавлів та розгубленого листязабарвлені в милий вечірзнамена дзвінкі відлуння спорохнявіле в куткупоміж батьковим кожухомта очима найлютішого індіанця з племені всіхта ще снігоочищувачі на вулицяхрозгортають замети печаліводії вниз не дивляться —унизу твоя щирістьнікому із них не потрібнамаю тебе сльозою барвистою —а вона скочує в ріки стрункі наче струниі чисті мов кров козачапливе до славутича-татащоб тріпотіти в рукахнайгіркішого рибалки в світіскочує в теміньтака ж самотня як і ця нічто тепер уже маю їх двісльозинонькиі — врочистий дощ:не заважайте мені рахуватикраплини осені на шибкахпоцілунки на вустах чужих коханихкруків що летітимуть на тлі призахідного сонцяопісля дощуі карети доверху закидані червоними квітамиі тебе з широко розкритими сірими очима —(осінь прийшлаа за нею нікого немаі це — найдивніше…)1979
* * *
сутінковими птахамипоросла твоя мила і втрачена назвамузика ледве засніженаза теплими мурами слізтамуючи землю і світлопогляньмо на поле срібнетеплим небом налите по вінцятемним небом наповнене вщертьдощ повився мов дикий сідий виноградмоя смертонько мила я плачуколи трохи ущухне твердий листопадколи попіл ущухне кого ми побачимі кому ми пробачимо щóсвітанковими назвами? —тамуючи землю і світлопогляньмо на поле срібне(срібне-срібне поле)1979
* * *
якби ти була моїм голосомі всім що він може назватиякби ти була очима моїмиі всім що вони побачатьякби ти була всім що може бутиі може не бути —голос мій називав би тільки твоє імéноочі б тебе лише бачилиа буття стало б мені за спільниказ яким можна довго сидітирозмовляючи про що завгодноа можна просто довго мовчати —хоч і всю нічі весь ранокі все життяякби ти була моїм голосом та очимаякби ти була1979
Побожний чай
Крихта золотазлагідна кинутадо вишнево-летючої пащірозтає неслухняноі м'якоі зелена зоря витікаєіз рани беззвучноїбракне струниі страшно труни1980
* * *
сонце поволі сідає за школоюти розгубив по дорозі словахочеш мови вкраїнської новоїа стара ще живаце так якби мама твоя виходилаі на порозі зустріла ще однумолоду саму себе і як тодіти пояснив би кожній з нихкого тобі більше сьогодні требачому ти кликав і вона прийшлаоця друга легка й усміхненаі куди піде перша стара й сумнаБоженьку вкрай мене чи розіпни коло себетвою наругу і гнівне заслужив я мерзенний порохзламана квітка просто гній1981
Ренесанс (поема)
«…треба лиш повернути те, що втрачено.